Українська наука на ранніх історичних етапах

Українська наука на ранніх історичних етапахІсторичні витоки української науки сягають своїм корінням у глибину культури східного слов'янства, завдяки чому прадавня українська наука збагатилася досягненнями візантійської культури. Поряд із перекладною літературою, через яку потрапило багато відомостей античної науки, тут рано з'явилися й оригінальні праці з різних галузей знання. Важливу роль у культурі княжої доби відіграла поява писемності, яка виникла ще у IX ст., до створення слов'янської азбуки - кирилиці.
Письмові пам'ятки тих часів відмічені пошуками істини, основ буття і громадського правопорядку. Спочатку в них переважає вплив спекулятивної думки, наслідування Візантії. У центрі тодішньої науки стоїть теологія, часто забарвлена філософським змістом. Відповідні твори зв'язані не тільки з думками отців церкви та античної філософії, а й з народною мудрістю та її оригінальним світоглядом.
Особливо великої поваги набували наукові знання в Київській Русі, де розвивалися головним чином богослов'я, філософія, література, історіографія. Осередками наукової діяльності в ті часи були монастирі, при яких створювались сховища книг, рукописів та архівних джерел. Значні зібрання книг були зосереджені у першій з відомих в Київській Русі Бібліотеці Софійського собору у Києві, заснованій 1037 року Ярославом Мудрим. Протягом XI століття було створено бібліотеки у Києво-Печерському, Києво-Видубицькому, Вишгородському та інших монастирях.


Характерно, що наука у Київській Русі князівських часів перебувала під впливом Візантії. Це, з одного боку, давало значну користь, бо виникала можливість черпати з першоджерел ті здобутки, які залишились від давнього грецького і римського світів: величезне багатство знань, досвіду, понять, традицій. Але, з другого боку, саме ця велич візантійської культури впливала пригнічуюче на розвиток наукового пізнання у Київській Русі - воно в усьому підпорядковувалось існуючим авторитетам і не мало змоги ступити на власний шлях розвитку. Самостійні наукові пошуки з'явилися тільки в тих ділянках, якими Візантія не цікавилась, а саме в тому, що стосувалося безпосередньо Київської Русі. Не маючи чужого матеріалу, русичі мусили самі досліджувати історію походження слов'ян, їхню мову, етнографічну приналежність тощо.
У Київській Русі з'явились перші праці енциклопедичного характеру у вигляді законоправил. Визначною пам'яткою педагогіки стало "Повчання Володимира Мономаха", права — "Руська правда".
Давня наука Київської Русі характерна ще одним: мало проводилося реальних досліджень, зате надзвичайне зацікавлення викликали теоретичні філософські міркування. Але тогочасні філософи не були творцями нових філософських ідей - це були люди, що виділялися своєю освіченістю і допитливістю, тому й їхні сучасники віддавали їм перебільшені похвали. Зрештою, Київська Русь тривалий час не знала перекладів філософських праць Платона й Аристотеля.
Спираючись на теологію й філософію, наука в Київській Русі опрацьовувала також інші галузі знання: історію, право, природознавство, математику, астрономію на рівні Візантії та Західної Європи.
Природознавству присвячений "Шестиднев", що характеризує окремі царства природи відповідно до днів їх творення за біблією. Про різних тварин, рослини і камені оповідає "Фізіолог". "Космографія" Козьми Індикоплова дає загальну характеристику світобудови. Церковне право опрацьовується в багатьох "кормчих" книгах. Дуже поширені були збірки статей енциклопедичного характеру ("Ізборники князя Святослава", 1073, 1076 рр.), збірки афоризмів ("Бджола", "Ізмарагд" та ін.). Знання-мудрість було у вели¬кій пошані не тільки в духовних колах. Князі цікавляться досягненнями культури і сприяють її розвиткові. Не випадково кафедральний собор Києва присвячений святій Софії-мудрості. При ньому створена перша публічна бібліотека. Другий відомий культурний осередок - Києво-Печерська лавра, далі - інші монастирі та княжі двори.
Поруч духовних, що посвятили своє життя науці, багато з'являється і світських осіб. З перших найбільше вславилися як «книжники і філософи» київські митрополити Іларіон та Клим Смолятич. У відомому "Слові про закон і благодать" (близько 1050 р.) митрополит Іларіон, крім церковної проповіді до Ярослава, дає характеристику всім київським князям, починаючи від Ігоря. У полеміці Клима Смолятича з Хомою (близько 1147 р.) використовується аргументація з філософсько-теологічних творів Гомера, Платона, Аристотеля. Із світських широко відомі своїми знаннями князь Всеволод, який говорив п'ятьма мовами, його син Володимир Мономах, автор твору педагогічного змісту "Повчання дітям", філософ - волинський князь Володимир Василькович.
Основою освіти того часу були переклади з візантійських, грецьких, пізніше єврейських, арабських, латинських джерел. Переклади не тільки збагачували фактичні знання, а й ставали джерелом для розвитку власної думки. З дрібних записів про зміну князів, їхні заповіти, війни, договори, астрономічні явища, стихійні лиха складаються місцеві хроніки-літописи - початок української науки. "Руська правда", найстаріший слов'янський правний кодекс ХІ-ХІІ ст., свідчить про його підготовку й порівняльний аналіз візантійського, західноєвропейського і староруського звичаєвого права.
Поряд із місцевими оригінальними історичними працями в XI —XII ст. були поширені й перекладні візантійські хроніки (Іоанна Малали, Георгія Амартоли та ін.). Широкою популярністю на Русі користувалася "Олександрія" - історичний роман про життя і подвиги Олександра Македонського. Ці твори, особливо хроніки, поряд з історичними відомостями давали читачеві й певні знання з античної філософії, середньовічної географії, астрономії тощо. Автори історичних творів робили спроби зв'язати історію України-Русі зі світовою історією.
Точністю географічного опису відзначається опис паломництва Данила Мниха до святої землі (близько 1106 - 1108 рр.) в часи короля Балдуїна, багатий на цікаві спостереження чужих країн, їхніх мешканців і стосунків. Він був перекладений у ті часи на німецьку, французьку й грецьку мови.
Оригінальними богословськими творами були коментар до Старого завіту "Толкова Палея", тлумачення, доведене до царя Давида, та його продовження - "Слова святих пророків".
Знання з різних галузей природничих і технічних наук (ботаніки, зоології, ґрунтознавства, географії, геометрії, механіки, фізики, геодезії, астрономії, хімії, техніки) були досить поширені, знаходили практичне застосування в спорудженні архітектурних пам'яток і оборонних укріплень, видобуванні сиродутного заліза і перетворенні його на сталь, одержанні різнокольорових перегородчастих емалей на виробах із золота й міді, виготовленні віконного скла, цегли. Про це свідчать численні вироби ремесла, архітектурні й мистецькі пам'ятки Київської Русі, розвиток землеробства й скотарства, військової справи й торгівлі та багато господарських і технічних досягнень.
Зодчі в X - XI ст. ст. побудували Десятинну церкву, Софійський і Успенський собори в Києві, Спаський собор у Чернігові, потужні оборонні земляні вали з дерев'яними конструкціями-клітями всередині. У XII ст. в Києві було споруджено велику кам'яну підпірку-стіну біля Видубицького монастиря (1119 р.) і перший міст через Дніпро (1115 р.).
Як свідчить "Руська правда", в Русі проводилися землемірні роботи. Потреби господарства й торгівлі викликали розвиток математичних знань. Чимало письменних людей було не тільки серед князів, дружинників, духовенства, а й серед міських ремісників та торговців. Вони добре розумілися на всіх правилах арифметики, знали лічбу великих чисел. В старих джерелах збереглися деякі відомості й про розвиток медичної справи.
Розвиток науки цієї доби спинили, знищивши її надбання, набіги кочівників та внутрішні чвари й війни. Якийсь час вона знаходить захист і опіку в галицько-волинських князів (XII - XIV ст.). Тоді стають помітні впливи й активні контакти із західноєвропейськими осередками науки, як це видно з княжих грамот, літописів, із законодавчих актів і їх зведень.
Факти свідчать про те, що вже в часи праукраїнської Трипільської культури утворилася самобутня міфологічна система світобачення, що здійснила могутній вплив на індоарійський та ранньоантичний світ. Якісно новий етап ментальності розпочався наприкінці IX ст. по завершенні об'єднання східних слов'ян у державних кордонах Київської Русі. Поширення християнської релігії з Києва супроводжувалося витісненням прадавніх міфологічних вірувань, відбувався болісний процес зміни світогляду. Розквіт культури знайшов відображення у створенні багатьох навчальних за¬кладів і майстерень (де писали, переписували та перекладали книги), в розвої архітектури, живопису, музики, прикладних мистецтв. Національна релігійна та світська інтелігенція опанувала попередні філософські та наукові набутки, виробляла свої, оригінальні за змістом і формою ідеї і концепції, оприлюднювала їх через книжність.
XVI - XVII ст.ст. - це доба українського гуманізму. Із занепадом Візантії нові західні рухи реформації, гуманізму, ренесансу привертають увагу українських освічених кіл. Українська молодь їздить на навчання до університетів у Кракові, Празі, Падуї, Болоньї, до протестантських шкіл Німеччини, до єзуїтських колегій у Польщі. Нові ідеї поширюються в українських культурних осередках і школах. Релігійна боротьба, оборона віри й національної культури вимагають широкої освіти. Навіть у богословській полеміці виникає потреба в знаннях античної філософії, грецької та латинської мов. У полемічних виступах українських гуманістів виявляється різнобічна наукова підготовка. Студії над перекладами та рідною письмовою мовою вимагали філологічних знань, переклади книжок із різних галузей сприяли розробці наукової термінології. В численних дру¬карнях разом із церковними і полемічними творами друкуються граматики, словники-лексикони (Памви Беринди, Лаврентія Зизанія, Мєлетія Смотрицького та ін.), проводяться колективні праці над критичними виданнями Святого Письма, видаються богословські трактати, в яких проглядають філософські мотиви. Закладаються основи української граматики, лексикології, музикознавства. Багато зробив культурний осередок у Києво-Печерській лаврі, очолюваний архімандритом Єлисеєм Плетенецьким. Виняткова роль у розвитку культури XVI - XVII ст.ст. братств - громадських організацій міського й почасти сільського населення України.
Братства - релігійно-національні товариства, які утворювалися при церковних парафіях. Члени ремісничих і цехових організацій по містах України продовжували традицію середньовічних релігійних братств Західної та Східної Європи. Братства насамперед виконували релігійно-благодійні функції: дбали про храми та їх обслуговування, влаштовували громадські богослужіння, братські обіди, допомагали бідним і хворим, організовували лікарні та ін. Коло діяльності братств, які набирали дедалі більшого впливу, розширилося в XVI—XVII ст., в добу посиленої латинізації та полонізації в Україні. Допомагаючи зберігати віру, обряди та звичаї, братства ставали активними оборонцями національної самобутності народу.
З кінця XVI ст. братства розгорнули культурно-освітню діяльність, відкриваючи школи, друкарні, бібліотеки. Братствам належать великі заслуги в справі підвищення рівня шкільної освіти в Україні. У 80-х роках XVI ст. Львівське Успенське братство організувало перший в Україні утримуваний на громадські кошти всестановий навчальний заклад, у якому початкове навчання прирівнювалося до навчання у школі вищого типу. Слідом за цим братські школи почали з'являтись і в інших містах західноукраїнських земель та Правобережжя.
Кола, зв'язані з братствами, добре розуміли суспільне значення шкільної освіти. Братчики й зв'язані з ними освітні діячі намагалися зробити свою школу зразковою. Навчання в ній мало характер "українських студій". Разом з тим школа мала назву греко-слов'янської навіть після того, як було запроваджено в ній вивчення латинської мови. Крім "хлопців", що здобували початкову освіту, при братстві були й "учні вищого ступеня" - студенти, які не тільки самі вчилися, а були одночасно і вчителями-репетиторами школярів-хлопців. Освітній рівень студентів був настільки високий, що декого навіть запрошували на вчителів слов'янської, грецької та латинської мов до інших міст, призначали братськими проповідниками.
У школах вивчали граматику, риторику, діалектику, арифметику, геометрію, музику, астрономію, які входили до програми середньовічної середньої школи. Ці науки вивчалися також протягом перших років навчання в деяких вищих школах, які до XVI - XVII ст.ст. об'єднували переважно два ступені навчання - середній (гімназія, колегія) та вищий (академія, університет). Лише деякі розвинені гімназії мали філософські та богословські студії і тому підвищували рівень цих студій, вони могли перерости в академії (вищі школи). Так трапилося, зокрема, з Києво-Могилянською колегією.
Львівське братство при церкві Успенія Богородиці (відоме з 1453 р.), яке зміцніло у боротьбі з польським релігійним і урядовим тиском, мало одну з перших в Україні друкарень (Іван Федоров) та видатну братську школу, надсилало вчителів для шкіл у Перемишлі, Бересті, Рогатині, впливало на організацію шкіл у Городку, Галичі, Комарні, Більську.
Засноване в 1617 р. Луцьке братство незабаром також створило школу вищого типу. Про високий рівень викладання в ній свідчить те, що її учні та вчителі не лише декламували, а й складали вірші тодішньою українською мовою. Вчителями Луцької школи були ченці братського монастиря. Програма навчання була наближеною до Львівської. В школі користувалися слов'янськими, польськими книгами. Луцькій школі доводилося багато терпіти від бешкетів католицьких шляхтичів, студентів та вчителів єзуїтської колегії.
Вільніше, ніж у Львові та Луцьку, могли розвиватись українські школи в Києві, оскільки вони були під захистом козаків. Школа братства Богоявлення була організована в 1615-1616 рр. Першими її ректорами були Іов Борецький, Мелетій Смотрицький, Касіян Сакович.
У 1591 р. Львівське братство надрукувало греко-слов'янську граматику, відому під назвою "Аделфорес". Її написали Арсен Єласонський та його українські студенти. Їм належить розробки слов'янської граматичної термінології, яка мала великий вплив на граматики Л. Зизанія і М. Смотрицького, а пізніше була використана і для створення російських граматичних термінів.
Поклавши в основу досвід викладання в братській гімназії, написали свої твори відомі вчені: Лаврентій Зизаній - "Лексис" (тобто церковнослов'янсько-український словник) і "Граматику" та Памва Беринда - "Лексикон слов'яно-руський". Лексографічні праці цих авторів сприяли розмежуванню в літературній мові старослов'янської мови й української, підносили гідність української мови, прокладали їй шлях до письменства. Провідну групу становлять видані Львівським братством посібники з класичних мов.
Видатною пам'яткою української педагогічної думки є славнозвісний "Порядок шкільний" - статут школи, який був розроблений Львівським братством. При його розробці враховано досвід Острозької школи. Статут вживався в школах інших братств, зокрема Луцького. Датується він 1586 р.
Статут передбачав тісне співробітництво школи з сім'єю. Запис до реєстру учнів і залишення школи мали відбуватися в присутності батьків, учителя і одного-двох свідків. Увечері діти мали прочитати з поясненнями перед батьками або "господарями", в яких мешкали, все, чого навчились і т. д.
Учитель мусив дбати, щоб учні всі відвідували школу, з'ясовувати причини пропусків. Вранці проводилося опитування "вчорашньої науки" і перевірка домашніх письмових завдань. Після обіду виконувалися самостійні роботи. В суботу до обіду проводилося повторення вивченого за тиждень, після обіду - навчання арифметики, ознайомлення з церковним календарем, співи, бесіди на моральні теми. Взагалі великого значення надавалося повторенню - одному з кращих засобів засвоєння знань. Учитель мав бути зразком моральної поведінки. Покарання учнів мало здійснюватися "не тиранські, но учительські". В статуті підкреслювався демократичний характер школи.
Характерною рисою педагогіки гуманізму вважалося прагнення підготувати учня до участі в громадському житті. В братських школах учні привчалися до громадської діяльності, виконуючи різні виборні посади учнівського самоврядування. Застосовувалася гуманістична методика самостійного опанування наук старшими учнями.
Братські школи відкрили новий етап розвитку народної освіти в Україні, сприяли поширенню на всіх українських землях шкіл, що утримувалися не церквою чи феодалами, а широкими колами населення міст і сіл. Школи братств безпосередньо передували Київській академії - першому вищому навчальному закладу східнослов'янських народів.
Київська братська школа, об'єднавшись у 1632 р. з Лаврською школою, заснованою 1631 р. київським митрополитом Петром Могилою, стала називатися Київською колегією та 1633 р. офіційно здобула статус вищого навчального закладу. Її фундатор П.Могила власним коштом обновив заклад, вдосконалив систему навчання, допомагав неімущим вихованцям.
Першими ректорами колегії були І. Трофимович-Козловський і С.Почаський. Ректор І.Гізель запровадив систему класів, за якою здійснювалося навчання. Повний курс навчання тривав 12 років. У класах аналогії й фарі вчили читати й писати, в граматиці вивчали повні курси граматик, у синтаксимі - перекладали. Викладалися також катехізис, арифметика, нотний спів, частково - інструментальна музика й малювання. З цих нижчих класів учень переходив у середні - піїтики й риторики. У вищих класах колегії два роки вивчалася філософія, яка поділялася на діалектику, логіку, фізику й метафізику. Польський уряд не дозволяв викладати в колегії богословські науки, інакше заклад мав би право носити титул академії. Студенти діставали ґрунтовну філологічну підготовку, знання слов'янської і старої української літературної, грецької, латинської, польської, згодом російської, французької, німецької, староєврейської мов. Вони оволодівали поетичним і риторичним мистецтвом, вивчали класичну грецьку й римську, частково середньовічну літературу, історію, географію. Пізніше були введені курси математики та медицини. Розширювалося значення художньої і музичної освіти.
Колегія мала велику й ґрунтовно підібрану бібліотеку. В другій половині XVIII ст. вона налічувала 12 тис. томів і безліч рукописної літератури та документів.
Уже в часи митрополита П. Могили колегія була не тільки навчальним закладом, а й осередком учених та письменників України. Це так званий Києво-Могилянський атеней, до якого входили визначні культурні діячі: філософ Й. Кононович-Горбацький, письменники А.Кальнофойський, С.Почаський, Й.Калимон, Т.Баєвський, Х.Євлевич та ін. Найдавнішою поетикою, створеною у Київській академії, вважається "Книга про поетичне мистецтво" (1637 р.) А.Стерновецького. Найдавніший курс риторики написаний 1635 р. Й.Кононовичем-Горбацьким. І.Галятовський створив перший вітчизняний курс гоміолетики (теорії проповіді). Ректор колегії Л.Баранович заснував Києво-Чернігівський культурний осередок, діяльність якого пов'язана з друкарнею, яку було відкрито 1674 р. у Новгороді-Сіверському. Усі члени осередку були вихованцями Київської академії та розвивали традиції київської школи поезії.
У 60-ті роки XVII ст. колегія прийшла до занепаду, але наприкінці 60-х років навчання у ній відновлене.
У грудні 1670 р. в універсалі польського короля Міхала Вишневецького заклад визнано академією. В Росії статус академії підтверджено царськими указами 1694 і 1701 рр. У цей час з її стін виходять видатні діячі української культури С.Яворський, Д.Туптало, А.Стаховський, Й.Кроповський, Л.Боболинський та ін. Розквіт закладу припадає на кінець XVII - початок XVIII ст., особливо в час ректорства Й.Кроповського і патронату над Київською академією гетьмана І.Мазепи. У цей час відновилися публічні диспути, для чого видавалися спеціальні тези, проводилися культурно-мистецькі свята на кінець навчального року з виставами, декламаціями, іграми. Феофан Прокопович у 1704-1705 рр. викладав в академії поетику, яка вплинула на українське і російське книжне віршування. Він створив трагікомедію "Володимир" - перший український драматичний твір на теми з рідної історії.
Новий етап розвитку академії пов'язаний з діяльністю Р.Заборовського, який став київським митрополитом 1731 р. З його ініціативи розширюється навчальна програма, вводиться курс лінгвістики, зростає кількість студентів. В академії навчалась українська молодь усіх станів з Лівобережжя, Західної України, Закарпаття, серби, румуни, болгари, греки та ін. Р.Заборовський згуртував новий культурний осередок - Могиляно-Заборовську академію, до якої входили М.Довгалевський, С.Ляскоронський, Конюскевич, Г.Сломинський, Т.Александрович, Г.Кониський, С.Кулябка, С.Тодорський та ін.
У другій половині XVIII ст. Київська академія поступово перетворюється на становий духовний навчальний заклад. Останнім великим ученим академії був І.Фальковський. Він займався географією, астрономією, математикою, історією, архітектурою, викладав в академії арифметику, геометрію, алгебру, вищу математику, німецьку мову, філософію. І.Фальковський заснував культурний осередок «Вільне поетичне товариство».
Академію закрито в 1817 р. Її традиції і функції перейняли Київська духовна академія, яку відкрито 1819 р., та Київський університет, заснований у 1834 р.
Київська академія мала велике й вирішальне значення для становлення й розвитку української науки, культури і літературного процесу в XVII -XVIII ст. У ній сформувався один із центрів філософської думки слов'янського світу. Філософські праці Й.Кононовича-Горбацького, І.Гізеля, Й.Кроповського, Ф.Прокоповича, М.Козачинського, Г.Кониського, Г.Сковороди, Я.Ковельського залишили яскравий слід в українській культурі. В академії навчалися історики С.Величко, Г.Грабянка, П.Симоновський, В.Рубан, М.Бантиш-Каменський, М.Берлинський. З неї вийшли державні діячі України і Росії: гетьмани Іван Самойлович, Юрій Хмельницький, Іван Мазепа, полковник Семен Палій, віце-канцлер Олександр Безбородько.
У Київській академії відбувалося становлення української літературної мови, склалася літературна і поетична школа - К.Сакович, Л.Баранович, І.Максимович, Д.Туптало, Ф.Прокопович, Г.Кониський, М.Довгалевський, І.Некрашевич, Г.Сковорода. Професори академії написали десятки курсів поетик, в яких розроблялася теорія українського поетичного мистецтва - Ф.Прокоповича, П.Конюскевича, М.Довгалевського, Г.Кониського та ін.
Викладачі й вихованці академії видали велику кількість українських поетичних книжок, укладали рукописні збірники, до яких записували пам'ятки літератури. У Київській академії виник і розвинувся український театр, в якому розігрувалися містерії. Для нього писалися драми й діалоги, ставилися інтермедії та інтерлюдії на теми з місцевого життя. Від шкільного театру беруть свій початок вертеп і вертепна драма. Феофан Прокопович започаткував жанр трагікомедії і ввів за античною традицією хор.
У Київській академії навчалися українські художники І.Мигура, Г.Левицький, Д.Гамеховський, Л.Тарасович, композитори М.Бєрезовський, А.Ведель. Тут виховувалася практично вся творча й наукова українська інтелігенція тих часів.
Випускники Київської академії викладали в так званих колоніях-колегіях, які були не тільки в Україні (Чернігів, Переяслав, Харків), а й у Білорусії та Росії. Система навчання в цих учбових закладах будувалася за київським зразком, а самі колегії гуртували значні культурні кола.
Академія підтримувала наукові зв'язки з відомими освітніми закладами Кракова, Галле, Магдебурга, Константинополя.
У XVI - XVII ст. (до національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького) Україна входила до складу Речі Посполитої і була втягнута в загальноєвропейський соціально-політичний процес. Цей період позначений формуванням політико-правових ідей в Україні, яке відбувалося в тісній взаємодії з розвитком польської політичної думки. Водночас на ґрунті формування в Україні реформаційних ідей у середовищі книжників братств та Острозького культурно-освітнього центру, зокрема у творах І.Вишенського та Х.Філалета, обґрунтовуються ідеї всесвященства, контролю та виборності ієрархів, відкритого обговорювання питань віри й участі всіх у їх вирішенні. З ідеї демократизації церкви поступово починають викристалізовуватися ранньобуржуазні політичні принципи, а з проголошеної ними свободи сумління виникає принцип інтелектуальної та моральної автономії особистості, обстоюються гідність, права, звичаї, культура, віра і мова українського народу. Кульмінацією розвитку політико-правової думки тогочасної України була "Конституція" і "Вивід прав України" гетьмана Пилипа Орлика. Останній документ був написаний з метою захисту національно-державних прав українського народу перед міжнародною громадськістю. Політико-правові ідеї плідно розвивали також Петро Могила, Феофан Прокопович та інші діячі української культури.
Наука Києво-Могилянської академії відзначалася синтезуванням запозичених із прастарої традиції ідей, що складали підґрунтя духовної творчості України попередніх епох, із науковими надбаннями латинського Заходу. Цей підхід, утверджуючи високий статус раціонального знання, відіграв величезну роль у становленні теоретичного мислення в Україні. Водночас Академія поступово витворила те інтелектуальне тло, на якому започаткувався пошук базових понять новітньої філософії і науки, а також зробила вагомий внесок у збереження історичної пам'яті українського народу.
Видатні українські філософи І.Гізель, Г.Щербацький, Ф.Прокопович сприяли значному поступу в натурфілософії, гносеології, психології, в державно-правових ідеях.
Найвідомішим українським філософом є, безперечно, Г.Сковорода. Його містична наука богопізнання та незвичайний спосіб життя мандрованого мудреця вже двоє сторіч привертають увагу істориків культури. В центрі його уваги була проблема людського щастя: щастя людини полягає в праці, яка відповідає її природним нахилам. Критерій розумності суспільних порядків, моральних понять і дій Сковорода вбачав у їхній відповідності "природі людини". Веління природи, за Сковородою, є веління бога в людині. Пізнання природи - це пізнання бога.
Найдавніша з відомих пам'яток української історіографії - "Короткий київський літопис", складений у кінці XV - на початку XVІ ст. В ньому вміщено багато оригінальних відомостей з історії України кінця XV - початку XVI ст., особливо Київщини та Волині. В цілому літопис висвітлює події з IX ст. до 1515 р.
Інтенсивний розвиток української історіографії починається з кінця XVI ст. Він був безпосередньо пов'язаний із боротьбою українського народу проти гніту шляхетської Польщі. У творах І.Вишенського, М.Смотрицького та в ряді документів XVI - початку XVIІ ст. обґрунтовується спільність походження та історичного розвитку східнослов'янських народів, спадкоємність політичного й культурного життя в Україні з часів давньої Русі.
Гостре політичне спрямування мають і українські літописи XVIІ ст., що їх вели в багатьох монастирях (Густинський літопис, написаний українською мовою, близькою до народної, Межигірський, Острозький, Хмельницький та ін.).
У другій половині XVII ст. (1674 р.) в Київській академії видано першу узагальнюючу працю з історії України і Росії з найдавніших часів - "Синопсис" І.Гізеля, що довгий час був підручником з історії в Україні, в Росії та в ряді зарубіжних країн. Його перевидавали майже З0 разів. Близькими за змістом до "Синопсису" є "Хроніки" викладача Київської академії Ф.Сафоновича та "Літопис си єсть кройника" її вихованця Л.Боболинського.
Багато важливих подій в історії українського народу та діяльності його героїв відображено в народній творчості того часу - історичних піснях, думах і легендах.
Етнографічні матеріали про побут і звичаї українського народу в XV -XVIII ст.ст. містяться переважно в історичних працях, літописах і хроніках та в деяких творах І.Вишенського, Г. Сковороди та ін. У XVIІІ ст. проведено перші спеціальні експедиції для збирання етнографічних матеріалів, видано перші праці з української етнографи (Г.Калиновського, Я.М.Маркевича та ін.). Давно з'явився в Україні і науковий інтерес до етнографії інших народів. Його свідченням є рукописна книга "Космографія", складена в XVII ст. невідомим українським автором. В ній на основі російських і західноєвропейських джерел описано природу й населення багатьох країн світу.
Українське мовознавство виникло досить давно, разом з остаточним сформуванням української писемної (книжної) мови, з потреб її граматичної регламентації. У XVI - XVII ст.ст. така регламентація староукраїнської (слов'яно-руської) мови здійснювалася за допомогою граматичних праць із церковнослов'янської мови "Граматіка словенська..." Лаврентія Зизанія (1596 р.) і особливо «Грамматіки словенскія правилное синтагма...» М.Смотрицького (1619 р.), спільних для всіх східнослов'янських мов. Остання довгий час була посібником з мови в Україні та в Росії. Одночасно з'явилися й праці з української лексикографії - "Лексис" Лаврентія Зизанія (1596 р.) і знаменитий "Лексикона славеноросскій й ймень толькованіе" Памви Беринди (1627 р.), що містить близько 7 тис. слів та їх пояснення і є важливим джерелом для мовознавчих досліджень.
Велику увагу розвиткові староукраїнської мови приділяли в Київській академії, особливо питанню поліпшення її стилю і вдосконалення синтаксису. На книжній мові XVIII ст. помітний вплив народнорозмовних елементів (мова "Літопису Самовидця" і літопису С.В.Величка, віршів Г.С.Сковороди і драм Г.Кониського тощо). На їх основі формувалася нова українська літературна мова. Першим видатним літературним твором, написаним цією мовою, була "Енеїда'' І.П.Котляревського (1798 р.).
Літературознавство і мистецтвознавство в Україні почало інтенсивно розвиватися лише в XIX ст., хоч зародки його беруть свій початок ще з часів Київської Русі. Однією з найдавніших пам'яток українського літературознавства є книга невідомого київського автора "Оглавленіє книг, кто їх сложил" (1665 р.). Питання поетики, красномовства, теорії драми тощо розглядалися в працях Ф.Прокоповича, Г.Кониського, С.Ляскоронського та ін.
Значного розвитку в Україні в XIV - XVIII ст. досягла архітектура. Будували оборонні укріплення, споруджували і перебудовували великі кам'яні замки та фортеці на заході України (Луцьк, Хотин, Кременець, Кам'янець-Подільський) та дерев'яно-земляні вали і башти на сході (Київ, Чернігів, Черкаси, Запорізька Січ тощо), будували кам'яні й дерев'яні церкви та цивільні будинки в містах, палаци в багатьох маєтках. Поширився і набув національних рис архітектурний стиль - бароко. У XVIIІ ст. в цьому стилі споруджено Київську академію (надбудував Й.Шедель в 1732-1740 рр.), так званий Ковнірівський корпус у Києво-Печерській лаврі (С.Д.Ковнір, 1721-1772 рр.) та Браму Заборовського Софійського собору в Києві (1746 р.), собор Юра у Львові (Б.Меретин, 1745-1770 рр.), Успенський собор Почаївської лаври (Г.Гофман, Ф.К.Кульчицький та М. і П.Полейовські, 1771-1791 рр.).
Природничі і технічні знання в Україні до XIX ст. мали здебільшого прикладний характер і тому не знайшли помітного відображення в спеціальних працях. Але про значний обсяг цих знань свідчить високий розвиток багатьох галузей економічного життя України того часу - землеробства і садівництва, ремісничого й мануфактурного виробництва і промислів, будівельної справи (архітектури) й торгівлі.
Вивчення математики - арифметики й геометрії - в XVI - XVII ст. провадилося в братських школах і Київській академії.
У XVI - XVII ст. було складено перші карти і "чертежі" - дорожні схеми України для військових та інших потреб. У 30-і - 40-і роки XVII ст., наприклад, французький інженер Г.-Л.Боплан за завданням польського уряду склав топографічні карти майже всієї України, а в середині століття вітчизняні картографи склали "Чертежь Украинскимъ и Черкаскимь городам от Москвы до Крыма". Значні геодезичні вимірювання в Україні було здійснено у XVIIІ ст. у зв'язку з картографуванням, землевпорядкуванням, будівництвом міст, шляхів тощо.
Багато різноманітних практичних знань із хімії, насамперед неорганічної, було поширено в Україні, особливо в поліських і лісостепових її районах, у зв'язку з виготовленням і використанням металів, їхніх сплавів, скла, фарб і емалей, паперу й чорнила, поташу й смоли, селітри й пороху.
Геологічні знання були тісно пов'язані з пошуками корисних копалин (залізної руди, шиферних сланців, вапняків, солі, янтарю тощо). В XVI ст. почали добувати сіль на озерах поблизу сучасного м. Слов'янська. На початку XVIII ст. відкрито поклади кам'яного вугілля в Донбасі. З кінця XVIII ст. систематичні геологічні дослідження в Україні розпочали комплексні експедиції Російської Академії наук (Я.С.Паллас, В.Ф.Зуєв та ін.). З робіт цих комплексних експедицій кінця XVIII ст. починаються й систематичні наукові дослідження в галузі фізичної географії в Україні. Більш-менш систематизовані відомості з питань економічної географії вперше зустрічаються в описах губерній та різних статистичних збірниках другої половини XVIIІ ст. (наприклад, "Генеральний опис Лівобережної України 1765-1769 рр.").
Практичні наукові знання в галузі біології - одні з найдавніших в історії людства. Тваринний і рослинний світ України поряд із економічним і політичним життям, побутом і звичаями її населення завжди цікавили вітчизняних та іноземних дослідників. Про них пишуть мандрівники XVI —XVII ст.ст. М.Кромер, М.Броневський, Г.-Л.Боплан та ін. Відомості про рослинний світ України вміщують так звані лікарські (аптекарські) порадники й зільники XVII ст. До XVIIІ ст. належать перші рукописні праці українських авторів із цих питань ("Щоденник" Я.А.Маркевича та ін.), друковані праці М.М.Тереховського, а також учасників академічних комплексних експедицій в Україні В.Ф.Зуєва, Й.-А.Гюльденштедта, М.-С.Палласа. У 1795 р. вихованець Київської академії Н.М.Амбодик-Максимович опублікував перший вітчизняний підручник із ботаніки, в якому велику увагу приділено вивченню флори України.
Перші палеонтологічні дослідження в Україні проведено в другій половині XVII ст. - розкопки решток мамонта на березі р. Вільшанки (за З0 км від Харкова).
Помітним було поширення в Україні медичних знань, особливо в містах. Вихідцем із Західної України був один із перших українських докторів медицини Г.Дрогобич (Котермак). У 1483 р. у Римі він опублікував книгу "Прогностичне судження..." (латинською мовою). В 1481 - 1482 рр. Г.Дрогобич був ректором Болонського університету (Італія), а потім багато років працював професором Краківського університету.
З 1593 до 1784 р. в м. Замості існувала Замойська академія, в якій у 30-х роках XVII ст. працював відомий український і польський медик Е.Сикст (львів'янин) - один із основоположників водо-і грязелікування. В ряді міст України існували лікарні і госпіталі для хворих та інвалідів. Значний вклад у розвиток медичної науки і практики у XVIII ст. внесли видатні вчені й лікарі, українці за походженням, О.М.Шумлянський, М.М.Тереховський, Н.М.Амбодик-Максимович. У 1787 р. в Єлисаветграді (тепер Кіровоград) було створено першу в Україні медичну школу. Досить поширеними в Україні були також знання з ветеринарії, пов'язані з розвитком скотарства і конярства.
Найпоширенішими в Україні в XIV - XVIIІ ст.ст. були знання в галузі технічних наук. Інтенсивно розвивалося металургійне виробництво - добування і обробка заліза, а також кольорових металів. Середньовічні сиродутні підприємства - рудні України забезпечували кричним залізом не тільки власні потреби, а й вивозили його в Росію та Польщу. Окремі рудні XVII - XVIII ст.ст. на Житомирщині, Чернігівщині та в інших місцевостях щороку виробляли сотні і навіть тисячі пудів заліза. В кінці XVIII ст. почала розвиватися чорна металургія на півдні України: в 1797 р. став до ладу Луганський ливарно-гарматний завод.
Чималих технічних та інших наукових знань і великого практичного досвіду потребувало виробництво скла, паперу та ювелірних (золотарських) виробів. Значними центрами золотарського художнього ремесла в XVII - XVIII ст.ст. були Київ, Львів, Чернігів, Кам'янець-Подільський, Переяслав, Ніжин, Ромни, Полтава.
У кінці XVIII століття в Україні активізувалися наукові дослідження з ботаніки, зоології, анатомії. Щоб створити належні умови для цього у 1822 році було закладено Нікітський ботанічний сад.
У XIX ст. визнаними науковими осередками України стали університети в Києві, Львові, Одесі, Харкові, де успішно працювали В.Бец, В.Докучаєв, О.Ковалевський, М.Максимович, І.Мечніков, М.Пірогов, А.Потебня, О.Рогович, І.Сечєнов та ін.

В.К.Сидоренко, П.В.Дмитренко
Основи наукових досліджень
Навчальний посібник для вищих педагогічних закладів освіти

Коментарі:

blog comments powered by Disqus