Свято відбувається в музеї народознавства.
1-й учень.
Подивіться, подивіться,
Як прикрасилась світлиця!
2-й учень.
Правда, хлопці, гарно тут,
Коли примули цвітуть.
1-а квітка.
Ми, примули червоні,
Учора зацвіли,
Листочки, мов долоні,
Угору підняли.
Ми вдячні рученятам,
Що доглядали нас,
І мрієм прикрашати
У школі кожен клас.
2-а квітка.
Красиво і світло у нашій світлиці,
Примули на вікнах стоять вогняні.
Сьогодні у школі бабусине свято,
І хочеться вас привітати мені.
1-й учень.
Значить, квіти з нами згодні
Привітать бабусь сьогодні.
1-а та 2-а квітки.
Згодні! Згодні!
Ми охоче підемо на свято!
Щиро будемо бабусь ваших вітати!
1-а учениця.
Добрий день, бабусю, дорога моя!
Це для тебе сонечко лагідно сія.
І ласкою повняться рученьки твої.
Я люблю твій голос — теплий, дорогий!
1-й учень.
В нім землі моєї срібні голоси,
Дружби і любові, і добра, й краси.
Назбираю в лісі квітів сон-трави,
Дорога бабусю, літ за сто живи.
У моєму серці — слід твоїх пісень.
І кажу:
Всі. Добридень! Добрий тобі день!
2-а учениця. Ти тільки вслухайся: бабуся! Бабу сенька! Бабуня-солодуня! Яке ніжне, красиве, лагідне, пестливе й тепле слово.
2-й учень. А чому?
1-а учениця. А тому, що бабуся — це мамина або татова мама, отже, вона прожила на світі удвоє більше. Бачила у світі удвоє більше. І ти, мабуть, уд воє дня неї дорожчий, бо ти — дитина її дитини.
2-а учениця. Бо ти — її онучатко, дівчатко чи хлоп'ятко. Бо ти — її пташенятко, ластів'ятко, козе нятко, нехай іноді навіть телятко, нехай іноді навіть поросятко.
1-й учень. І коли це бабуся називала мене поро сятком?
1-а учениця. Напевне тоді, коли ти був бруднулею!
1-й учень.
Згадав! Це було тоді, коли я
Заталапав чоботята.
І, щоб сховатися від тата, —
До бабусі утікав!
А вона посварить, покричить,
Поцілує та й мовчить.
Чи сюди, чи туди,
Чи то хліба, чи води,
Чи сорочку, чи штанята, —
Все до бабці, не до тата;
Там безпечно від біди.
І щасливий той живе,
В кого бабця люба є:
Той біди вже на зазнає,
Бо бабусенька скрізь дбає.
2-а учениця. А дбає бабуся про тебе тому, що ти її дитиночка-кровиночка. Правду кажуть у народі: «Діти — це діти, а справжні діти — це онуки».
Вчитель. Дорогі бабусі! У своєму житті ви не час то отримували подяку, нагороду за свою роботу. І ось учнівська громада нашого класу вирішила встанови ти нагороду для кожної бабусі. Прийміть від онуків велике спасибі й медалі.
(Учні вручають саморобні медалі кожній бабусі).
2-й учень.
Ой, яка ж бо ти, бабусю, дорога та мила.
Того словечком сказати не моя ще сила...
Що те сонечко на небі, в лузі квітка красна,
То бабуся в нашій хаті добра все та ясна...
Ясне сонце світить з неба, веселить та гріє, —
В рідній хаті при бабусі кожен з нас радіє.
Над усіх, над усе в світі бабуся кохана,
А в оце родинне свято гараздом вітаю.
Без журби та у здоров 7 дай Вам, Боже!
А віддячитись бабусі Бог мені поможе.
1-й учень. Бабуся! Чи є в світі людина краща? Ні! Скільки вона пережила, але яка ніжна, щира! Скільки вона не доспала ночей, голублячи своїх дітей, онучат!
1-а учениця. Подивімось у бабусині очі. Які вони щирі! У них не побачиш ні лукавості, ні хитрування. Це погляд щирості, добра і любові. І хоч горе не об ходило бабусиної хати, але особливим блиском світи лися очі у бабусі тоді, коли приїжджали до неї онуча та. У кожної бабусі своє життя, своя доля. Бабусина доля! Яка вона...
2-а учениця.
Бабусина доля — як ота тополя,
Що посеред степу в небо порта.
Вітер гне тополі, заметілі в полі,
Так біліє в бабці сивина.
Наткало їй горя, як два Чорних моря, —
То роки голодні, то шляхи війни...
Тільки і світало, як пшеницю жала,
Та як повертались доньки і сини.
А іще світало, як защебетали
У дворі онуки, наче ластівки.
Бабусина доля, як в степу тополя,
А над нею небо, як віки.
2-й учень. Бабусю-бабусенька, невтомна бджілка. Заради онуків вона віддасть усе, останньою краплин кою води поділиться. Кажуть, що бабусі більше люб лять онуків, ніж власних дітей. Вони з любов'ю пере дають їм своє уміння.
1-а учениця. Від бабусь навчалися онучати прясти, ткати, шити, вишивати і бавити немовлят, виконува ти домашню роботу. У народі зустрічаються і такі приповідки про бабусь: «Хто бабусю має, той потіху знає»; «Бабця скаже, як зав'яже»; «Там бабусині ру ки, де онуки»; «Бабусине слівце — плідне деревце».
1-й учень. Уже став крилатим вислів: «Є баба — є і діти». Справді, бо на плечі наших бабусь-трудівниць випало, окрім усіх домашніх турбот, і виховання ону-нат. Нерідко бабусі замінювали нам татка й маму. Ад же наші мами за щоденними турботами не мають ча су відповідати на всі наші «чому». От і доводиться звертатися до бабусь. А вони — все встигають, на всі питання дають відповіді.
Розмова сина з матір'ю
Син. Подивіться, мамо, як сади цвітуть.
Мама.
Ніколи, дитино, в полі справи ждуть.
Жаль бодай хвилину змарнувати все,
День весняний, кажуть, цілий рік годує.
Син. Подивіться, мамо, вишні — мов корали!
Мати.
Почекай, не всі ще буряки прорвали.
Не скосили трави, скирти не поклали.
А зима спитає, як хазяйнували.
Син. Подивіться, мамо, яблука доспіли!
Мама.
Ет, не вистачає ні часу, ні сили.
Відлітають птиці за моря і гори,
Урожай потрібно завезти в комори.
Син. Подивіться, мамо, вже й зима настала!
Мама.
Ой, не все я встигла, що зробити мала!..
Син.
Ну, тоді піду я до бабусі.
В неї я про все довідаюсь, усього навчуся!
Бо бабуся нас, онучат, чекає,
Все розкаже, бо на все вона час має.
Син (підходить до бабусі). Люба бабусю! Роз кажіть, як ви доглядали нас, онучат, наших мам і тат. Чи важко було вам це робити?
Бабуся. Ні, дорогий онучку, не важко. Адже ваші прабабусі передали нам секрети «народної педа гогіки». Часто вони любили промовляти: «Пам'ятай, доню, роститимеш дитину щасливою, коли сама бу деш мудрою». І з перших днів народження дітей во ни були нашими порадниками і помічниками.
Коли народжувався у сім'ї хлопчик, то в першу купіль клали три дубових листочки з вершечка дере ва. Дуб має велику силу. Молода мама підходила до дерева з кошиком, у якому на Великдень святили па ску, уклонялася і промовляла:
Дубе-дубочку, наш діду любий,
Ходи в господу до мого роду,
На мого сина дай свої сили,
Щоб вороги його та й не косили,
На мого сина дай свої мочі,
Щоб був, як кремінь, у кожнім році...
Для дівчини клали у купіль трійчаті листочки бе рези. Три листочки символізували Пресвяту Трійцю: Отця, Сина і Духа Святого. До берези молода мати промовляла такі слова:
Прошу, берізонько, до нас у купіль,
Щоб моя доня була всім люба.
Прошу, берізонько, тебе в купіль-воду,
Щоб мало дитя файненьку вроду.
І обов'язково, коли народжувався хлопчик, то біля хати молоді батьки садили дуба, а коли дівчинка — берізку.
1-а учениця.
Спасибі, бабусю, за все, що ви для нас зробили,
Та дуже вас просимо, бережіть свої сили!
(Звучить пісенька про бабусю. Слова Т. Волгіної, муз. А. Філіпенка).
2-а учениця.
Наметушились, потомилися, бабусю.
Спочиньте трохи. В холодок ідіть.
З пошаною, як сядемо, дивлюся
На Ваші руки, стомлені в труді.
Які вони мозолясті та почорнілі,
Сплелися жили у тугі вузли.
їм не було ні свята, ні неділі,
Поки дітей на ноги ви звели.
Я й досі чую дотик їх гарячий,
І тануть всі тривоги, наче сніг.
Бабуся мила, горлице терпляча,
Спішу завжди на Ваш святий поріг.
Бабуся. І справді, любі онучата, наметушились і натрудились Ваші бабусі. Можна і спочити. Але не .передали ми ще вашим мамам мудрої прабабусиної науки. Коли дитина умивалась, то проказувала «Отче наш», а відтак цілувала дідуся і бабусю, тата і маму в руку і просила: «Благословіть по-Божому день про жити...»
Як хлопчик минав старшу людину і забував привітатися та скинути головний убір при тому, то вона брала за плечі і схиляла хлопця у поклін. А зустрівши батьків, казала: «Я вашу дитину тоді й тоді на добре вчила». Батьки не ображались, а тільки дя кували.
Природу нашу предки сприймали живою. Тому і промовляли різні прохання до всього, що їх оточува ло. Особливо шанобливо ставилися до води. Щоб від води не було біди, жінки укладали «угоду з водою». Вінчальним рушником вони накривали криницю, що була при господі, і промовляли: «На тобі моє покри вало, літо тебе умиває, а я витираю. Не забувай мені за діток моїх, як я за тебе не забуваю».
Після такого дійства можна було у такій воді ку пати немовлят. А щоб викупана дитина добре спала, бабуся наспівувала їй колискові, бо мама часто кло поталася по господарству.
(Бабуся співає колискову. Учні підспівують).
Вчитель. Напевно, цікаво було довідатись дітям, їхнім мамам, гостям, що колискові співали не тільки немовлятам. Наші бабусі співали їх своїм чо ловікам.
Існували колискові на різні випадки життя: співа ли їх дружини чоловікам з любов'ю і шаною перед далекою дорогою, важкою працею, військовим похо дом. Особливо добре будити чоловіків зранку такою колисковою.
Знаю, що не всі жінки з цим згодні. Окремі мо жуть сказати: не всі чоловіки вдячні, і не всім мож на заспівати колискову. Але так уже складена жінка, що прощає вона образи і відповідає добро тою. В цьому наші бабусі й бачили запоруку сімей ного щастя.
Давайте ж послухаємо колискову для чоловіків, якою будили їх наші бабусі. (Мами співають пісню).
Не літайте, голуби, по хаті,
Не збудіте милого в кроваті.
Бо як встане милий мій з кроваті,
Буде простінь по хаті літати.
Сама знаю, коли розбудити,
Та як буде сонечко сходити.
Вставай, милий, милий, милування,
Вже готове твоє умивання.
У світлиці рушник на кілочку,
А в садочку вода в холодочку...
1-й учень.
Я своїй бабусі пісню заспіваю,
Вона для мене сонечко й краса, —
Подібної до неї я не знаю,
Коли б зшукав всю землю й небеса.
Моя бабуся люба, гарна й мила,
Вона найкраща від усіх людей.
І хоч вона вже трохи посивіла,
Але так щиро любить нас — дітей.
(Пісня «Бабусі». Слова І. Шаферана, муз. Е. Птичкіна).
Зовсім не старі бабусі наші,
Нам вони подружки вірні старші.
Скільки буде 2 і 2,
Звідки острів і трава,
І в барліг ведмідь заліз навіщо.
Де Снігуронька живе,
Як літак між хмар пливе,
Нам бабусі зможуть відповісти.
Ледве сни рожеві відлетіли —
Вже бабусі наші все зуміли:
Нам косички заплести,
У квартирі підмести,
Пиріжок спекти, помить вазони,
Каші внукам наварить,
В магазині хліб купить,
Як же з ними, друзі, повезло нам.
2-а учениця.
Свою бабусю знаю
Я з давніх-давніх пір,
її обличчя любе,
її ласкавий зір.
Замислиться бабуся,
Зажуриться на мить,
І знов, дивись, сміється,
Ласкаво гомонить.
Та над усе, найбільше
Сподобались мені
Її ласкаві руки,
Умілі та міцні.
Оцій руці хорошій
Робота не важка,
Бо в'яже, варить, пише
Бабусина рука.
Буває, щось пошиє,
Ви скажете: краса.
Вона робити вміє
Ну, просто чудеса.
І я в бабусі руки
Цілую залюбки,
Вони немов співають,
Розказують казки.
Я слухаю бабусю,
Я вся, мов уві сні.
Розумні, ніжні руки,
Умілі та міцні.
1-а учениця. Люба бабусю, розкажіть нашим уч ням, хто Вас навчив хліб пекти?
Бабуся. Навчила мене хліб пекти, любі дітки, моя мама. Бо дівчинку змалку виховували господинею. А секрети жіночого мистецтва передавала їй бабуся. Коли моя мама розчиняла хліб, то я зі своєю бабусею, коли була така, як ви, допомагала процідити сироват ку, прикрити діжу рушником, розкладала вироблені буханці на лопату, підкладала капустяні листки.
Любили ми дивитися, як мама діставала хліб із печі. Колись у родинах було багато дітей. І мама зранку ділила хліб між усіма членами сім'ї. Всім по шматочку. Хлопці часто сварилися між собою, то ба буся промовляла:
А це тобі, Миколко, і тобі, Васильку,
Хоч гарних дітей маю, але замовляю.
Ділю хліб навпіл,
Щоб був у кожного свій наділ.
Не вмієте у злагоді жити,
То навчіться хоч хліб один їсти.
Такі слова змушували хлопців почервоніти. А ще бабуся нам завжди говорила: «Пам'ятайте, діти: «де хліб на землі, там немає злагоди в сім'ї; хто хлібом кидається, того щастя цурається».
У святкові дні хліб ділили, примовляючи:
Скориночка малесенька — для хлопчика горобчика,
А вже друга скибочка — для дідусенька,
Третя — для бабусеньки,
Четверта — для батечка,
П'ята — для неньки,
А решта — для діток, яких багатенько.
Дуже любили ми, коли приходили до нас наші ба бусі. Вони і в будень, і в свято приносили нам гостинці.
Ось і ми сьогодні принесли вам, любі онучата, гос тинці: хліб від зайця і різні ласощі.
Вчитель. А свої гостинці бабусі принесли вам, любі діти, у хустинці, як це колись робили їхні ба бусі. Про такі гостинці й у пісні співається.
(Звучить пісня на сл. О. Панченка, муз. А. Філіпенка).
Гостинці
Бабуся в хустинці
Принесла гостинців,
Що Петрику бублик,
Цукерку — Оксанці,
А різьблену, мальовану
Сопілочку — Вані.
Підстрибував Петрик,
Сміялась Оксанка,
На сопілці соловейком
Вигравав Іванко.
Син.
Мамо, чом у тебе у косі ясна
Забіліла раптом сивина?
Мама.
Од любові, од тривог, надій:
Ти ж один у мене, синку мій.
Син.
А в бабусі голова біліш —
Тож мене бабуся любить більш ?
Мама.
В неї діти — доньки та сини
Додають, сердешній, сивини.
Син.
Чом же тьотя біла, як зима, —
В неї ж діток не було й нема ?
Мама.
Так, синочку, біла геть вона,
Бо нудьгує цілий вік одна.
1-а учениця. Сивина. Одним бабусям вона припо рошила скроні, іншим зовсім вибілила коси. І кожна сива волосина говорить про те, що не завжди їх слу хали їхні діти і ми, онучата. І боліло у бабусь серце за нас, за наших мам і тат, а волосинки сивіли.
Онук. Ой, бабусю, у ваших косах вже чотири сиві волосинки, а вчора було три. Чого це посивіла ще од на волосинка?
Бабуся. Від болю, любий онучку. Коли болить сер це, тоді й сивіє волосинка.
Онук. А від чого у вас боліло серце?
Бабуся. Пам'ятаєш, ти поліз на високе-високе де рево? Я глянула у вікно, побачила тебе на тонесенькій гілочці. Серце заболіло, а волосинка посивіла.
Онук. Бабусенько, люба. А як я вилізу на високе-ви соке дерево і сяду на товсту гілку, волосинка не посивіє?
1-й учень.
Дай, бабусю, поцілую сивину твого волосся,
Теплим диханням зігрію снігом вибілені коси.
Може, і на них розтане лоскотливий іній срібний,
Мов химерні візерунки на замерзлій з ночі шибі.
Вчитель. Не вічні наші рідні. Приходить час, і ми про щаємось з ними. «На все Божа воля», — кажуть у народі. Але як часто не вистачає онукам ніжної, теплої бабуси ної руки. Як не вистачає їхнім матерям мудрої поради... І не гоїться в серці рана. Лише притуплюється біль.
(Онуки, у яких померли бабусі, тримають їхні фо токартки і декламують вірші).
В серці не гоїться рана, душу біда напекла.
Бабцю, чого ти так рано з дому навіки пішла?
З міста приїдем в неділю, гляну — бабусі нема.
Двір наш неначе спустілий, хата — неначе німа.
Йду за село, де калина в ноги вклонялась тобі.
Спогад за спогадом лине, я коло тебе в журбі.
Ти ж мене, бабцю, любила більш, ніж себе, берегла,
Словом, слізьми освятила шлях мій в життя край села.
Ласкою серце ти гріла, гріла і душу мою.
І в узголів´ї сиділа тихо, поки не засну.
Все забувалось погане, кликали дні і діла.
Бабцю, чого ти так рано з дому навіки пішла?
Вчитель. Дорогі бабусі! За щоденними турботами ми не маємо часу щиро подякувати за все добро, яке ви зробили для дітей, онуків, правнуків.
Ніжні й щирі слова Вам говорили Ваші онуки. А зараз я надаю слово вашим синам. Прийміть від них синівську сповідь.
(До бабусі звертається батько одного з учнів).
1-й учень.
Побажаєм вам сто років жити
Без горя, сліз і без журби.
Хай з вами буде щастя і здоров'я
На многії літа, назавжди.
(Учні та гості співають для бабусь «Многая літа»).
2-а учениця.
Хай в житті вам радість буде,
Процвітайте, як той цвіт.
Дай же, Боже, любим бабцям
Многих добрих, щасних літ!