Методи теоретичного дослідження

Метод (від грецького methodos – шлях до чого-небудь) – це спосіб досягнення мети. Метод наукового дослідження – це спосіб пізнання явищ дійсності, їх взаємозв’язку і розвитку, спосіб отримання інформації про об’єкт і предмет дослідження. 

В педагогічних дослідженнях застосовуються в основному загальнонаукові методи. Як правило, це не один якийсь метод, а ціла система. Зрозуміло, що пряме перенесення методів якоїсь науки у сферу освіти часто є неможливим. Педагогіка виконує системотвірну функцію, інтегруючи різні знання з урахуванням специфіки власного об'єкта, співвідносячи їх з міждисциплінарними дослідженнями і результатами.

Інтеграція знань різних наук і їх методів для розв'язання педагогічних завдань дає змогу перейти від суб'єктивних вражень про різні сторони навчально-виховного процесу до точніших об'єктивних оцінок і висновків.

В фундаментальних педагогічних дослідженнях застосовуються в основному теоретичні методи і експеримент. Прикладні педагогічні дослідження і розробки потребують емпіричних методів дослідження. Існує певна відмінність між методами вивчення педагогічних систем у статиці й динаміці; окремого, але представницького об'єкта (монографічний метод) і багатьох об'єктів; між панельним і лонгитюдним дослідженням.

Панельне дослідження передбачає вивчення одного й того ж педагогічного об'єкта з певним інтервалом за однією й тією ж методикою й програмою. В лонгитюдному дослідженні зміна одного й того самого об'єкта розглядається насамперед як функція часу.

Дані виконаного дослідження лише тоді стають фактами науки, коли вони входять до складу в уже-відому теорію як органічне прирощення знань, коли знайдено притаманне лише цим даним місце в загальній системі знань про досліджуваний об'єкт.

Особливо важливо добиватися того, щоб дослідницькі методики забезпечували належну репрезентативність і валідність масиву первинної інформації, оскільки без цього не можна досягти належної вірогідності сформульованих висновків.

Рівень опрацювання й попередньої апробації дослідницької методики є по суті характеристикою підготовленості науковця до організації і проведення педагогічного дослідження, мірою успішної реалізації наукового задуму.

В залежності від основної мети наукові методи можна розділити на три основні групи: 

- методи емпіричного дослідження, метою яких є отримання і накопичення фактів;

- методи зведення і кількісної характеристики досліджуваних явищ (методи математичної статистики), метою яких є кількісне описання масових явищ та визначення елементарних емпіричних залежностей;

- теоретичні методи, мета яких полягає у поясненні відкритих явищ, встановленні закономірних зв’язків між явищами, формулюванні законів і закономірностей розвитку явищ і на цій основі передбаченні нових явищ. 

Логіка застосування методів у науковому дослідженні:

Теоретичні методи Ý емпіричні методи Ý методи математичної статистики Ý теоретичні методи.

Як уже вказувалось, дослідження починається з аналізу літератури, формулювання наукового апарату, для чого необхідно застосовувати логічні операції, складання плану роботи, тобто з використання теоретичних методів.

Далі, висунуті теоретичні положення необхідно підкріпити фактами, які добуваються з допомогою емпіричних методів: спостереження, опитування, тесту, експертної оцінки, експерименту тощо.

Щоб узагальнити і звести до єдиних кількісних показників отримані емпіричні дані, факти, необхідно їх опрацювати з допомогою методів математичної статистики: знаходження найбільш типових показників (мір центральної тенденції), показників однорідності, показників зв’язку тощо. 

1. на основі теоретичного опрацювання зведених даних пояснити їх, сформулювати основні тенденції розвитку.

2. До теоретичних методів можна віднести логічні операції:

- аналіз – мислене pозчленування цілого на частини з метою вивчення окремих частин;

- синтез – мислене об'єднання частин в ціле з метою встановлення зв’язків між частинами;

- поpівняння – визначення pізниці та подібності явищ. На основі порівняння здійснюється важлива для наукового пізнання операція вимінювання – порівняння якоїсь величини з одноіменною, пpийнятою за еталон;

- систематизація (класифікація) - це поділ об'єктів на гpупи за певними ознаками 

- pанжиpування – pозміщення об'єктів по поpядку в залежності від ступеня пpояву певної ознаки;

- абстрагування – виділення в об'єкті основних значимих ознак і відхилення втоpинних, несуттєвих;

- фоpмалізація – викладення знань у вигляді понять, суджень, гіпотез, теорій, законів. 

Порівняння – це процес зіставлення предметів або явищ дійсності з метою встановлення схожості чи відмінності між ними, а також знаходження загального, що може бути властивим двом чи декільком об’єктам дослідження. Метод порівняння буде плідним, якщо при його застосуванні виконуються такі вимоги:

- порівнюватись можуть тільки такі явища, між якими може існувати певна об’єктивна спільність;

- порівняння повинно здійснюватись за найбільш важливими, суттєвими (у плані конкретного завдання) ознаками.

Порівняння завжди є важливою передумовою узагальнення.

Різні об’єкти чи явища можуть порівнюватись безпосередньо або опосередковано через їх порівняння з яким-небудь третім об’єктом (еталоном). У першому випадку звичайно одержують якісні результати (більше-менше, вище-нижче тощо). Порівняння об’єктів з еталоном дає можливість одержати кількісні характеристики. Таке порівняння називають вимірюванням.

За допомогою порівняння інформацію про об’єкт можна одержати двома шляхами:

безпосередній результат порівняння (первинна інформація);

результат опрацювання первинних даних (вторинна або похідна інформація).

Абстрагування (від латинського терміну abstrahere, що означає відволікання) – це уявне відволікання від неіснуючих властивостей предметів, зв’язків і відношень між ними та виділення декількох сторін, які цікавлять дослідника. Абстракція являє собою одну із сторін, форм пізнання, коли відбувається перехід від почуттєвого сприймання до уявного образу. Іноді абстраговані властивості і відношення пов’язуються з відомими класами об’єктів («метал», «натуральне число», «рослина»). У інших випадках вони уявляються ізольовано від тих предметів, з якими вони дійсно нерозривно пов’язані («корисність», «краса», «моральність»).

Процес абстрагування проходить два етапи. 

Перший етап: виділення найбільш важливого в явищах і встановлення незалежності або дещо слабкої залежності досліджуваних явищ від певних факторів (якщо об’єкт А не залежить безпосередньо від фактора Б, то можна відволіктися від останнього як несуттєвого). 

Другий етап: реалізація можливостей абстрагування. Він полягає у тому, що один об’єкт замінюється іншим, більш простим, котрий виступає «моделлю» першого.

Абстрагування може застосовуватись до реальних і абстрактних об’єктів (таких, що вже раніше пройшли абстрагування). Багатоступінчасте абстрагування приводить до абстракцій зростаючого ступеня узагальнення.

Існують деякі види абстракції:

- ототожнення – утворення понять шляхом об’єднання предметів, пов’язаних відношеннями типу рівності в особливий клас (відволікання від деяких індивідуальних властивостей предметів);

- ізолювання - виділення властивостей і відношень, нерозривно пов’язаних з предметами, і позначення їх певними назвами, що надає абстракціям статус самостійних предметів - «надійність», «технологічність»(відмінність між двома першими абстракціями полягає у тому, що в першому випадку ізолюється комплекс властивостей об’єкта, а у другому – єдина його властивість);

- конструктивізації – відволікання від невизначеності меж реальних об’єктів (зупиняється безперервний рух і т.ін.);

- актуальної нескінченності – відволікання від незавершеності (і завершеності) процесу утворення нескінченої множини, від неможливості задати її повним переліком всіх елементів (така множина розглядається як існуюча);

- потенційної здійсненності – відволікання від реальних меж людських можливостей, зумовлених обмеженістю тривалості життя за часом та у просторі нескінченність виступає вже як потенційно здійсненна). 

Процес абстрагування є необхідною умовою утворення найрізноманітніших понять. Більше того, будь-яке пізнання взагалі пов’язане з абстрагуванням. Без них неможливе розкриття сутності досліджуваного об’єкта. Розчленування об’єкта і виділення у ньому сутнісних сторін, всебічний аналіз їх у «чистому» вигляді – все це результат абстрагуючої діяльності мислення. 

Аналіз і синтез – у самому загальному значенні являють собою два взаємопов’язаних процеси уявного чи фактичного розкладання цілого на складові частини і об’єднаня окремих частин у ціле. Аналіз і синтез – взаємозумовлені логічні методи наукового дослідження, що виникли на основі практичної діяльності людей, їх досвіду. Аналіз і синтез тісно пов’язані у будь-якому науковому дослідженні. Єдність аналізу і синтезу забезпечує об’єктивне, адекватне пізнаня дійсності і разом з тим відображає єдність протилежностей у відношенні до взаємозв’язку одиничного (окремого) і загального.

Аналіз (від грецького analysis – розкладання) – метод пізнання, який дозволяє розчленовувати предмети дослідження на складові частини (звичайні елементи об’єкта або його властивості і відношення). 

Синтез (від грецького syntesis – об’єднання), на противагу аналізу, дає можливість з’єднувати окремі частини чи сторони об’єкта в єдине ціле.

Розчленування цілого на складові частини дає можливість виявити будову досліджуваного об’єкта, його структуру; розчленування складного явища на більш прості елементи дозволяє відокремити суттєве від несуттєвого, складне звести до простого. Однією з форм аналізу вважається класифікація предметів і явищ (поділ на класи, групи, типи і т.ін.).

Аналіз і синтез бувають:

- прямий або емпіричний (застосовуються для виділення окремих частин об’єкта, знаходження його властивостей, найпростіших вимірювань);

- зворотний або елементарно-теоретичний (базується на деяких теоретичних міркуваннях причинно-наслідкового зв’язку різних явищ або дії якої-небудь закономірності; при цьому виділяються і з’єднуються явища, які можна вважати суттєвими, а другорядними знехтувати);

- структурно-генетичний (вимагає виділення в складному явищі таких елементів, котрі чинять вирішальний вплив на всі інші сторони об’єкта). 

Індукція і дедукція. Справжня наука можлива лише на основі абстрактного мислення, послідовних міркувань дослідника у вигляді суджень і висновків. У наукових судженнях встановлюються зв’язки між предметами чи явищами або між їх певними ознаками. Шлях до судження проходить через безпосереднє сприйняття предметів чи явищ. а також їх зв’язків. У наукових висновках одне судження змінюється іншим: на основі вже існуючих висновків робляться нові. Існує два основних види висновків: індуктивні (індукція) і дедуктивні (дедукція).

Індукція (від латинського induсtio – наведення) являє собою умовивід від часткового до загального, від окремих фактів до узагальнень, коли на основі знань про частини предметів класу робиться висновок про клас в цілому. Як метод дослідження індукцію – це процес дослідного вивчення явищ, під час якого здійснюється перехід від окремих фактів до загальних положень, окремі факти неначе виводять до загального положення.

Звичайно виділяють три основних види індуктивних умовиводів:

- повну індукцію;

- через просте перерахування (популярну індукцію);

- наукову індукцію.

У реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з дедукцією, це взаємозворотні методи пізнання. 

Дедукція (від латинського deductio – виведення) – це такий умовивід, у якому висновок про деякий елемент множини робиться на основі знання про загальні властивості всієї множини. Дедуктивним у широкому розумінні вважається будь-який вивід взагалі, у більш специфічному і найбільш поширеному розумінні – доведення або виведення твердження (наслідку) з одного або декількох інших тверджень (посилань) на основі законів логіки, що мають достовірний характер. У випадку дедуктивного висновку наслідок міститься у посиланнях приховано, тому вони повинні бути одержані з них на основі застосування методів логічного аналізу.

Змістом дедукції як методу пізнання є застосування загальних наукових положень при дослідженні конкретних явищ. Важливою передумовою дедукції у практиці пізнання є зведення конкретних задач до загальних і перехід від розв’язання задачі у загальному вигляді до окремих її варіантів.

Індуктивні умовиводи дають лише вірогідні знання, тому що вони грунтуються на емпіричних спостереженнях кінцевого числа об’єктів. Дедуктивні умовиводи приводять до нового, достовірного знання, тому що їх вихідні посилання дійсні. 

Моделювання – непрямий, опосередкований метод наукового дослідження об’єктів пізнання (безпосереднє вивчення яких не можливе, ускладнене чи недоцільне), який ґрунтується на застосуванні моделі як засобу дослідження. Під моделлю розуміють систему, що заміщує об’єкт пізнання і являє собою джерело інформації про неї.

Метод моделювання передбачає постановку мети, вибір або створення моделі, дослідження на моделі об’єкта пізнання, перенесення знань з моделі на оригінал завдяки суттєвій подібності і несуттєвій відмінності між ними.

Ідеалізація (від французького idealisetion) – мислительний акт, пов’язаний з утворенням понять про об’єкти, принципово не здійсненні у досліді і дійсності[1]. Ідеалізовані об’єкти вважаються граничними випадками тих або інших реальних об’єктів і обираються як засіб їх наукового аналізу, як основа для побудови теорії цих реальних об’єктів. Таким чином вони у кінцевому результаті виступають як відображення об’єктивних предметів, процесів і явищ. Прикладами ідеалізованих об’єктів можуть бути поняття: «точка», «пряма лінія», «абсолютно тверде тіло», «абсолютно чорне тіло», «ідеальний газ», «ідеальний розчин» тощо.

Мета ідеалізації як методу пізнання – позбавити реальні об’єкти деяких притаманних їм властивостей і надати їм (уявно) певних нереальних і гіпотетичних властивостей. Досягнення такої мети здійснюється:

- багатоступінчастим абстрагуванням (наприклад, абстрагування від товщини приводить до поняття «товщини»);

- уявним переходом до граничного випадку у розвитку якої-небудь властивості (як це має місце з уявою «абсолютно твердого тіла»);

- простим абстрагуванням (наприклад, нестискуваність рідини).

Будь-яка ідеалізація правомірна лише у певних межах. 

Формалізація (від латинського formatis – що означає складений за формою) – метод пізнання різноманітних об’єктів шляхом відображення їх структури у знаковій формі за допомогою штучних мов (наприклад, мовами математики, хімії, програмування). У процесі формалізації всі змістові терміни замінюють символами, а змістові твердження – відповідними їм послідовностями символів або формулами. Здійснюється формалізація шляхом виявлення й перебудови структури теорії, внаслідок чого теорія набуває вигляду ланцюга формул, де кожна наступна логічно випливає з однієї або кількох попередніх.

Завдяки своїй специфічності, формалізація забезпечує узагальненість підходу до розв’зання пізнавальних проблем. Крім того, символіка штучної мови надає стислості і чіткості фіксації значень формалізованих об’єктів пізнання, надає однозначності розуміння їх структури (на відміну від двозначності при застосуванні звичайної мови).

Серед великої різноманітності загальнонаукових методів окремо виділяють історичний і логічний методи дослідження, які дозволяють подумки відтворити досліджуваний об’єкт у всій його об’єктивній конкретності, уявити і зрозуміти його в розвитку. За допомогою логічного методу дослідник на основі опрацювання, критичного аналізу і формулювання своїх пропозицій розвиває існуючі теоретичні уявлення або висуває нові теоретичні припущення. Історичний метод надає можливість для всебічного дослідження явищ і подій у хронологічній послідовності, щоб відкрити їх внутрішні зв’язки та закономірності розвитку.

Загальнонауковий статус мають математичні (тобто методи кількісного вивчення процесів і явищ) і, зокрема, статистичні, а також системно-структурні, кібернетичні, теоретико-інформаційні методи досліджень. Математичні методи набувають значного поширення – це зумовлено стрімким розвитком кібернети, обчислювальної математики і комп’ютерної техніки. Наука досягла такого розквіту, коли якісні методи дослідження починають все більше і більше замінюватись кількісним вивченням явищ і процесів. 

3. Аналіз літератури – це найчастіше вживаний метод дослідження, з нього починається будь-яка pобота.

Будь-яке наукове дослідження передбачає опрацювання літературних джерел, пов’язаних з досліджуваною проблемою. На цьому етапі відбувається накопичення значної кількості різноманітної інформації. 

Кожному, хто опрацьовує літературні джерела, корисно вести облік інформації за допомогою картотеки організованого читання. В такій картотеці доцільно передбачити три розділи:

1. Прочитати. Тут повинен міститись попередньо складений систематизований перелік відібраної для вивчення літератури. Сюди ж додаються відомості про нові джерела, одержані вже в процесі роботи з літературою.

2. Підлягає опрацюванню. До цієї частини вміщують відомості про джерела, які мають безпосереднє відношення до досліджуваної проблеми. Доцільно, щоб кожна картка в даному разі містила не тільки бібліографічні відомості, а й анотований виклад змісту літературного джерела. 

3. Прочитано. Сюди переміщуються з першого розділу вже вивчені джерела, подальше опрацювання яких не доцільне, чим розвантажується початкова пошукова система.

Для ефективного аналізу накопичуваної інформації важливо знати методи її обліку та опрацювання. 

Облік опрацьованих літературних джерел зводиться до складання бібліографії. Бібліографія – це перелік різноманітних інформаційних документів, які обов’язково повинні включати відомості про їх авторів, назви джерел, місце видання, видавництво, рік видання та обсяг кожного джерела в сторінках. Складають бібліографічний перелік в алфавітному порядку за прізвищами авторів або їх назвами. Дотримання такої вимоги прискорює пошук потрібної інформації, яка звичайно опрацьовується на протязі всього періоду проведення дослідження. 

Види літеpатуpних джеpел:

Моногpафія – це книга великого об'єму, в якій системно, pізностоpонньо висвітлюється якась конкpетна наукова пpоблема. Являє собою грунтовну наукову працю, у якій один досліджуваний предмет, процес або явище розглядаються досить різнобічно і разом з тим цілісно і поглиблено.

Основні хаpактеpистики моногpафії: 

1) Пpизначена для фахівців, широко вживається спеціальна теpмінологія. 

2) Великий список літеpатуpи. В кінці пpиводиться до 300 найменувань pізних джеpел, автори яких займалися дослідженням різних аспектів проблеми.

3) Системність викладення матеpіалу.

Наукова стаття – публікація в жуpналі чи збіpнику, об'ємом до одного умовного дpукаpського аpкушу (25 стоpінок машинописного тексту), в якій викладено окpемі стоpони, аспекти якоїсь пpоблеми. 

Тези науково-пpактичних конфеpенцій – це публікації об'ємом до 3-х стоpінок машинопису, в яких стисло викладені основні положення доповіді (дослідження).

Дисеpтація (від латинського dissertatio - розвідка, дослідження) – кваліфікаційна наукова праця на здобуття наукового ступеня кандидата чи доктора наук. За всіма ознаками це та ж сама монографія, тільки не видана відкритим друком, а виконана в кількох примірниках машинописно. Вона містить висунуті автором для прилюдного захисту науково обгрунтовані теоретичні або експериментальні результати, наукові положення, а також характеризується єдністю змісту і свідчить про особистий внесок здобувача в науку.

Депоновані pукописи (монографії, статті, збірники тез тощо) - це наукові pоботи, які подаються в спеціальні науково-технічні центpи, де з них знімаються і збеpігаються мікpофотокопії. 

Депонування рукописів – ц е особлива форма їх зберігання в органах наукової і технічної інформації, а також розмноження безнабірним способом (у вигляді ксерокопій, мікрофільмокопій тощо) за запитами зацікавлених споживачів інформації. Депонують рукописи статей, оглядів, монографій, матеріалів конференцій, котрі недоцільно видавати традиційними способами, з погодження їх авторів.

Рефеpативні збіpники - це невеликі бpошуpи, в яких даються анотації на останні публікації з даної пpоблеми, які вийшли протягом року.

Аналіз літератури, як правило, починають з аналізу каталогів.

Існує три основних види каталогів:

алфавітний – відомості про літературні джерела незалежно від їх змісту розміщені у алфавітній послідовності прізвищ їх авторів або назв установ;

систематичний – складається за галузями знань: наука, освіта, техніка, економіка і т.ін.;

предметний – відображає більш часткові питання і утворюється за назвами предметів з дотриманням алфавіту. 

Робота над літеpатуpою починається з систематичного каталогу, де виписуються джерела, що пов’язані з темою дослідження. Далі звертаються до алфавітного каталогу, де виписуються коди необхідних джерел. В пеpшу чеpгу увага звертається на монографії, якщо такі є з даної проблеми.

Логіка аналізу літеpатуpи – від моногpафії до статей і тез; від відомих дослідників до початківців; від тpадицій до новацій і передового досвіду. 

Опрацювання інформації передбачає її вивчення, запам’ятовування та фіксацію.

Першою умовою ефективного опрацювання документів є спрямованість, тобто мета читання (з якою метою читається конкретний документ). Вона активізує мислення, сприяє кращому розумінню та запам’ятовуванню прочитаного, робить сприйняття інформації більш цілеспрямованою.

Дуже важливим фактором під час опрацювання літератури може стати наполегливість і систематичність.

Невід’ємною умовою опрацювання літературних джерел є супровід прочитаного письмовими записами.

Дуже важливо вміти правильно виконувати записи у процесі опрацювання літератури. Дуже короткі записи збіднюють одержану інформацію. Навпаки, надмірні подробиці в записах призводять не тільки до зайвих витрат часу, але й свідчать про невмілість зрозуміти та зафіксувати головне. Інколи в записах головне підмінюється другорядним або спотворюється суть прочитаного тексту.

Опрацьовуючи літературні джерела, застосовують виписки, анотації, конспекти.

Виписка – коротко записаний зміст окремих фрагментів (розділів, глав, параграфів, сторінок чи абзаців) прочитаного. Цінність виписок дуже вагома. Вони можуть замінити суцільне конспектування прочитаного тексту. Стислість їх дає можливість в малому обсязі накопичити значну інформацію. Вдало обрана виписка може стати основою для подальшої мислительної, творчої діяльності науковця.

Анотація – стислий виклад змісту першоджерела. Анотацію складають на даний прочитаний документ в цілому. Анотації зручно накопичувати на окремих картках з різних питань, пов’язаних з досліджуваною проблемою. Анотації дають можливість швидко відновити в пам’яті раніше прочитаний текст.

Конспект – це докладно записаний виклад змісту інформації. Конспект повинен бути змістовним, повним і по можливості коротким. Повнота записів означає не обсяг, а все те, що є головним у даній інформації. Головне у складанні конспекту – це уміння виділити раціональне зерно стосовно досліджуваної проблеми.

Текст конспекту повинен мати абзаци та ієрархічний поділ на пункти та підпункти. Щоб виділяти важливі положення чи думки, слід користуватись підкреслюваннями тексту різними типами ліній (прямі, хвилясті, штрихові) або лініями різних кольорів.

Існує два способи складання конспектів.

Перший з них полягає у тому, що підібрана інформація з досліджуваної проблеми опрацьовується послідовно. Спочатку складають конспект на кожну окрему частину інформації, а потім все об’єднують і утворюють один суцільний виклад дослідженої теми. Такий спосіб найбільш поширений, але він недостатньо ефективний – потрібні значні витрати часу.

Другий спосіб – вибірковий. За цим способом підібрану для опрацювання інформацію розміщують у послідовності за ознакою її повноти, важливості, новизни. Спочатку опрацьовують найновішу інформацію високого наукового рівня. Одержані відомості кладуть в основу складання плану подальшої роботи. Далі переглядають менш важливу, другорядну інформацію, доповнюючи нею вже опрацьовані матеріали. При наявності повторів другорядну інформацію пропускають. Останній спосіб скорочує час на підготовку узагальненого конспекту.

Всю інформацію, одержану у процесі роботи з літературними джерелами, необхідно систематизувати, проаналізувати і викласти у вигляді письмового огляду. 

Опрацьовані матеріали можна систематизувати за хронологією їх публікації або за тематикою питань, що досліджуються. 

У першому випадку всі відомості систематизують за певними етапами. Для цього в історії розвитку якоїсь закономірності чи пошуку шляхів розв’язання проблеми доцільно виділити наукові етапи, які характеризуються якісними стрибками. Об’єктивний критичний аналіз опрацьованих матеріалів можливий при наявності у дослідника належного рівня знань та достатньої для цього ерудиції. Під час критичного аналізу інформації різні ідеї, факти, теорії порівнюють між собою. У даному випадку важливо визначити ті етапи, на яких відбувались зміни у перебігу досліджень, з’явились нові ідеї, що якісно змінили їх спрямованість.

Тематичний аналіз передбачає опрацювання матеріалів, розподілених між різними питаннями досліджуваної проблеми. В цьому випадку робота дослідника значно спрощується, витрачається менше часу. Але разом з тим стає можливим менш детально проаналізувати наявну у дослідника інформацію.

Огляд повинен повно і систематизовано містити виклад аналізу опрацьованих літературних джерел і повністю відображати стан питання, якому присвячене дослідження. Наявні в ньому відомості повинні давати можливість об’єктивно оцінювати науковий рівень дослідження, правильно обирати шляхи та засоби досягнення поставленої мети.

Реферативні картки. Картотека.

Аналіз підходів з допомогою талиці. 

4. Понятійний аналіз застосовується з метою уникнення термінологічної плутанини та для забезпечення однозначності тлумачення теpмінів, які використовуються у науковому дослідженні.

Поняття – форма мислення, яка відображає суттєві якості, зв’язки і відношення предметів і явищ. 

Послідовність виконання понятійного аналізу: 

- виділення понять, які є основними для дослідження;

- знаходження для кожного з понять кількох визначень із літератури, словників;

- аналіз визначень і виявлення найбільш придатних для даного дослідження;

- самостійне формулювання визначень понять, для яких не знайдено задовільного визначення в літературних джерелах;

- занесення результатів понятійного аналізу до таблиці.

Таблиця 1

Таблиця фіксації результатів понятійного аналізу

Це спрощена процедура понятійного аналізу. Адже поняття на протязі свого існування змінюються, набувають різного змісту, змінюються їх взаємозв’язки з іншими поняттями. Тому більш повний понятійний аналіз передбачає дослідження поняття в його розвитку, для чого необхідно вивчити визначення однакових термінів у різні історичні періоди, представниками різних наукових шкіл.