Аналізуючи шляхи розвитку культури педагогічного спілкування, можна дійти висновку, що цей процес неможливий без методологічного забезпечення власне предмета вивчення. Методологія допомагає з усієї багатоманітності можливостей обрати найефективніший напрям у розвитку науки, виробити методику досліджень, дати світоглядну інтерпретацію отриманих результатів, здійснити структурування знань [2, 24]. Важливе значення має методологія саме для педагогіки як дисципліни прикладного характеру.На сучасному етапі ми переживаємо момент зміни концепції в галузі освіти й виховання. У суспільній свідомості вже затвердилася думка, що питання про те, на яких принципах повинна будуватись освіта та виховання дітей є важливим. Тому однією зі складових методології науки є принципи, що визначають підходи до явищ, які вивчаються. З огляду на це основним завданням статті є визначення і розгляд основних вихідних положень культури педагогічного спілкування майбутнього вчителя української мови і літератури.Наведемо визначення власне педагогічних принципів. Виходячи з філософського трактування принципу, педагогічні принципи – це основні ідеї, дотримання яких допомагає найкращим способом досягти поставлених цілей. Ці принципи формують вимоги до розгортання самого знання в систему, де всі теоретичні положення логічно пов’язані між собою і випливають певним чином один з одного [11, 6].
У сучасній дидактиці існує система принципів, яку складають як класичні давно відомі, так і ті, що з’явились у ході розвитку науки і практики. Проведений аналіз наукової літератури [1; 2; 11; 12; 13; 14; 17] дає підставу стверджувати, що більшість авторів схиляється до виділення однакових принципів з деякими розбіжностями. Беручи за основу їх дослідження, ми пропонуємо узагальнену систему принципів навчання. Принцип науковості вимагає ознайомлення майбутніх фахівців з останніми досягненнями наукового, соціального та культурного прогресу, теорії та практики культури педагогічного спілкування. Майбутні вчителі повинні засвоювати достовірну інформацію, вільно оперувати науковою термінологією, розуміти сутність науково обґрунтованих теорій, наближатися до розкриття сучасних досягнень науки і перспектив подальшого розвитку. Принцип науковості потребує розвитку в студентів умінь та навичок наукового пошуку. Цьому сприяє впровадження в навчання уміння спостерігати явища, фіксувати й аналізувати результати спостережень, уміння вести наукову суперечку, доводити свою точку зору, раціонально використовувати наукову літературу.Для впровадження принципу науковості в підготовці майбутніх фахівців слід використовувати наукові дослідження таких відомих науковців: М.С.Каган, Б.Ф.Ломов, В.С.Біблер, О.О.Бодальов, О.О.Леонтьєв, Б.Д.Паригін.Принцип систематичності та послідовності формування педагогічного спілкування у майбутніх учителів зумовлений закономірністю, що пізнання будь–якого явища або предмета можливе лише у певній системі, а систематичність у засвоєнні знань визначає ефективність їх застосування на практиці. Кожна наука становить систему знань, які об’єднані між собою внутрішніми зв’язками. Тому цей принцип означає послідовне розгортання змісту знань, способів діяльності у навчальних програмах, підручниках та ін. При цьому зміст планується по висхідній лінії, кожне нове знання спирається на попереднє та випливає з нього. Саме так, у системі, а не еклектично, необхідно розробляти тренінги, семінари, спецкурси щодо формування педагогічного спілкування майбутніх фахівців. Психологічно установлена закономірність, що при дотриманні логічних зв’язків навчальний матеріал запам’ятовується в більшому об’ємі й більш міцно. Таким чином, систематичність і послідовність у навчанні дозволяють досягти більших результатів.Принцип свідомості, творчої активності та самостійності передбачає озброєння майбутнього вчителя методами такої роботи, коли знання стають надбанням у результаті самостійної свідомої діяльності. У кожної людини існує природне прагнення у процесі пізнання навколишньо дійсності виявляти активність і самостійність. Тому необхідно зважати на це природне прагнення, не руйнувати його, а всіляко підтримувати. Цей принцип вимагає в майбутніх фахівців розвитку аргументованості та доведення суджень, висновків, оцінок, способів рішення, конструктивної поведінки, адже недостатнє у свідомлення будь–якого з етапів навчальної діяльності може зробити цей процес некерованим, викликати „відключення” від виконання необхідних навчальних дій, оволодіння якими є базою для наступних.Формувати у майбутніх учителів культуру педагогічного спілкування доцільно за допомогою самостійності як особистісної якості, творчого підходу, уміння свідомо змінювати стиль спілкування, розширяючи його демократичні форми.Принцип наочності використовує багаторічний досвід навчання і спеціальні психолого–педагогічні дослідження, які показали, що ефективність навчання залежить від ступеня залучення до сприйняття всіх органів чуття людини. Чим різноманітніші чуттєві сприйняття навчального матеріалу, тим більш міцно він засвоюється. У рамках нашого дослідження наочність розуміється більш широко, ніж безпосереднє зорове сприйняття. Вона включає в себе і сприйняття через моторні, тактильні відчуття. Тому доцільним буде застосування навчальних фільмів, фрагментів телевізійних передач, таблиць, слайдів тощо. Їх використання сприяє поєднанню конкретного з абстрактним, раціонального з ірраціональним, репродуктивного з продуктивним, теоретичних знань з практичною діяльністю. Принцип доступності навчання та врахування індивідуальних особливостей досягається шляхом визначення рівня оволодіння культурою педагогічного спілкування студентом. Таким чином, майбутній вчитель матиме можливість оцінити реальні навчальні можливості учнів і забезпечити навчання без інтелектуальних, фізичних, моральних перевантажень. Упровадження цього принципу можна здійснити за допомогою таких психологічних методик, як тест Айзенка Юнга, тест Ряховського, НЛП та ін.Важливою складовою частиною цього принципу є поступове ускладнення матеріалу, що дає можливість змінювати межі доступності. Необхідно також зважати на природні особливості і можливості певних вікових груп, не забуваючи про індивідуальні особливості психічного розвитку кожної особистості. А всебічний розвиток індивідуальних якостей, в свою чергу, неможливий без формування здібності до самореалізації своїх особливостей і здатностей до подальшого саморозвитку. На нашу думку, основним завданням освіти є підготовка суб’єкта освіти до повноцінного життя в суспільстві через розвиток індивідуальності і формування неповторної особистості.Принцип зв’язку навчання з практикою (з життям) орієнтує на глибоке розкриття практичної значущості теоретичних аспектів культури педагогічного спілкування. Таке навчання лише тоді буде успішним, коли майбутній вчитель–словесник постійно відчуватиме користь здобутих знань у розв’язанні життєвих і навчальних ситуацій. Практика – поштовх до пізнавальної діяльності і водночас критерій перевірки істинності знань. У результаті аналізу і перетворення оточуючої дійсності повинні вироблятися власні погляди. Доцільним, на нашу думку, тут буде застосування тренінгів та моделювання практичних ситуацій.Принцип ґрунтовності полягає у належному ґрунтовному засвоєнні необхідних знань, на основі яких формуються уміння і навички оволодіння культурою педагогічного спілкування. Ґрунтовними знаннями слід вважати такі, що добре усвідомлені, систематизовані, пов’язані з практикою, стають надбанням довготривалої пам’яті. Добре засвоєні знання є не лише ті, що включені у фонд пам’яті, а передусім ті, що стали інструментом мислительної діяльності.Решта принципів у розглянутих джерелах є менш вживаними, але не менш важливими: принцип емоційності навчання [1; 13], принцип характеру навчання, що розвиває й виховує [1; 17], принцип міцності результатів навчання і розвитку пізнавальних сил учнів [17], принцип об’єктивного дослідження педагогічних явищ, принцип оптимізації [2], принцип навчання і виховання в колективі [1; 2], принцип наступності [14], принцип гу маністичності і принцип історизму [12], принцип комп’ютеризації та принцип інноваційності [1].До вищеназваних слід додати наступні важливі принципи: гуманізації та гуманітаризації, культуровідповідності, фундаменталізації, інтеграції, глобалізації. Розглянемо їх більш детально.Принцип гуманізації та гуманітаризації. Найосновніша вимога сьогодення до всіх закладів освіти України – створення і включення в дію механізмів гуманізації освіти. Це багатогранний процес переорієнтації свідомості вчителів і всього суспільства, докорінної зміни ставлень до людини в цілому [5, 3]. Однією з найвідчутніших суперечностей сучасності академік І.А.Зязюн вважає протиріччя між “зростаючою експансією техногенної цивілізації в житті людини і необхідністю збереження та розвитку гуманітарного потенціалу, духовно–моральної сфери індивіда, що в результаті постає як протиріччя між технократичним і гуманітарним, цивілізаційним і духовно–моральним напрямками розвитку освіти” [18, 12]. Вихід, зокрема, з цього протиріччя автор вбачає не в ліквідації однієї з протилежностей, а в їх якісно новому синтезі, тотожності, завдяки якій лише й можливий розвиток.Гуманізація педагогічної освіти забезпечує розвиток особистості вчителя у відповідності з духовними цінностями загальнолюдської культури, отож важливе місце в підготовці майбутнього вчителя займає засвоєння ним гуманітарної культури [16, 151].Гуманітарна підготовка спеціаліста — основна умова розвитку його педагогічної культури. Метою гуманітаризації освіти є формування морально і духовно розвиненої особистості —майбутнього вчителя, рівень підготовки якого поєднує професіоналізм, інтелігентність, культуру педагогічного спілкування. Дефіцит гуманітарної освіти став помітним фактором зниження розвитку культури спілкування майбутнього вчителя. Поняття “гуманізація” та “гуманітаризація” не є тотожними, тому буде доречним звернутися до етимології цих слів. “Гуманізм” (від лат. humanus – людяний) – визнання цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток і виявлення своїх здібностей. Гуманізація – це не тільки повернення навчального закладу до дитини, повага до її особистості, довіра до неї, але це, що найголовніше, створення максимально сприятливих умов для розкриття і розвитку її здібностей, для її самовизначення, які співзвучні її особистісним цілям та інтересам” [5, 27]. Поняття гуманітарності в освіті є значно ширшим від поняття гуманізації. “Зміст слова “гуманітарний” (від лат. humanitas –людська природа, освіченість) включає в себе все, що має відношення до людини, суспільства” [5, 27].Специфіка гуманітаризації пов’язана з набуттям певного аспекту знань — поглибленням його соціально–культурної направленості — і з організацією на основі цих знань відповідної пізнавальної й суспільно–корисної діяльності. У понятті ж гуманізації акцент переноситься з пізнавальної сфери на область організації діяльності, сферу соціальних відносин [9, 88–89].Для практичного втілення гуманізаційного процесу в систему освіти необхідне привнесення гуманістичних тенденцій у викладання кожної навчальної дисципліни. А перехід від імперативно–директивного до демократично рівноправного способу спілкування, від монологічного до діалогічного вимагає готовності обох сторін — учителя і учня. Тому необхідно сформувати гуманістичне за своїм характером комунікативне ядро особистості як у педагога, так і у школяра. У зміст комунікативного ядра О.О.Бодальов включає всі психологічні властивості, які встигли розвинутися в конкретної особистості і які дають про себе знати, коли вона вступає в спілкування.Для гуманізації педагогічного спілкування треба виробляти у дітей звичку “ставитися до іншої людини, ким би вона не була, як до вищої цінності, настільки ж суб’єктивно значимої, як в очахкожного з них значима їх власна особистість” [4, 185].Отже, принцип гуманізації передбачає таку систему шкільних взаємовідносин, у яких кожна дитина стає суб’єктом педагогічного процесу, а його умови дають можливість кожному учневі якнайповніше розвинутись, сформувати загальнолюдські цінності, розкрити свої неповторні національні та особисті риси [5, 27].Замість висновку наведемо слова академіка І.А.Зязюна про те, що “гуманізація освіти повинна полягати не в якісному перерозподілі годин навчального плану на ті чи інші цикли дисциплін, а в зміні уявлень про саму природу гуманітарності, яка полягає в способі освоєння світу людиною, що формується, розвивається у її відношенні до пізнання, і за такого підходу будь–яка освіта стає людською, гуманітарною” [18, 13].Принцип культуровідповідності. Зародження принципу культуровідповідності стало можливим у першій половині ХІХ ст. у зв’язку з посиленням культурологічної проблематики, з новим баченням природи людини, її подвійного характеру і виділення тієї її частини, яка має назву надбіологічної, культурної [8, 21]. Стан культури будь–якого народу є основою, базисом, з якого, на думку А.Дістервега, розвивається нове покоління людей, тому той рівень культури, на якому знаходиться суспільство, ставить до системи освіти вимогу поводитися культуровідповідно. Таким чином, принцип культуровідповідності означає “навчання в контексті культури, орієнтацію освіти на характер і цінності культури, на основі її досягнень і її відтворення, на прийняття соціокультурних норм і включення людини в їх подальший розвиток” [7, 53]. Для нашого дослідження особливе значення має той факт, що в центрі уваги знаходиться спілкування людини, педагога, по–новому розуміється його сутність.Зміст принципу культуровідповідності змінюється з часом у зв’язку з тим, що нову інтерпретацію отримують провідні філософські ідеї, що відображають уявлення про спосіб існування людини в світі. Принцип культуровідповідності орієнтується на пріоритетні культурологічні ідеї сьогодення. Ці ідеї переходять у зміст, методи й результати виховання та визначають культурологічні основи педагогічного процесу. У зв’язку з цим принцип культуровідповідності в педагогічному спілкуванні майбутнього вчителя–словесника набирає особливої ваги. А це означає посилення ролі соціально–гуманітарної направленості в освіті, розвиток інтелектуальної, інформаційної, творчої компетентності особистості;утвердження духовно–національних цінностей; підвищення статусу мовно–літературних, мистецьких, історичних дисциплін в умовах сучасного глобального і мобільного світу.З точки зору культурологічного підходу епіцентром виховання і розвитку є людина, як вільна, активна особистість, здатна до особистісної самодетермінації у спілкуванні і співробітництві з іншими людьми, самою собою і культурою [8, 26].Культура педагогічного спілкування є, на наш погляд, основним фактором, що впливає на процес культурологічної підготовки майбутнього вчителя. Від рівня цієї підготовки залежить ефективність у спілкуванні вчителя і учнів, наявність контакту, двостороннього розуміння і прийняття один одного. А це є головною умовою, за наявності якої відбуватиметься оптимальний навчальний процес.Таким чином, використання культурологічного підходу до розробки теоретичних основ педагогічного спілкування є важливою педагогічною проблемою, розв’язання якої сприятиме реалізації завдань модернізації вищої освіти через її гуманізацію та гуманітаризацію. Принцип інтеграції. Інтеграційні процеси, наявні в усіх сферах суспільного життя, є сьогодні надзвичайно суттєвими для розвитку всього людства. Вони входять у сучасний світогляд, активно впливають на способи вирішення актуальних проблем нашого часу, визначають стиль мислення, характерний для поч. ХХІ ст.Інтеграція представляє собою процес руху і розвитку певної системи, в якій число та інтенсивність взаємодії її елементів зростає – посилюється їх взаємний зв’язок і зменшується їх відносна самостійність відносно один до одного [10, 28].Дослідниця О.М.Семеног розкриває поняття інтеграції в сучасних умовах неперервного накопичення знань: її суть — “через поглиблення співробітництва у сфері освіти сприяти загальному соціально–економічному прогресу, об’єднанню потенціалів національних освітніх систем, вихованню особистості, яка усвідомлює не лише свою національну і культурну ідентичність, а й сприймає світ у всій його цілісності, розуміє власну відповідальність за його долю і готова конструктивно діяти для його збереження й розвитку” [21, 26]. Інтегративним результатом культурологічної спрямованості підготовки майбутнього вчителя виступає становлення людини з гуманістичним спрямуванням, яка володіє багатофункціональними можливостями. Культурна система суспільства не може спиратися лише на прагматизм, технократизм, соціальні пріоритети, уніфіковану культуру, автократизм чи авторитаризм правління, бо тоді вона буде втягнута в космополітичний процес інтеграції. Щоб гідно, а головне із загальнонаціональною користю інтегруватися в європейський культурний простір слід безперервно творити власний культурний капітал, оберігати свої національні набутки, історичну пам’ять, літературу, мистецтво, науку, традицію [19, 27]. Найпродуктивніше це здатна зробити освіта, майбутні вчителі. Для втілення процесів гуманізації в культурі педагогічного спілкування необхідно не лише вивчення теорії і практики європейської та світової педагогіки, які мають величезний досвід дослідження спілкування, але й досить вивірена адаптація зарубіжних ідей та підходів до змісту національної української школи, до вітчизняної культури. Адже досить часто такі прямі запозичення критично не осмислюються з позицій тих цінностей і знань, які притаманні нашій національній культурі. Як слушно зазначає дослідник Г.Г.Філіпчук, “як тільки школа мінімізує впровадження в зміст освіти культурно–історичних надбань, національного інтелекту і науки, мови, мистецтва, традиції, вона мінімізує свою культуротворчу місію” [19, 27]. Тому “розробка змісту, форм, методів і засобів здійснення навчально–виховного процесу повинні живитися, удосконалюватися на національному ґрунті, вбираючи в себе гуманістичні й інтелектуальні ідеї зарубіжжя” [19, 27].Отже, творення європейського культурного простору, освітня інтеграція, обмін культурами повинен стимулювати збереження національної ідентичності українського мистецтва, зокрема культури педагогічного спілкування. Показовим є те, що найбільш розвинуті країни Європи оберігають і розвивають свої національні, культурні, мовні традиції.Таким чином, інтеграція у процесі формування культури педагогічного спілкування майбутнього вчителя–словесника передбачає наявність різноманітних зв’язків між культурами, між дисциплінами психолого–педагогічних і філософських циклів, унаслідок чого ми одержуємо оновлену культуру педагогічного спілкування із більш новими властивостями. Це, на нашу думку, сприяє формуванню у студентів системного уявлення про загальні проблеми у сучасній науці та практиці, дозволяє їм бачити у відомих явищах нові закономірності.Принцип глобалізації. Сучасний етап розвитку суспільства тісно пов’язаний із глобалізацією, яка охоплює наймогутніші інтеграційні процеси, що несуть величезні переваги, але водночас таять у собі небачені раніше небезпеки для розвитку державних освітніх систем, національних культур і традицій [19, 47]. Глобалізацію називають то загрозою, то об’єктивною потребою, велінням часу, перспективою для виживання і збереження людської цивілізації, “інформаційною інтервенцією”, ідеєю формування нового синтезу цінностей, моральних абсолютів, “єдиної, загальнопланетарної моральності” [21, 25]. Цікаву думку з цього приводу висловлює В.С.Біблер, який вважає, що “у ХХ столітті типологічно різні “культури” (цілісні кристали творів мистецтва, релігії, моральності...) втягуються в єдиний часовий і духовний “простір”, дивно й болісно сполучаються один з одним, майже по–боровськи “доповнюють”, тобто виключають і припускають один одного... Одночасність різних культур б’є в очі і в розуми, виявляється реальним феноменом повсякденного буття сучасної людини” [3, 221].У цьому розумінні найважливішим соціологічним питанням Б.Даніел [6] вважає питання про те, чи зможемо ми врятувати національну культуру, яка відрізняє одну країну від іншої, чи станемо ми однорідними і що в такому випадку відбудеться з національними традиціями, що містяться в мові, і з історичною культурою.М.С.Розов цілком слушно вважає, що необхідно змістити акценти від навчання до виховання. Автор зазначає, що в сучасному навчанні відбувається “механічне додавання гуманітарних дисциплін до традиційного навчання “корисним знанням” і професіоналізму. Однак саме по собі це навчання повинно бути докорінно змінено. По–перше, швидкий приріст знань, зміна наукових картин світу, зміна інтелектуальних потреб вимагають посилення абстрактних, теоретичних, системних, проективних, прогнозних компонентів знання… По–друге, знання повинно подаватися не як кінцева істина або спосіб досягнення максимального ефекту, а як арсенал можливих теорій, моделей, схем, прийомів, необхідних для ціннісно–орієнтованої професійної діяльності та громадянської активності” [20, 192–193]. Принцип глобалізації орієнтує на формування культури педагогічного спілкування майбутнього вчителя української мови і літератури у поєднанні сучасних досягнень вітчизняної та світової культури, з урахуванням традицій і обрядів українського народу.Таким чином, глобальні екологічні, соціальні, культурні, етичні критерії повинні бути введені всередину культури педагогічного спілкування, зберігаючи при цьому пріоритет вітчизняної культури.В умовах глобалізації система національної освіти повинна виконувати роль чинника, який дозволяє не відставати від інших країн, йти з ними в ногу, і разом з тим, не розгубити національної самобутності, етнічної ідентичності та особливостей своєї культури.Принцип фундаменталізації. Принцип фундаменталізації забезпечує глибину загальнофілософських, психолого–педагогічних, загальнокультурних і спеціальних знань. Підхід до відбору змісту педагогічної освіти з цих позицій дозволяє сформувати у майбутніх вчителів систему професійних знань, загальнокультурний рівень, основи духовно–моральної культури [16, 151]. Тому фундаменталізація навчання вимагає ґрунтовної теоретичної та практичної підготовки майбутніх учителів уже у ВНЗі. У традиційній дидактиці цей принцип формулювався як зв’язок із життям, теорії з практикою. Таким чином, зміст навчання повинен відображати перетворення в економіці, політиці, культурі, тобто в тому реальному соціальному контексті, в якому відбувається життєдіяльність майбутніх фахівців. Систематичне ознайомлення з основними подіями країни, реґіону, місця проживання має відбуватися через спілкування викладачів і студентів.Фундаменталізація в навчанні передбачає науковість, повноту та глибину знань. Сучасний швидкий темп життя і технологій вимагає від людини високоінтелектуальної мобільності, дослідницького складу мислення, бажання та вміння постійно поповнювати свої знання відповідно до змін, які відбуваються в житті. Фундаментальні знання мають здатність повільніше застарівати, ніж знання конкретні, адже вони апелюють не стільки до пам’яті, скільки до мислення людини.За визначенням В.О.Сластьоніна, фундаментальність — “наукова обґрунтованість і висока якість психолого–педагогічної, соціогуманітарної і загальнокультурної підготовки” [16, 8]. Фундаментальність навчання вимагає систематичності змісту з основних галузей знань, оптимального співвідношення їх теоретичності та практичності, а практична направленість –моделювання цих знань на реальні ситуації в житті та діяльності людини. Вивчення найбільш сучасних та фундаментальних теорій є недостатнім для процесу навчання. Не менш важливі практичні знання, способи їх застосування, адже вони розширюють діапазон можливостей і збагачують особистий досвід, роблять теоретичні знання більш затребуваними у повсякденному житті.Основним результатом принципу фундаменталізації є розвиток свідомості та самосвідомості. Свідомість як сукупність понять, суджень, оцінок, переконань направляє вчинки людини й одночасно сама складається під впливом поведінки та діяльності.У культурі педагогічного спілкування принцип фундаменталізації може виявитися, якщо згадати про норми та традиції спілкування, про ті фундаментальні правила спілкування, що складалися історично і які зараз цілком природно відтворюються у нашому повсякденному, а також педагогічному спілкуванні.Таким чином, розглянуті принципи у дійсному процесі навчання виступають у взаємозв’язку один з одним і функціонують як цілісна система. Тому будь–який принцип набуває свого дійсного значення лише у зв’язку з іншими. Вони виявляються одночасно на кожному етапі навчального процесу. Тільки сукупна дія методологічних принципів забезпечує правильне визначення його задач, відбір змісту, форм, методів і засобів найбільш доцільної діяльності майбутніх педагогів.Отже, структура принципів не є системою сталою, непорушною, тому ми не можемо говорити про неможливість її зміни, все повинно розвиватися і удосконалюватися. Також слід додати, що світоглядна направленість особистості виявляється в розумінні та оцінці дійсності, в соціальній поведінці, вчинках, а головне – в її діяльності. Навчання повинно сприяти не лише формуванню системи знань, умінь та навичок, але й виступати важливою умовою формування особистості.
Література
1. Аносов І.П. Сучасний освітній процес: антропологічний аспект: Монографія. – К.: Твім інтер, 2003. – 391 с.
2. Анохин А.М. Педагогика в системе культуры: Учебно–методические материалы по курсу “Педагогика” для студентов 1–2 х курсов /Отв. ред. П.П.Козлова. – Стерлитамак: Стерлитамак. гос. пед. ин–т, 2001. – 99 с.
3. Библер В.С. На гранях логики культуры: Книга избранных очерков. – М.: Русское феноменологическое общество, 1997. – 440 с.
4. Бодалев А.А. Психология общения. – М.: Издательство “Институт практической психологии”, Воронеж: НПО “МОДЄК”, 1996. – 256 с.
5. Гуманізація та гуманітаризація професійної освіти: Науково–методичний збірник /Ред. кол.: І.А.Зязюн, В.О.Зайчук, В.М.Доній, Н.Г.Ничкало, І.Л.Лікарчук, Є.М.Судаков. – К., 1995. – 160 с.
6. Даниел Б. Грядущее постиндустриальное общество. Опыт социального прогнозирования. М.: Academia, 1999. – 956 с.
7. Зимняя И.А. Педагогическая психология: Учеб. пособие. – Ростов н/Д.: Изд–во “Феникс”, 1997. – 480 с.
8. Иванова Т.В. Культурологическая подготовка будущего учителя: Монография. – К.: ЦВП, 2005. – 282 с.
9. Иванова Т.В. Формирование педагогической культуры будущего учителя в учебном процессе (на материале дисциплин педагогического цикла): Дис. ...канд.пед.наук: 13.00.01. – Луганский гос. пед. институт. – Луганск, 1991. – 234 с.
10. Интегративные тенденции в современном мире и социальный прогресс /Под ред. М.А.Розова. – М.: Изд–во Моск. ун–та, 1989. – 232 с.
11. Козловська І.М. Дидактика в контексті інтегративного навчання: Навчально–методичний посібник. – Львів: НМЦ КПО, 1999. – 48 с.
12. Козловська І.М., Якимович Т.Д., Джулай Л.І. Тенденції сучасної дидактики: Основні поняття, закономірності та принципи сучасної дидактики. – Львів: ОНМЦ ПТО, 2000. – 24 с.
13. Кузьмінський А.І., Омеляненко В.Л. Педагогіка: Підручник. – К.: Знання – Прес, 2003. – 418 с
14. Литвин А.В. Методика реалізації принципу наступності у ступеневій проф. підготовці машинобудівників: Методичні рекомендації. – Львів: ОНМЦ ПТО, 2001. – 27 с.
15. Наукові записки. – Випуск 58. – Серія: Педагогічні науки. – Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В.Винниченка. – 2004. – 312 с.
16. Педагогика как наука и как учебный предмет: Тез. докл. междунар. науч.–практ. конф. (26—28 сентября 2000 г.). Ч. І. Тула: Изд–во Тул. гос. пед. ун–та, 2000. — 271 с.
17. Педагогика. Учебное пособие для студентов педагогических вузов и педагогических коледжей. Под ред. П.И.Пидкасистого. М., Российское пед–кое агентство,1995.– 637 с.
18. Педагогічна майстерність: проблеми, пошуки, перспективи: Монографія. – К.; Глухів: РВВ ГДПУ, 2005. – 234 с.
19. Розвиток особистості в полікультурному освітньому просторі. Збірка матеріалів Міжнародного конгресу – IV Слов’янські педагогічні читання. – Черкаси: Вид–во ЧНУ імені Богдана Хмельницького, 2005. – 338 с.
20. Розов Н.С. Структура цивилизации и тенденции мирового развития. – Новосибирск, 1992. –216 с.
21. Семеног О.М. Система професійної підготовки майбутніх учителів української мови і літератури (в умовах педагогічного університету). Дис. ...докт.пед.наук: 13.00.04. – К., 2005. – 476 с.