ПОДІЛЬСЬКИМ СЛІД У ТВОРЧОСТІ МИХАИЛА ЛЕРМОНТОВА Історія села Верхівка Барського району

ПОДІЛЬСЬКИМ СЛІД У ТВОРЧОСТІ МИХАИЛА ЛЕРМОНТОВА Історія села Верхівка Барського району

У кожного населеного пункту – від хутора до столиці є своя назва й історія походження.

На пагорбах, між річками Лядовою та Мощанкою розташоване мальовниче село Верхівка. З розповідей старожилів та книжки вчителя – пенсіонера Володіївецької восьмирічної школи Яновича «Барське староство» (Вінницький ар­хів) дізнаємося, що село Верхівка засноване на початку XVII століття. У 1611 році це урочище було подароване Барським старостою Гольським панові Яну Верховському і затверджене за ним польським королем. Звідси й походить назва села – Верхівка. Незабаром селом заволодів ста­роста Барський Конецпольський, а від нього в 1638 році село знову перейшло у володіння пана Верховського. У селі було 145 селянських господарств, 105 з яких мали у своєму корис­туванні 850 га землі.

А решта 40 – були безземельними, тому їхні господарі навіть не мали права приходити на сходи селян, тобто були зовсім безправними людьми. Розказують, що пан виміняв у сусіда кріпаків Бондаря і Тарасовського на собаку.

У 1651 році село Верхівка отримало статус містечка. Ним тоді володів поміщик Бібіков. Шлях із Царгорода до Бара лежав через Вер­хівку, де при дорозі стояла корчма. Старожилам села відомо, що будинок, у якому до 1966 року розташовувались сільська рада, клуб, сільмаг, будинок культури, пошта, бібліотека, зведений десь на початку XVII ст. і служив тоді постоя­лим двором. Підтвердженням цьому є цеглина зі штампом 1623 року, видобута зі стіни будівлі.

Ще однією архітектурною пам’яткою в селі Верхівці була давня церква, збудована в 1874 році. Та не лише цими пам’ятками відоме село, краса його природи оспівана в творах польського письменника Юліуша Словацького, який неод­норазово приїздив сюди до родичів. На початку XIX ст. Верхівку разом з кількома сусідніми селами одержали в спадщину небагаті представ­ники аристократичного роду, подружжя – Юзеф та Короліна Михальські.

У 1822-1827 рр. Верхівку в оренді тримав пан Янушевський, дядько видатного польсько­го письменника Юліуша Словацького. Відомо, що Юліуш був закоханий у доньку пана Михальського Юлію. Її іменем пан назвав садибу Юлінки. Біля тієї садиби (нині середньої школи) був великий став і розкішний сад, у парку – липові та ялинові алеї, багато квітів – чарівний райський куточок природи.

У 1825 році після відвідин Кременця мати взяла Юліуша Словацького в гості до своїх друзів Юзефа та Кароліни Михальських у Верхівку. Юліуш одразу подружився з Михальськими, які мали трьох дітей –Людвика, Зенона та Юлію. За околицею села є гай на честь Юлії. Колись там стояв літній будиночок для відпочинку. Його й дотепер назива­ють Юлінками. Словацького зачарувала не тільки природа – тоді ж він пережив своє перше кохання: винуватицею його душевного неспокою стала Юлія.

Упродовж навчального року Юліуш не міг дочекатися, поки знову випаде нагода поїхати до Верхівки. Наступного літа поет жив там уже довше – близько двох місяців, про що залишив записи в особистому щоденнику: «У Кременцізабавлявся два тижні, і з матір’ю поїхати ми до Верхівки, до Михальських. Там мені було добре, і Знову Юленька очарувала мене».

Згодом, після від’їзду, поет писав матері: «За­здрю тобі, що ти перебуваєш тепер над блакитним озером під Юлінками; поклич там лебедів Юлень­ки, нехай припливуть, нехай здивованими очками запитають тебе про ту струнку смагляву дівчину».

Саме тут, у чарівному подільському селі, поет слухав «дідів співаючих отих віків сторінки пре­старі, живий мандруючий літопис» і вклав ці слова в уста однієї з дійових осіб його драми «Срібний сон Соломеї». Верхівка і Юлінки та їхні мешканці «добрі і приємні, яких мало на світі» лишили глибокий слід у житті поета і були відображені у його творах: геніальній поемі «Беньовський», драмах «Срібний сон Соломеї», «Ксьондз Марек», «Голштинський» тощо.

Поет любив Поділля, вважав частиною своєї «вітчизни давньої».

Він так любив наш край –

Той, що між Бугом і Дністром.

А особливо –у Верхівці гай,

Ті Юлінки, що за моїм селом.

І Лядови любив спокійні води,

Срібні плеса голубих ставків.

Він пив снагу подільської природи,

То мить була, миліша від років.

Демократ, романтик, Польщі геній,

Поділля серцю дороге вважав

Частиною «вітчизни давньої своєї» –

Він вірші й українською писав.

Полюбив поет цю мову соковиту

За милозвучність, за окрасу.

«Співцем Поділля» Словацького відкрито

Іван Франко назвав відразу.

...І я, як Юліуш, люблю свій край,

Той, що між Бугом і Дністром.

А особливо у Верхівці гай,

Ті Юлінки, що за моїм селом.

А. Войтова-Ружицька

Тут жили його рідні, знайомі та друзі. У центрі Подільського краю Словацький бував не раз у дитинстві та юності, відпочивав там, як відомо з різних документів, щоліта з 1825 по 1828 та 1830 року.

У 1834 році у листі з Женеви він зізнається, наскільки важливим для нього було це село: «Часом я мрію, що куплю у Михальських Юлін­ки та й буду там жити, немов Кохановський у Чарноліссі».

«Він жив так мало – всього 40 років. У та­ких винятково несприятливих обставинах для творчості, що, здається, тільки невсипущістю генія, можна пояснити велич, титанічний у на­ціональному й загальнолюдському розумінні на­буток його слова», - так писав про Словацького Дмитро Павличко.

Шкода, що в нашому селі або в районі, області чи столиці немає пам’ятника Юліушу Словацько­му. Було б справедливо, щоб пам’ятник Словаць­кому стояв у Києві, як Шевченкові у Варшаві.

У 60-х роках Верхівка була конфіскована у Михальських за участь Людвика Михальського в антицарському повстанні 1863-1864 рр., за що він був засланий до Сибіру, де й загинув.

Михайло Катков писав про цей період: «Поль­ська революція є дрібницею порівняно з україн­ським народним рухом. Польська революція може відірвати від імперії лише один край – Польщу, а втрата України – це кінець московської імперії».

А новим власником села став родич царського урядовця граф Бібіков. Ідеться про того самого київського генерал-губернатора Дмитра Гаври­ловича Бібікова, який 21 вересня 1846 року видав поетові Тарасові Шевченку «Открытоепредписание» на подорож до Київської, Поділь­ської і Волинської губерній із вельми широким завданням Археографічної комісії.

Остання зі спадкоємців, Любов Бібікова, меш­кала у Верхівці аж до часів радянської влади. Ось такий запис був знайдений мною у документах вінницького архіву, зрозуміло, що російською мовою: «Бибикова Любовь Аполлоновна, дочь генерала от инфантерии, ум. 5/18 октября 1918».

Ніхто про цю Бібікову, певно, і не згадав би, якби не випадок, що стався з нею на балу з приводу прощання з МихаломЛєрмонтовим. У житті так часто буває - батьки знамениті, а діти й онуки, якщо не проявили себе, – у забутті. Але ж родинні почуття від цього не зменшуються. Раніше, з відомих причин, про це не говорили, а тепер, коли вже й можна, якось і призабули, ніби соромляться. Візьму на себе сміливість розповісти про це на всю Україну. Ми не Івани безрідні! Це ж наші предки. Хай би там як оцінювала їх офіційна, пристосована до часу історія, у своїй вічності вони все-таки пов’язані з нами, мож­ливо, навіть ведуть нас, керують нами, і якщо деякі люди досягають мудрості, духовних вершин, упевненості й переваги духу над усім минущим, то вони стають схожими на них.

Михайло Лєрмонтов і Верхівка

У великій літературній спадщині Михайла Лєрмонтова є вірші, що були знайдені у Вер­хівці. Коли Лєрмонтов після арешту приїхав із Петербурга в Москву, щоб звідтіля відправитись на Кавказ, московські родичі поета дали про­щальний бал на його честь.

Бабуся Лєрмонтова також була запрошена на той бал, але не змогла виїхати із Тарханів. Була тоді стра­шенна відлига і проїхати дорогами було неможливо – річки порозливалися, повиходили з берегів, пороз­мивали шляхи. І це стало страшенною трагедією, яку Єлизавета Олексіївна не змогла собі пробачити, адже вже ніколи більше їй не довелося побачити онука.

На цьому балу була присутня Любов Бібікова, жителька села Верхівка. Вона доводилася дале­кою родичкою Михайлу Юрієвичу по бабусиній лінії. Любов Бібікова, закохана в поета, на балу попросила його написати в свою книжечку но­вий твір. Це був вірш «Mon Dieu» (МойБог) – заголовок французькою мовою, а текст - російською, наприкінці значилося: січень, 1837 р. і підпис поета.

Любов Бібікова з цим альбомом повернулася у Верхівку і ніколи більше звідти не виїжджала. А вірш вона зберегла і навіть давала переписувати його своїм близьким. Ось рядки цього твору: Краса природы! Совершенство!

Она моя, она моя.

Кто разорвёт моё блаженство?

Кто вырвет деву у меня?

Пусть Бог с лазурного чертога.

Меня придет с ней разлучить —

Восстану я и против Бога,

Чтобы её не уступить.

И что мне бог? Его не знаю,

В ней всё святое для меня.

Её одну я обожаю

Во всём пространстве бытия.

Во мне нет веры, нет законов!..

И чтоб её не уступить,

Готов царей низвергнуть с тронов

И в небе Бога сокрушить...

Она одна моя святыня,

Всех радостей моих чертог–

Мне без неё весь мир–пустыня:

Она - мой Бог! Она - мой Бог!

Поет дуже дбайливо ставився до природи. При­рода, її колірна насиченість допомагала знайти себе, осягнути Бога, зрозуміти сенс буття. Варто зазна­чити, що Лєрмонтов у своїх творах змальовував не конкретний пейзаж, а лише згадував усі улюбле­ні явища природи, найсвітліші враження. І тому вони викликають хвилини розчулення, ніжності, коли світ постає гармонійним і справедливим, коли земля і небо, душа і світ об’єднуються в одному щасливому пориві. Мені здається, Лєрмонтов пише не просто вірші, він ніби малює картину, барвами, що передають його почуття. Кольорові деталі до­помагають нам зрозуміти внутрішній світ поета.

Але чи про красу природи говорить Лєрмонтов у своєму вірші? Багато хто у цих рядках про­читав заклик до революційних дій:

«Готов царей низвергнуть с тронов И в небе Бога сокрушить...» - стало револю­ційним закликом.

Якось у 60-х роках минулого століття відомий радянський знавець лермонтовських творів Іраклій Андроников, виступаючи в Києві, згадав про цей вірш. За деякий час у Москву до Андроникова надійшов лист від учителя-пенсіонера з Верхівки П. А. Кушти, в якому автор повідомляв, що знає цей твір. Учений негайно виїхав в Україну, побував у Барі, Верхівці, зустрічався з Куштою. Про свої пошу­ки лермонтовського рукопису вірша «Мой Бог» Андроников розповів в оповіданні «Зачарований вірш».

Якось після цих подій Іраклій Андроников, ви­ступаючи в Києві, знову розповів історію про цей вірш. Після виступу до нього підійшов юнак і за­явив: «А в альбомі моєї бабусі є цей вірш!». Учений попросив привезти альбом, що й зробив Ігор – онукН.     С. Могилівської, яка була дружиною керуючого маєтком Любові Бібікової. Вона володіла кількома іноземними мовами і досить часто спілкувалася з Бібіковою. У неї ж і переписала того вірша. На жаль, це не була рука Лєрмонтова. Оригінал вір­ша досі не знайдений, але відрадно вже й те, що завдяки зусиллям ученого доведено, що цей вірш належить перу Михайла Юрійовичі.

Андроников, порівнявши цей вірш з поемою «Демон», виявив, що Лєрмонтов просто сховав вірш у поему. Лєрмонтов писав «Демона» десять років. Писав навіть тоді, коли навчався в юн­керській школі. Наскільки це було небезпечно, можна зрозуміти з того, що вихованцям забо­ронялося читати книжки літературного змісту. Самим же юнкерам писати заборонялося тим більше. Такі дії каралися і дуже суворо. При­ятель Лєрмонтова по юнкерській школі, Меринський, потім згадував, що поет у монологах «Демона» знищив деякі дуже сміливі вірші.

«Краса природи, совершенство...» - твір Лєрмон­това, і це підтверджують й інші дослідники. При цьому сам вірш є надзвичайно сміливим. Дарма шукати його в поетичних збірках – він залишився невідомим навіть досвідченим знавцям російської революційної поезії, хоча довгі часи був популярним у різних верствах російського суспільства. Дехто навіть вважав твір народною піснею. Його перепису­вали, переробляли, доповнювали. І, мабуть, в історії російської революційної поезії цей вірш має зайняти почесне місце. Мені здається, що він того вартий.

Історія написання вірша й досі лишається відкри­тою, ніхто так і не знайшов того альбому, в якому його рядки були написані саме рукою Лєрмонтова. Багато людей бачили твір, читали, але його сліди загубилися десь в селі Садківці Могилів-Подільського району в родині Соболевських, які свого часу проживали в селі Вербівка Барського повіту.

Чим більше я дізнавалася про Лєрмонтова, аналізуючи результати пошукової роботи, тим більше мене вражала глибина думки, талант і геніальність людини, яка прожила всього 27 ро­ків. Лєрмонтов – геній! Поезія його вічна!

Філософія його творчості залишається зрозу­мілою кожному наступному поколінню. Чисто­тою і безпретензійністю віє від його творів, в кожному з яких – щирі почуття. За його римами треба шукати душу, що звертається до іншої душі, його думки побудовані на любові.

Спираючись на особисті враження від проведеної пошуково-дослідницької роботи, можу зауважити, що у нестримному потоці художніх образів, барв, звуків поезії і музики, у бурхливому каскаді найкра­щих слів, спрямованих до письменника, сформува­лося почуття поваги і любові до нього й в Україні. Недарма його так поважав Тарас Шевченко.

Михайло Лєрмонтов – письменник глибоких фі­лософських творів, знайшов собі тут вірних друзів.

Саме тих, хто, прагнучи пізнати світ його глибокої душі, хоче не лише її зрозуміти і проаналізувати, а й повчитися в нього життєвих принципів.

Лєрмонтов – письменник з надзвичайною вог­ненною уявою, з поезіями, сповненими палких почуттів, глибоких думок, мелодійності, багато­барвності, доброти і людяності. Мабуть, саме тому в нього так закохувалися жінки. А те, що життя поета вмістилося в таку коротку історичну мить, лише спонукає нас ще більше цінувати його талант.

Особисто для мене ця невигадана історія на­писання вірша «Мой Бог» стала ще однією зо­лотою крупинкою духовного, поетичного скарбу.

Джерела і література

1. Андроников И. Л. Образ Лєрмонтова // Лермонтов­ская энциклопедия. - М. :Советская энциклопедия, 1981. - С. 12- 22.
2. Андроников И. Л. Лермонтов :исслед. и находки / И. Л. Андроников. - Изд. 3-є. - М. : Худож. лит., 1969. - 607 с. : 20 л. ил.
3. Висковатов П. А. Михаил Юрьевич Лермонтов: жизнь и твор­чество / П. А. Висковатов. - М. : Книга, 1989. - 474 с. : факс.
4. Герштейн Э. Г. Судьба Лермонтова / Э. Г. Герштейн. - 2-е изд., испр. и доп. - М. : Худож. лит., 1986. - 352 с. : 1 л. портр. в воспоминаниях современников / сост., под- гот. текста и коммент. М. И. Гиллельсона, 0. В. Миллер. - М. : Худож. лит., 1989. - 672 с. : 9л. - (Серия литературных мемуаров).
5. Гребінка Є. П. М. Ю. Лермонтов. [Текст.] / Є. П. Гребінка // Є. П. Гребінка. Вибрані твори. - К. :Дніпро. 1976. - С. 434.
6. «Жива душа поетова святая, жива в святих своїх речах...»: до 200-річчя від дня народження М. Лер­монтова (1814-1841) // Дати і події, 2014, друге пів­річчя: календар знамен, дат № 2 (4) / Нац. парлам. б-ка України. - К., 2014. - С. 90-96.
7. Заславский И. Переводы и изучение Лермонтова в литературах народов СССР. Украинская література / И. Я. Заславский // Лермонтовская энциклопедия. - М. : Советская энциклопедия, 1981. - С. 383-385.
8. Ігор Роздобудько.Російські письменники та україн­ська незалежність. // Кобза. Українці Росії, незалежний сайт діаспори. 22 жовтня 2016 р.
9. Мануйлов В. А. Летопись жизни и творчества М. Ю. Лер­монтова / В. А. Мануйлов. - М.; Ленинград : Наука, Ленингр. отд-ние, 1964. - 198 с.
10. Найдич Э. Стихотворение «М. А. Щербатовой» (Лер­монтов и Е. П. Гребенка) // М. Ю. Лермонтов. Ис­следования и материалы. Сборник научных статей. - Л. : Наука, 1979. - С. 403-408.
11. Терещенко А. Історія культури російського народу / А. Терещенко. - М. :Ексмо, 2006. - 736 с.
12. Эткинд Е. [Г.] Пастернак и Лермонтов. К пробле­ме поэтической личности // Эткинд Е. Там, внутри. О русской поэзии XX века. - СПб. : Издательство «Максима», 1995. - 567 с.