24 ЛИПНЯ ВИПОВНИЛОСЯ 215 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ФРАНЦУЗЬКОГО ПИСЬМЕННИКА ОЛЕКСАНДРА ДЮМА (1802-1870) 

24 липня 1802 р. у містечку Віллер-Котре на півночі Франції народився хлопчик, хрещений Олександром. Його мати була дочкою шинкаря, батько - аж надто колоритною особистістю: му­латом (сином французького аристократа і чор­ношкірої рабині з Гаїті), генералом, героєм напо­леонівських воєн, особистим другом Бонапарта, силачем і сміливцем на прізвисько Чорний ди­явол. Генерал помер, коли синові було чотири роки, залишивши сім’ю майже напризволяще. Мати не мала за що дати маленькому Олексан­дру освіту. Тому хлопчика не мучили навчанням, він ріс на привіллі серед розкішних мисливських лісів. Як виявилося згодом, йому необов’язково було вчитися в престижному коледжі, щоб стати тим, ким він став - Олександром Дюма.

«Своєму батькові Олександр зобов’язаний фі­зичною силою, великодушністю, багатою уявою і честолюбством, - писав Андре Моруа в книжці «Три Дюма». - Як і вся молодь його покоління, духовними вождями якої були солдати імпе­рії, він був напханий розповідями про всілякі пригоди, небувалі й кровопролитні. Драма була його стихією. Він вірив у всемогутність випадку, вплив дрібних, незначних фактів. Цих солдат раз у раз рятував портрет, вбивала шальна куля, або ж вони впадали в немилість через пога­ний настрій володаря. Дюма полюбив в історії все, пов’язане з таємничою грою долі... Він був схожий на стихію, тому що в ньому вирувала африканська кров, успадкована від чорної раби­ні з Сан-Домінго. <...>він був <...> наділений неймовірною плодючістю і талантом оповідача, властивим африканцям».

Плодючість Дюма дійсно вражала сучасників. Якось майстровий крикнув йому: «Гей ти, мар­кіз!». Дюма схопив крикуна за штани і підняв над парапетом: «Проси вибачення, або я кину тебе у воду!»

Крикун вибачився.

«Гаразд, - зглянувся Дюма і поставив майстра на землю. - Я тільки хотів, аби ти зрозумів, що руки, які написали за двадцять років чотири­ста романів і тридцять п’ять драм, - це руки робітника...»

А ще Дюма встигав жити досить насиченим життям: подорожі, любовні зв’язки, друзі, для яких він сам натхненно готував обіди... Та й мало бути просто плідним: спробуй досягни такої популяр­ності! «Ніхто не читав усіх творів Дюма (про­читати їх так само неможливо, як і написати), але вся земна куля читала Дюма, - пише Андре Моруа. - Якщо ще є, говорили в 1850 році, на якому-небудь безлюдному острові Робінзон Кру­зо, він напевно зараз читає «Трьох мушкетерів».

У зеніті слави Дюма заробляв мільйони, а помер розореним на руках у сина. Біля його ліжка на столику лежали два луїдори - все, що залишилося від його статків. Одного разу він взяв їх, довго розглядав, а потім сказав синові:

  • - Усі кажуть, що я марнотрат... Бачиш, як усі помиляються? Коли я вперше приїхав до Парижа, в кишені у мене було два луїдори. Поглянь... Вони все ще цілі.

Смерть його була легкою, він відійшов з по­смішкою на вустах. Він знав, що так і станеться: «Смерть буде до мене милостива: адже я роз­повім їй якусь історію».

У нас знають Дюма перш за все як романіста. Але починав він як драматург. Перший успіх прийшов до нього після прем’єри драми з історії XVI ст. «Генріх III і його двір» (1829). Досвід драматурга вплинув і на його романи. Один із секретів їхнього успіху в тому, що вони схожі на п’єсу: в них немає довгих описів, багато дії і діалогів, а розділи короткі, як акти. 

Ще один секрет захопливості романів Дюма в тому, що вони створювалися як серіал. Точніше, як фейлетон - на той час це слово означало не сатиричний жанр, а літературний твір, що публі­кувався в газеті з номера в номер. Кожну частину публікації треба було обривати на найцікавішому.

У романах про мушкетерів у Атоса є вишко­лений лакей Грімо. Атос привчив його мовчати, тому відповіді лакея виглядають в основному так: «Грімо кивнув». У кращому випадку він дає односкладові відповіді. Ця колоритна особа своїй появі зобов’язана «газетному» минулому романів Дюма: адже йому платили за рядок, а це до­зволяло збільшити кількість рядків. Але згодом Дюма оголосили, що платити будуть тільки за рядки, які займають більше половини колонки. І письменника застали за викреслюванням з ру­копису цілих сторінок.

  • - Що ви робите, Дюма?
  • - Так ось вбив його...
  • - Кого?
  • - Грімо... Адже я його придумав тільки заради коротких рядків. Тепер він мені ні до чого. 

Один сучасник Дюма написав пародію на його знамениті діалоги:

«- Ви бачили його?

  • - Кого?
  • - Його.
  • - Кого?
  • - Дюма.
  • - Батька?
  • - Так.
  • - Яка людина!
  • - Ще б пак!
  • - Який запал!
  • - Немає слів!
  • - А яка плідність!
  • - Чорт забирай!»

В. Бєлінський писав про романи Дюма: «Пан Дюма буває вельми нестерпним зі своїми дикими претензіями на геніальність і на суперництво з Шекспіром, з яким у нього спільного стільки ж, скільки у півня з орлом... проте він гарний хло­пець і талановитий белетрист. Найбезглуздішу казку він уміє розповісти так, що, не дивлячись на абсурдність її змісту, натягнутість положень і блазенство ефектів, ви прочитаєте її до кінця». А Д. Менделєєву Дюма подобався. Він навіть якось пожартував, порівнюючи його з Достоєв- ським: «Ось у нас уб’ють людину, і два томи мук, а тут на одній сторінці шістьох уб’ють і нікого не шкода».

Дюма не приховував, що використовує працю «літературних негрів». Зазвичай він викладав співавторам щось на зразок усної чернетки і роз­поділяв серед них розділи, а потім опрацьовував текст. У 1858 р. один з його співавторів, Огюст Маке, затіяв проти нього процес про авторські права і програв. Останньою книжкою Дюма став «Великий кулінарний словник» - збірник анек­дотів про кулінарію і ненажер.

На гонорари від «Трьох мушкетерів» і «Графа Монте-Крісто» Дюма побудував шикарну віллу в Порт-Марлі (Франція), назвавши її «Замок Монте-Крісто». Будівництво зайняло 2,5 роки і потребувало 500 тис. франків. Триповерховий замок було офіційно відкрито 25 липня 1847 року; на відкриття прибуло понад 600 гостей. Та Дюма прожив у ньому менше року: 22 травня 1848 року садибу було описано за борги і прода­но за 31 тис. франків. Замок побував у багатьох руках, а в 1960-ті роки на його місці хотіли побудувати /китлові будинки. У 1969 р. було створене Товариство друзів Олександра Дюма, через три роки з його допомогою замок вику­пили і відреставрували. У 1975 році замок був класифікований, а в 1987-му – зареєстрований як історична пам’ятка Франції. Під охороною перебувають фасади, дахи будівлі, мавританська вітальня на другому поверсі, замок Іф (що роз­ташований неподалік), міст, парк, вхід на терито­рію замку зі службовими будівлями та фонтани.

Джерело: Журнал «Всесвітня література в сучасній школі». Автор:В. СНЄГІРЬОВА.