24 ЛИПНЯ ВИПОВНИЛОСЯ 215 РОКІВ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ФРАНЦУЗЬКОГО ПИСЬМЕННИКА ОЛЕКСАНДРА ДЮМА (1802-1870)
24 липня 1802 р. у містечку Віллер-Котре на півночі Франції народився хлопчик, хрещений Олександром. Його мати була дочкою шинкаря, батько - аж надто колоритною особистістю: мулатом (сином французького аристократа і чорношкірої рабині з Гаїті), генералом, героєм наполеонівських воєн, особистим другом Бонапарта, силачем і сміливцем на прізвисько Чорний диявол. Генерал помер, коли синові було чотири роки, залишивши сім’ю майже напризволяще. Мати не мала за що дати маленькому Олександру освіту. Тому хлопчика не мучили навчанням, він ріс на привіллі серед розкішних мисливських лісів. Як виявилося згодом, йому необов’язково було вчитися в престижному коледжі, щоб стати тим, ким він став - Олександром Дюма.
«Своєму батькові Олександр зобов’язаний фізичною силою, великодушністю, багатою уявою і честолюбством, - писав Андре Моруа в книжці «Три Дюма». - Як і вся молодь його покоління, духовними вождями якої були солдати імперії, він був напханий розповідями про всілякі пригоди, небувалі й кровопролитні. Драма була його стихією. Він вірив у всемогутність випадку, вплив дрібних, незначних фактів. Цих солдат раз у раз рятував портрет, вбивала шальна куля, або ж вони впадали в немилість через поганий настрій володаря. Дюма полюбив в історії все, пов’язане з таємничою грою долі... Він був схожий на стихію, тому що в ньому вирувала африканська кров, успадкована від чорної рабині з Сан-Домінго. <...>він був <...> наділений неймовірною плодючістю і талантом оповідача, властивим африканцям».
Плодючість Дюма дійсно вражала сучасників. Якось майстровий крикнув йому: «Гей ти, маркіз!». Дюма схопив крикуна за штани і підняв над парапетом: «Проси вибачення, або я кину тебе у воду!»
Крикун вибачився.
«Гаразд, - зглянувся Дюма і поставив майстра на землю. - Я тільки хотів, аби ти зрозумів, що руки, які написали за двадцять років чотириста романів і тридцять п’ять драм, - це руки робітника...»
А ще Дюма встигав жити досить насиченим життям: подорожі, любовні зв’язки, друзі, для яких він сам натхненно готував обіди... Та й мало бути просто плідним: спробуй досягни такої популярності! «Ніхто не читав усіх творів Дюма (прочитати їх так само неможливо, як і написати), але вся земна куля читала Дюма, - пише Андре Моруа. - Якщо ще є, говорили в 1850 році, на якому-небудь безлюдному острові Робінзон Крузо, він напевно зараз читає «Трьох мушкетерів».
У зеніті слави Дюма заробляв мільйони, а помер розореним на руках у сина. Біля його ліжка на столику лежали два луїдори - все, що залишилося від його статків. Одного разу він взяв їх, довго розглядав, а потім сказав синові:
- - Усі кажуть, що я марнотрат... Бачиш, як усі помиляються? Коли я вперше приїхав до Парижа, в кишені у мене було два луїдори. Поглянь... Вони все ще цілі.
Смерть його була легкою, він відійшов з посмішкою на вустах. Він знав, що так і станеться: «Смерть буде до мене милостива: адже я розповім їй якусь історію».
У нас знають Дюма перш за все як романіста. Але починав він як драматург. Перший успіх прийшов до нього після прем’єри драми з історії XVI ст. «Генріх III і його двір» (1829). Досвід драматурга вплинув і на його романи. Один із секретів їхнього успіху в тому, що вони схожі на п’єсу: в них немає довгих описів, багато дії і діалогів, а розділи короткі, як акти.
Ще один секрет захопливості романів Дюма в тому, що вони створювалися як серіал. Точніше, як фейлетон - на той час це слово означало не сатиричний жанр, а літературний твір, що публікувався в газеті з номера в номер. Кожну частину публікації треба було обривати на найцікавішому.
У романах про мушкетерів у Атоса є вишколений лакей Грімо. Атос привчив його мовчати, тому відповіді лакея виглядають в основному так: «Грімо кивнув». У кращому випадку він дає односкладові відповіді. Ця колоритна особа своїй появі зобов’язана «газетному» минулому романів Дюма: адже йому платили за рядок, а це дозволяло збільшити кількість рядків. Але згодом Дюма оголосили, що платити будуть тільки за рядки, які займають більше половини колонки. І письменника застали за викреслюванням з рукопису цілих сторінок.
- - Що ви робите, Дюма?
- - Так ось вбив його...
- - Кого?
- - Грімо... Адже я його придумав тільки заради коротких рядків. Тепер він мені ні до чого.
Один сучасник Дюма написав пародію на його знамениті діалоги:
«- Ви бачили його?
- - Кого?
- - Його.
- - Кого?
- - Дюма.
- - Батька?
- - Так.
- - Яка людина!
- - Ще б пак!
- - Який запал!
- - Немає слів!
- - А яка плідність!
- - Чорт забирай!»
В. Бєлінський писав про романи Дюма: «Пан Дюма буває вельми нестерпним зі своїми дикими претензіями на геніальність і на суперництво з Шекспіром, з яким у нього спільного стільки ж, скільки у півня з орлом... проте він гарний хлопець і талановитий белетрист. Найбезглуздішу казку він уміє розповісти так, що, не дивлячись на абсурдність її змісту, натягнутість положень і блазенство ефектів, ви прочитаєте її до кінця». А Д. Менделєєву Дюма подобався. Він навіть якось пожартував, порівнюючи його з Достоєв- ським: «Ось у нас уб’ють людину, і два томи мук, а тут на одній сторінці шістьох уб’ють і нікого не шкода».
Дюма не приховував, що використовує працю «літературних негрів». Зазвичай він викладав співавторам щось на зразок усної чернетки і розподіляв серед них розділи, а потім опрацьовував текст. У 1858 р. один з його співавторів, Огюст Маке, затіяв проти нього процес про авторські права і програв. Останньою книжкою Дюма став «Великий кулінарний словник» - збірник анекдотів про кулінарію і ненажер.
На гонорари від «Трьох мушкетерів» і «Графа Монте-Крісто» Дюма побудував шикарну віллу в Порт-Марлі (Франція), назвавши її «Замок Монте-Крісто». Будівництво зайняло 2,5 роки і потребувало 500 тис. франків. Триповерховий замок було офіційно відкрито 25 липня 1847 року; на відкриття прибуло понад 600 гостей. Та Дюма прожив у ньому менше року: 22 травня 1848 року садибу було описано за борги і продано за 31 тис. франків. Замок побував у багатьох руках, а в 1960-ті роки на його місці хотіли побудувати /китлові будинки. У 1969 р. було створене Товариство друзів Олександра Дюма, через три роки з його допомогою замок викупили і відреставрували. У 1975 році замок був класифікований, а в 1987-му – зареєстрований як історична пам’ятка Франції. Під охороною перебувають фасади, дахи будівлі, мавританська вітальня на другому поверсі, замок Іф (що розташований неподалік), міст, парк, вхід на територію замку зі службовими будівлями та фонтани.
Джерело: Журнал «Всесвітня література в сучасній школі». Автор:В. СНЄГІРЬОВА.