Народні традиції здорового способу життя . Бесіда

Кожний народ має свої звичаї, традиції, обряди, що виробилися впродовж багатьох століть.

Народні звичаї, освячені віками, позитивно впливають на формування, установлення і зміцнення здоров'я людини. Вони охоплюють усі ділянки суспільного життя.

Народні традиції — це досвід, погляди, смаки, норми поведінки, що передаються з покоління в покоління. Народний звичай — це здавна прийнятий порядок або правило, що застосовується в громадському чи родинному житті.

Народний обряд або ритуал — це форма поведінки людей, що давно склалася і підтримується новими поколіннями.

Наші пращури жили в єдності з природою, усе своє життя та господарську діяльність підпорядковуючи природним явищам. Поклоняючись божествам, вони намагалися задобрити природу і таким чином забезпечити собі щасливе життя, благополуччя й достаток. Наші пращури прославляли природу і богів піснями, танцями та іграми, що присвячували Землі-матері, Ярилу — богу сонця, Перуну — богу війни, що посилає грім та блискавку.

Існують календарні (колядування, щедрування, засівання, посипання) і сезонні звичаї та обряди: навесні — Великдень, Свято першого жайворонка, Свято тополі тощо; улітку — Зелені свята, Косовиця, Івана Купала, Обжинки; восени — Покрова; узимку — Миколая, Різдвяні свята, Стрітення.

Настання весни зустрічали веснянками (гаївками), поєднуючи хорові пісні з іграми і танцями. Веснянки — найдавніший і найпоетичніший вид народно-обрядової творчості. Тільки-но пагорби звільнялися від снігу, молодь заспівувала веснянки. Розпочинали їх переважно діти. Матері випікали спеціальне печиво — жайворонки, що мало форму пташечок. Малеча йшла селом, тримаючи в долонях обрядове печиво, і радісно співала.

Веснянки оспівували пробудження природи, сподівання на щедрий урожай, у них прославлялися добрі людські взаємини. Закінчувалися веснянки «кривим танцем», що з'явився від часів нападу татар на наші землі. Батьки привчали дітей остерігатися ворогів, заплутувати свої сліди, аби по них чужинці не потрапили в рідне село. Для цього був придуманий «кривий танець», що насправді відповідав своїй назві: гурт танцюристів петляв, звивався, неначе лісовий струмок.

Досить поширеними були й інші різноманітні танці-ігри, зокрема: «Мак», «Льон», «Огірочки», «Гарбуз», «Просо», «Жнива», «Барвінок», «Горішок», «У конопель», «Буряк», «Ріпка», «Гречка», «Подоляночка» тощо. Ці оригінальні сценки зазвичай супроводжувалися відповідними рухами з пісенним фоном.

Крім фізичної витривалості та спритності, що вимагались для виконання танців, молодь отримувала після довгої суворої зими великий емоційний заряд. Цей заряд бадьорості сприяв збереженню і зміцненню здоров'я.     

На Великдень надзвичайно популярними були гойдалки, що майстрували парубки. Біля гойдалки збиралася молодь з усього села. Гойдатись означало очиститись повітрям від усього злого, що накопичилося за зиму. За повір'ям, той, хто очиститься, буде здоровим, хто не очиститься, — хворітиме.

Великдень в Україні має свої традиції, що у багатьох сім'ях збереглися і донині. Освячення пасок, писанок, ковбаси, шинки, сиру та ін. раніше було обов'язковим для кожної християнської родини. Споживаний освяченої їжі після молитви при запаленій свічці дарувало особливий душевний спокій.

На Івана Купала очищалися від гріхів вогнем. Проводилися ігри, танці, молодь стрибала через вогнище, ворожила за допомогою вінків, квітів тощо. Ритуали символізували добирання пари до одруження.

На початку весни існував звичай обливатися водою. Уважалося, якщо навесні дівчину і хлопця обіллють водою — улітку підуть дощі, буде гарний урожай, а самі «облиті» стануть чистими, сильними, розумними, здоровими.

Дівчина вийде заміж за хлопця, про якого мріяла, а хлопець одружиться з коханою дівчиною. Ритуал обливання водою на другий день Великодня існував на всій території України.

Шанобливе ставлення наших пращурів до води виявилося в обрядах її освячування, що відбувалися під час Водохреща і Стрітення. Йорданську й Стрітенську воду вважали цілющими — їх пили, ними змочували рани і хворі місця, умивалися, купалися в них. За стародавніми віруваннями, це давало людям здоров'я і вроду.

З вірою в дивовижну силу природи пов'язаний звичай купатися в росі в день літнього сонцестояння. Жінки та дівчата до сходу сонця тягли по луговій траві полотно. Зібрану вологу викручували у відра і вмивалися, після чого пов'язували пояс з духмяних трав. З чистим обличчям та думками починали плести вінки.

Вінцем хліборобської праці були жнива, що поділялися на три частини: зажинки, власне жнива й обжинки. На зажинки заклинали «лихі сили», що можуть перешкоджати під чає жнив. Кінець жниварського циклу віншував обжинковий вінок. Його плели із зібраних на стерні колосків або з останнього обжинку. Вінок символізував завершення праці й достатку.

Якщо косовиця зернових вимагала додаткових робочих рук, то організовували толоку, на яку запрошували сусідів, родичів. Жодна колективна праця не обходилася без цікавих Обрядових сценок, пісень, танців. Ця добровільна спільна і неоплачувана праця стверджувала колективізм, взаємодопомогу, безкорисливість простого народу.

У житті зустрічаються різні ситуації у взаєминах між людьми. До кращих народних традицій здорового способу життя належать гарні благородні вчинки, доброзичливість, щирість, милосердя, душевне ставлення людей одне до одного. Духовно здорові люди завжди допоможуть друзям розв'язувати важкі завдання, підставлять своє плече у скрутну хвилину оточуючим. Своєю поведінкою вони доводять істину, що завжди перемагає добро над злом, а правда — над кривдою.

Українці здавна були доброзичливими у спілкуванні між собою. Люди віталися й прощалися одне з одним побажанням здоров'я: «Здоровенькі були!», «Здрастуйте!», «Доброго здоров'ячка!», «На щастя, на здоров'я!», «Бувайте здорові!».

Колискові пісні обов'язково містили побажання здоров'я дитині. Наспівуючи лагідні пісні, мати не лише присипляла дитину, розвивала її музикальність і душевну чуйність. Вона витворювала щасливу життєву долю своєї дитини, ставила на шляху життя, мов надійні щити, свої палкі материнські обереги.

На цілющий психотерапевтичний і психологічний сеанс перетворювалося і купання немовляти. Цілюще зілля долучалося до святої материнської любові, ласкавого голосу, пестливих рук матері, заряджених позитивною енергією. Тими самими доброзичливими біополями були пройняті й страви, що матуся готувала для дитини і всієї сім'ї. З піклуванням про здоров'я пов'язаний звичай ковтання діть¬ми наввипередки на Вербну неділю кількох «котиків» зі свяченої лози, «щоб горло не боліло». Відвари і настої зі свяченої верби використовували для лікування багатьох хвороб.

Дитячі ігри і забави також були спрямовані на формування та зміцнення здоров'я. Протягом століть на основі життєвого досвіду сформувалися в Україні самобутні народні ігри, що шліфували і перевіряли багато поколінь. У них, як у дзеркалі, відображаються звичаї українського народу, його побут та уявлення про світ. Кожна гра, кожна забава має свої специфічні функції й розвиває фізичні та моральні якості.

Рухливі ігри сприяють гарному настрою і зміцненню здоров'я. Ігри з ляльками та іграшками, що символізували предмети хатнього вжитку й знаряддя праці, допомагали набути навичок догляду за дітьми, приготування їжі, праці на землі.

Своїм корінням українські ігри сягають доісторичних, язичницьких часів. Тоді люди значно міцніше були пов'язаними з явищами і процесами в природі. Вони щиро вірили, що існують боги, які правлять світом, і особливо шанували тих, від кого сподівалися на щастя і добро. Тоді гра була складовою великого магічного ритуалу, що мав на меті вплинути на явища природи і життя.

Уславлення божеств піснями, танцями та іграми мало на меті задобрити навколишній світ і таким чином забезпечити собі достаток та благополуччя. Не випадково в одній веснянці, що збереглася до наших днів, співається:

З часом обрядові дійства наших пращурів утратили своє ритуальне значення, і від них залишилися тільки молодіжні та дитячі забави.

Деякі ігри («Швигалка», «Праща») походять від стародавньої військової зброї, що колись служила слов'янським воїнам. Будь-які зібрання дорослих і дітей супроводжувались ігровою діяльністю, найбільш поширеними різновидами якої були біг, скачки, стрільба з лука, кулачні бої, метання спису. Жінки та дівчата водили хороводи. Участь у грі давала змогу людині відійти від проблем повсякдення, запобігала виникненню сумніву, недовіри до своїх сил. Ігри постійно передавали від старшого покоління молодшому. Кожне покоління додавало щось своє, придумувало нові забави. Колективна народна мудрість сприяла виникненню багатьох різноманітних ігор, що мають велике виховне значення. Природні умови, історичні та економічні особливості розваг певної частини України наклали свій відбиток на народні ігри. У степовій Україні, де багато рівних майданчиків, здебільшого були поширені ігри з елементами метання предметів, бігу, у гірських місцевостях грали в ігри на рівновагу, перетягування.

Українські дитячі ігри відображають споконвічні хліборобські та інші господарські традиції. Про це свідчать і назви ігор: « Просо », «Гречка», «Хлібчик», «Каша», «Масло», «Вкрасти сало», «Ковбаса», «Кавуни», «Петрушка», «Розбите яєчко», «Барвінок», «У грушки» , «У вишневому садочку» тощо. У них широко імітують оранку, сівбу, збирання врожаю.

Велику групу становлять ігри, у яких відображено поведінку птахів і звірів: «Зайчик», «Коза», «Хорти», «Ворона», «Яструб і курчата», «Гуси», «Кіт і миша», «Вуж», «Бездомна лисиця», «Сірий вовк», «У бобра», «Перепелиця», «Свинка» тощо.

У змісті та назвах ігор відображено різноманітні особливості праці («Коваль», «Бондар», «Шевчик»), історичні події, соціальні та сімейно-побутові взаємини («Запорожець на Січі», «Гусар», «Батько й діти», «Дід та баба», «Чий батько дужчий»).

Час вносить зміни в зміст ігор, створює багато різних варіантів, лише їхня рухлива основа залишається незмінною. Гра містить усі види природних рухів: ходьбу, біг, стрибки, метання, падіння, вправи з предметами, а тому є незамінним засобом фізичного виховання дітей.