ПРАВА ДИТИНИ. РОЗРОБКИ УРОКІВВАРІАТИВНОГО КУРСУ. 4-Й КЛАС
ДОДАТОК
Якось пан Єржаховський вирішив поїхати у гості до свого сусіда пана Потоцького. У колясці, запряженій двома молодими чорними жеребчиками, пан Єржаховський мчав своїм селом. Аж раптом кінь почав кульгати. Нічого не вдієш — треба заїхати до коваля.
Край села стояла невеличка біленька хатинка під солом'яною стріхою. У дворі звеселяли погляд барвисті квітки. Трохи поодаль височіла кузня. Тут жили коваль пана Єржаховського Дмитро і два його сини.
До цієї зими у коваля були ще й молодший син та дружина Маруся — гарна майстриня і художниця. Хоч і були вони кріпаками, а трохи грошей мали. Дмитро — коваль вправний і до роботи не лінивий, а Маруся такі рушники і серветки вишивала, що в базарний день їх швидко розкуповували. Гроші подружжя відкладало. Мріяли: підросте старший син Андрій, стане до роботи, то вже тоді втрьох зможуть вони грошей зібрати й викупитись у папа. Та не судилося. Захворів узимку малий Марко, а через день і Маруся злягла. Потрібні були ліки. Пішов Дмитро до пана проситися в місто поїхати, ліки для дружини і сина купити. Та не пустив його пап Єржаховський. Сказав, що спішно треба викувати нову огорожу для мастку, а хворі самі одужають, настою трав'яного попивши. І дав Дмитрові дрібку тієї трави. Через тиждень кував Дмитро два хрести на могили — дружині коханій і синові малому.
- Агов, Дмитре, а де ти там! — закричав пан Єржаховський, під'їхавши до кузні.
- Помагай вам Боже, пане,— вклонився коваль.
- Ой, де там,— забідкався пан Єржаховський,— від самого ранку не щастить. Ця дурепа Пріська, лихий її забирай, розлила на мене каву, мухи засиділи шибку у спальні, та ще й у коня підкова відпала. Ти, Дмитре, хутчіш зроби, що треба, бо запізнююсь я до пана Потоцькоію.
Поки Дмитро й Андрій розпрягали коней, готували інструмент, пан не замовкав:
- А бачив ти, Дмитре, які цього року качки на моєму ставку вгодовані? Але на полюванні я ще не був. Усе часу не вистачає. За справами державними, губернськими світу білого не бачу.
- Дмитро з Андрієм узялися до роботи.
- Добрий помічник у тебе росте. Це ж скільки йому вже років?
- П'ятнадцятий, пане. Я добре його ковальської справи навчаю, та й менший, хоч і малий — шість рочків має,— не байдикує.
Пан покликав до себе меншого сина коваля Мирона. Погладив його по голівці, зазирнув у ясні оченята, зітхнув і улесливо промовив:
- Мирончику, хлопчику мій гарненький, певно, важко тобі живеться без матусі? Таке маленьке зайченятко, як ти, мабуть, сумує дуже та побивається?
- Погано без матусі, та з братом і татком нічого мені не страшно.
Пан Єржаховський розчулився і вже майже поліз у кишеню по цукерку, та в голові роїлися думки про качок, про полювання та ще про щось, відразу й не збагнеш. «А навіщо мені три ковалі? » — раптом здивувався пан Єржаховський, а вголос сказав:
- Наступного разу я тобі, Мирончику любенький, привезу цукерку. А може, й пряник!
Андрій запріг коней.
- Пане, все готове, можете їхати,— вклонився Дмитро.
Пан ударив коней батогом, і коляска рушила.
Пан Потоцький, товстун з вусами на козацький манер, сам зустрічав гостя. Найбільше в житті він любив три речі — полювання, карти та жарти — і часто підсміювався над худорлявим паном Єржаховським.
- Чи снідали ви сьогодні, пане Єржаховський? — засміявся пан Потоцький.— Вигляд у вас такий, ніби вам не щастить на полюванні. Взяли б рушницю свого діда та хоч би качечку вполювали,— реготав пан Потоцький, стискаючи приятеля в обіймах.— Ходімо ж обідати. Я ж бо, сусіде, на полюванні знаюсь і зараз пригощу вас смачненьким. Бачили б ви, яку качечку принесла мені моя руда сучка, яку я торік купив, пам'ятаєте? Та що там качечку,— не замовкав Потоцький,— вона мені ще п'ятеро цуценят принесла. Одне таке саме руде, як вона.
Назустріч панам вискочило мале руде цуценя.
- Яке гарненьке! — захоплено вигукнув пан Єржаховський. Цуценя стрибало біля його ніг. Гість витяг із кишені цукерку і дав цуценяті. Собача радісно схопило ласощі і побігло геть.
- А продайте мені, любий сусіде, цуценятко,— мовив пан Єржаховський.
- Та побійтеся Бога, пане, воно ж одне таке руденьке. У матінку свою вдалося, а вона ж така гарна. Не продам та й годі.
Пан Єржаховський на хвилинку замислився:
- А може, в карти зіграємо? Ви цуценя поставите, а я — ковалевого молодшого сина. Він такий славний.
Очі товстуна Потоцького заблищали, і він неквапливо промовив:
- Ні, на молодшого грати не буду. Навіщо мені та малеча? Щоб у дворі шкоду робила?
- А я ще й старшого ставлю. То вже майстер справжній, божуся.
- Добре, добре. Чого не зробиш задля милого сусіда. Та вже як програєте, не ображайтеся.— Й очі товстуна примружилися, як у старого кота.
Сусіди зіграли партію в карти.
- Ох, казав, не щастить мені сьогодні,— кинув на стіл карти пан Єржаховський.
- Та не хвилюйтеся ви так. Може, ще партію? Я ставлю руде цуценя, а ви — рушницю свого діда.
- Ні, на рушницю я грати не буду, це дуже дорога для мене річ. Не хочу й ризикувати, тим більше, що сьогодні мені не щастить.
Але пан Потоцький умовив-таки сусіда грати далі.
Надвечір пани прощалися. Не приховуючи задоволення, пан Єржаховський запевняв:
- Цуценя беру сьогодні, а хлопців відправлю вам завтра, любий сусіде.
Коли коляска від'їхала, пан Потоцький почухав потилицю:
- І куди мені малого ковалевого хлопця подіти? Мабуть, відішлю до Львова, матері в подарунок, буде в домі прислужувати. А яке ж у мене було цуценя! — і спересердя сплюнув.
Пан Єржаховський проїхав повз кузню, притискаючи до себе руде цуценя.
Очі маленького Мирона і цуценяти на хвилинку зустрілися.
- Батьку,— закричав Мирон,— у нашого пана новий собака!
- Собаче життя чекає на того, хто потрапить до рук нашого пана,— тільки й мовив коваль.
- Дідусю, так що, хлопців отак і віддали за цуценя?
- Так, онучку, віддали й розлучили. Старший хоч залишився у сусідньому маєтку, а малий уже, мабуть, ніколи не побачить ні тата, ні брата.
- Невже люди так мовчки жили і терпіли кріпацтво?
- Звичайно, ні. Дуже часто у різних куточках України спалахували повстання, але їх придушували.
Деякі кріпаки тікали на вільні землі. Але після того, як була знищена царськими військами Запорізька Січ, майже не залишилося місць, де б могли сховатися втікачі.
- А що ж було далі?
- Настав час — і кріпацтво було скасоване.
- А чому ж його відмінили, мабуть, повстання допомогли?
- Не зовсім так. Поступово змінювалися життя, економіка, політичні відносини. Швидкими темпами почало зростати капіталістичне виробництво — з'являлися нові фабрики, заводи, майстерні. Власникам цих виробництв були потрібні вільні робітники. А на селі поміщики вже не могли вдало господарювати у нових умовах. Тому 1861 року було проведено реформу, завдяки якій кріпаки стали вільними.
- Ото вони вже зраділи, що отримали волю: люди могли працювати для себе і гарно жити.
- Справді, кріпаки стали вільними, але працювати на себе вони не могли, бо не мали власної землі, власного реманенту, навіть власних домівок.
- І що ж вони робили?
- Багато селян потягнулося у міста на заводи й фабрики, якими володіли капіталісти, або влаштовувалися на будівництво залізниць. Уже у 70-ті роки XIX століття у промисловості майже три чверті робітників були колишніми селянами.
- Це добре, що вони знаходили роботу у містах. Тепер вони могли заробляти гроші і жити краще, ніж за часів кріпацтва.
- Подумай сам. Чи гарно жили робітники у ті часи? На більшості промислових підприємств робочий день тривав 14-17 годин, а в майстернях 15-16 годин. Трохи пізніше робітники домоглися зменшення робочого дня до 12 годин. Заробітна плата була дуже малою, а ще людей постійно обкладали штрафами. Жили вони у бараках, землянках або у хлівах. Лікарень для них не було, їхні діти не завжди могли навчатися навіть у тих навчальних закладах, які були призначені саме для них.
- А які це навчальні заклади?
- Це двокласні училища і недільні школи. У двокласних училищах навчання тривало п'ять років. Там навчали читати, писати, лічити, але випускники цих шкіл не мали права вступати до середніх освітніх закладів. У недільних школах робітники могли навчатися у неділю — вихідний день. Як і раніше, діяли церковноприходські школи, але їх було дуже мало.
- А я чув, що в ті часи були гімназії.
- Дійсно, онучку, були й гімназії, і реальні училища, і ліцеї. Але навчання в них було платне. Робітники не могли за нього платити, бо їхніх заробітків ледь вистачало на харчування.
- Дітям було, мабуть, дуже тяжко. Як же вони жили в таких умовах?
- Ось послухай, онучку, історію про сина робітника — хлопчика Захарка.
Навчальне видання «ПРАВА ДИТИНИ. Розробки уроків
варіативного курсу. 4 клас» / Г. А. Артамонова, О. Д. Семикіна –
Х. :Вид. група «Основа», 2014. – 176 с. – (Б-ка журн. «Початкове
навчання та виховання»; Вип. 5 (125)).
варіативного курсу. 4 клас» / Г. А. Артамонова, О. Д. Семикіна –
Х. :Вид. група «Основа», 2014. – 176 с. – (Б-ка журн. «Початкове
навчання та виховання»; Вип. 5 (125)).