ПРАВА ДИТИНИ. РОЗРОБКИ УРОКІВВАРІАТИВНОГО КУРСУ. 4-Й КЛАС
ДОДАТОК
Край села, заховавшись у зеленому садку, стоїть маленька хатинка. За садочком, спершись на тин, вдивляється у степову далечінь малий Пилипко.
- Пилипку, ну чого то ти на тин почепився?! — гукає мати.— Чи тобі діла іншого немає? Побіг би погрався з хлопцями. Тішся, доки малий: підростеш, то за роботою не буде часу на забавки.
- Чогось не хочеться мені гратися, мамо.
- Та невже ж тобі нічого не цікаво?
- Цікаво, мамо. Цікаво! Що там за степом?
- За степом? Інше село.
- А за тим селом?
- Степ і знову село.
- Ну, а за тим селом?
- Та знову ж степ та село, степ та село.
- Ну а за ними?
- А за ними найширший степ, а далі вже море.
- Мамо, а що то воно таке — море?
- Море - це як наш струмок, тільки його не перескочиш,— усміхнулася мати.— Дивний ти, Пилипчику, у нас вдався — усе про щось мрієш та розмірковуєш.
- Ти, Пилипку, і нашого струмка не перескочиш,— почав кепкувати старший братик Павло, який тільки що прибіг із сінокосу.
- А от і перескочу,— образився Пилипко.
- Ну, то біжімо та й спробуймо,— засміявся Павло.
Хлопці перестрибнули через тин і помчали до струмка. Старший, Павло, з розгону перескочив на інший берег, а малий Пилипко посковзнувся і — шубовсть у воду.
- І нащо тобі те море, Пилипку, коли ти нашого струмка перескочити не можеш?! — реготав Павло.
Пилип не звертав уваги. Він замислено дивився на течію.
- Павле, а куди тече наш струмок?
- Звісно куди — в річку.
- А річка куди тече?
- Куди та куди... Куди треба, туди і тече.
- А куди треба?
- Треба туди, куди Господь звелів. Ось відчепися ти від мене. Краще йди до тину і дивися на свій степ.
- Годі, хлопці, байдикувати,— кликала під вечір мати.— Треба худобу годувати, коней розпрягти і почистити.
Павло та найстарший, Андрій, хутко взялися до роботи. А малий Пилипко не зводив очей зі степу й нічого не чув.
- І що з нього буде, — зітхнула мати, дивлячись на Пилипка.— Треба з батьком говорити, бо пропаде дитя у світі.
За кілька днів по тому зайшов до хати кум Степан. Сіли вони з батьком Пилипковим про справи погомоніти, один одного розрадити.
- Біда в нас, куме, з Пилипом.
- Яка біда? Чи не занедужав часом?
- Та ні, боронь Боже, здоровий. Тільки все сумний і дивний якийсь. Час хлопцеві ремеслу навчатися й господарством займатися, а в нього ні до чого нема інтересу. Увесь час на степ дивиться та морем марить.
- Слухайте, куме, то, може, я його з собою по сіль візьму? І ремеслу навчиться, і море побачить.
- Малий він у таку далеку та важку дорогу вирушати,— заперечив батько.
- Таточку, відпустіть мене з хрещеним! — зіскочивши з печі, вигукнув Пилипко.
- Може, дійсно, нехай їде, як уже так дуже хоче,— промовив батько.
Мати сплеснула у долоні:
- Та що це ти надумав? Чи зовсім розум втратив: малу дитину у чумаки віддаєш!..
- Пустіть мене, мамо, пустіть, тату. Я ремеслу навчуся і вам помічником стану,— благав Пилипко.
- Заспокойтеся, кумо. Хлопець не пропаде. Я за ним як слід догляну. Перед Господом та людьми я за Пилипа відповідатиму. Маю справжнім чоловіком його зробити.
Ще довго того вечора радилися батьки. Вирішили вони відправити Пилипка з кумом Степаном до моря по сіль. Уже за тиждень вирушив малий у подорож.
- Діду, а хіба хрещений батько повинен хлопчика виховувати справжнім чоловіком?
- Українці вважали, онучку, що хрещені батьки відповідають за дитину перед Богом. Мати хрещена повинна дитині розкрити Бога, тобто навчити її усіх церковних обрядів і сприяти духовному зростанню свого похресника. А хрещений батько робив з дитини громадянина — справжнього члена громади. Якщо у дитини помирали рідні батьки, то хтось із хрещених брав дитину до себе і виховував, як рідну.
Дорога чумацька довга. Сонце пече. Воли здіймають страшенну куряву. Важко Пилипові, але дуже-дуже цікаво. Удень він допомагає Степанові волами правити й роздивляється навкруги. Яка ж чудова їхня земля! Лани широкі і степи безкраї, ліси привітні й ріки стрімкі, в селах садочки запашисті і ставки глибокі — як у раю. А коли сонце ховається за обрій, чумаки стають табором, багаття розпалюють і куліш варять. Поївши, сідають навколо вогнища і розповідають бувальщини та легенди. Пилипко слухає, затамувавши подих.
Якось увечері запитав Пилип старого чумака, чого в того таке сиве волосся.
- То, Пилипе, від солі, яку я вожу все своє життя. Ще замолоду почав я чумакувати, то й досі чумакую.
- Діду, а як ви чумаком стали? Мабуть, теж, як я, море побачити хотіли? — поцікавився Пилипко.
- Та ні, про море я не думав. Ще зовсім молодим покохав я гарну дівчину і хотів з нею одружитися. Та її батько сказав, що доки я не матиму грошей на власну хату і не заведу господарство, не віддасть він за мене свою доньку, бо не хоче, щоб дитина у злиднях жила. Довго думав я, де гроші заробити, та й вирішив до чумаків пристати. Рік працював і другий працював, на третій — своїх волів придбав. На п'ятий рік уже й хату придбав, та все мені здавалося, що грошей мало, я й далі чумакував. Аж ось настав день, коли великий горщик, куди я золото складав, був повний. Узяв я його й пішов до коханої свататись. Зайшов до хати, вклонився батькові дівчини, розбив горщика на столі, аби можна було гроші порахувати. Аж монет не бачу, лише блиск один.
«Виконав я вашу умову, батьку. Хату маю, воли маю, а гроші ось перед вами. Віддавайте свою дочку-красуню за мене заміж, буду їй гарним чоловіком».
Підвів я очі, глянув ще раз на золото — й засліп. Не бачу близько нічого. Не знаю, чи то золото мені очі попсувало, чи сіль та пилюка степова повиїдали, а сталося те, що сталося. Втратив я зір.
- А що дівчина кохана вам сказала? — спитав Пилипко старого.
- Сказала: добре, що я не бачу, як вона змарніла за ці роки, бо розлюбив би її.
Побралися ми незабаром і зажили б добре: та не дав нам Бог діточок. Вирішили ми з жінкою, що буду я знову чумакувати і молодих парубків навчати. Навчати не тільки ремеслу, а й розуму. Щоб знали вони, що треба не тільки гроші заробляти, а й пам'ятати, що не замінять гроші родини: доброї дружини та діток малих.
- Дякую вам, діду, за науку. Не забуду ваших слів. Поясніть тільки, чи правильно я зрозумів, що головна мета чоловіка — родину створити і про неї дбати.
- Не тільки про родину, а й про всіх людей треба дбати і землю нашу оберігати й боронити.
- Зрозумів. А можна ще щось у вас запитати?
- Та вже питай.
- Діду, а якщо ви осліпли, то як же ви з чумаками ходите, як дорогу знаєте?
- Я не зовсім зір втратив. Що під носом у мене — не бачу, а що далеко — не бачу. Зорі Чумацького Шляху мені дорогу вказують. Бо то сіль, яку чумаки розсипали, на зорі перетворилася.
Довга дорога теж колись закінчується. Нарешті чумаки дійшли до моря. Засміявся Пилипко, море побачивши.
- Чого ти смієшся? — здивувався Степан.
- Сміюся тому, що навіть Павло моря не перескочить,— відповів Пилипко.
- Що правда, то правда. Ніхто моря не перескочить,— мовив дядько Степан, пригорнувши Пилипка до себе.
Відпочивши, чумаки почали мішки з сіллю на вози складати, а Пилипка Степан поставив перевіряти, чи добре мішки зав'язані. Незабаром чумаки вирушили у зворотну путь. Старий чумак, проходячи повз Степанів віз, гукнув до нього:
- Степане! Здається мені, що в тебе сіль сиплеться. Хоч не бачу, але чую. Треба перевірити.
Ой, як сварився Степан на малого Пилипка, коли знайшов погано зав'язаний мішок! Підійшов старий чумак. Поклав руки Пилип-кові на плечі, а Степанові сказав:
- Ти, чоловіче, на хлопця не кричи, а навчай його, як Господь велить. Сіль та гроші — наживне. Скільки вже солі чумаки по цій дорозі розтрусили,— аж на небі шлях виблискує. А що Пилипко трохи розсипав — то не біда, вона мені зірками вночі шлях точніше вкаже.
- Дідусю, а коли Пилипко приїхав додому, як його зустріли?
- А ти як гадаєш?
- Мабуть, усі зраділи, що він повернувся.
- Зраділи не тільки його поверненню, а й тому, що пристав Пилипко до справжньої роботи. Тепер зможе собі на хліб і до хліба заробити.
- Батьки могли його й удома роботи навчити, а послали з кумом у чумаки. Чого так?
- Розумієш, онучку, українці були переконані в тому, що треба уважно придивлятися до дитини, доки вона росте, аби зрозуміти, до якої праці вона здатна. Віддавна вважалося, що Бог дає людині ще до народження якийсь хист і така її доля, а йти проти власної долі — це дуже погано. Тому, аби зрозуміти, яка доля судилася дитині, вигадали різні ритуали і ворожіння.
- Оповідання про чумаків мені дуже сподобалася, але я забув запитати, що то за панські села і що таке кріпацтво. Ви про це згадували, як про козака Василя оповідали.
- Молодець, що запитуєш про незрозуміле. Кріпацтво — це повна залежність селян від пана. Таких селян називала кріпаками, тобто закріпленими за якимось паном. Кріпаки більшість часу повинні були працювати на нього. Фактично вони були його власністю. Щоб ти краще зрозумів, я розповім тобі коротеньку історію про пана Єржаховського та руде цуценя.
Навчальне видання «ПРАВА ДИТИНИ. Розробки уроків
варіативного курсу. 4 клас» / Г. А. Артамонова, О. Д. Семикіна –
Х. :Вид. група «Основа», 2014. – 176 с. – (Б-ка журн. «Початкове
навчання та виховання»; Вип. 5 (125)).
варіативного курсу. 4 клас» / Г. А. Артамонова, О. Д. Семикіна –
Х. :Вид. група «Основа», 2014. – 176 с. – (Б-ка журн. «Початкове
навчання та виховання»; Вип. 5 (125)).