НАУКОВО-МЕТОДИЧНІ ЗАСАДИ ВПРОВАДЖЕННЯ ДЕРЖАВНОГО СТАНДАРТУ ПОЧАТКОВОЇ ЗАГАЛЬНОЇ ОСВІТИ
Поняттям «компетентність» українська освіта оперує у значенні, запропонованому європейськими країнами. Експерти започаткованої 1997 року у межах Федерального статистичного департаменту Швейцарії та Національного центру освітньої статистики США і Канади програми «DеSеСо» («Визначення та відбір компетентностей: теоретичні й концептуальні засади») визначають поняття компетентності (соmреtеnсу) як здатність успішно задовольняти індивідуальні й соціальні потреби, діяти й виконувати поставлені завдання. Компетентність ґрунтується на знаннях і вміннях, але ними не вичерпується, обов'язково охоплюючи особистісне ставлення до них людини, а також її досвід, що дає змогу ці знання «вплести» в те, що вона вже знала, та її спроможність збагнути життєву ситуацію, у якій вона зможе їх застосувати.
Таким чином, кожна компетентність побудована на поєднанні пізнавальних ставлень і практичних навичок, знань та вмінь, цінностей, емоцій, поведінкових компонентів, тобто всього того, що можна мобілізувати для активної дії.
Компетентнісний підхід взаємопов'язаний із такими підходами до навчання, як:
- особистісно орієнтований (оскільки потребує трансформації змісту освіти, перетворення його з моделі для «всіх» на суб'єктивні надбання одного учня, що їх можна виміряти);
- діяльнісний (тому що може бути реалізований тільки в діяльності, тобто в процесі виконання конкретним учнем певного комплексу дій).
Перехід до компетентнісного підходу означає переорієнтацію з процесу на результат освіти в діяльнісному вимірюванні, у зміщенні акценту з накопичування нормативно визначених знань, умінь і навичок на формування й розвиток в учнів здатності практично діяти, застосовувати досвід успішних дій у конкретних ситуаціях, на організацію освітнього процесу на основі тверезого урахування затребуваності навчальних досягнень випускника школи в суспільстві, забезпечення його спроможності відповідати реальним запитам швидкозмінюваного ринку й мати сформований потенціал для швидкої безболісної адаптації як у майбутній професії, так і в соціальній структурі. Перспективність компетентнісного підходу полягає в тому, що він передбачає високу готовність випускника школи до успішної діяльності в різних сферах.
Про компетентнісний підхід до формування змісту освіти зазначено в Державних стандартах освіти, його реалізовано в «Критеріях навчальних досягнень ». Під поняттям « компетентнісний підхід » розуміють спрямованість освітнього процесу на формування й розвиток ключових (базових, основних, надпредметних) і предметних компетентностей особистості.
Основні ключові компетентності, визначені педагогами:
- навчальна (уміння здобувати інформацію з різноманітних джерел у різні способи, визначати головне, аналізувати, оцінювати, використовувати на практиці; складати алгоритм навчальної діяльності; здійснювати навчальну діяльність у взаємодії; прогнозувати результат такої діяльності, докладати зусилля до його досягнення; формулювати, висловлювати, доводити власну думку; здатність навчатися протягом усього життя, підвищувати професійний рівень);
- здоров'язберігальна компетентність (здатність зберігати фізичне, соціальне, психічне та духовне здоров'я — своє та інших людей);
- соціальна компетентність (здатність до співробітництва в групі та команді, мобільність, уміння адаптуватись і визначати особисту мету та виконувати різні ролі й функції в колективі, планувати, розробляти й реалізовувати соціальні проекти індивідуальних і колективних дій; уміння визначати й реалізовувати мету комунікації залежно від обставин; підтримувати взаємини; розв'язувати проблеми в різних життєвих ситуаціях);
- загальнокультурна компетентність (спроможність аналізувати й оцінювати досягнення національної, європейської та світової науки й культури, орієнтуватися в культурному й духовному контексті сучасного суспільства; знати рідну й іноземні мови, інтерактивно їх використовувати; опановувати моделі толерантної поведінки, створювати умови для конструктивної співпраці в умовах культурних, мовних і релігійних відмінностей між людьми та народами; застосовувати методи самовиховання, орієнтовані на систему загальнолюдських цінностей);
- компетентність щодо інформаційних і комунікативних технологій (уміння використовувати джерела інформації, зокрема ІКТ для власного розвитку; технічна компетентність; уміння раціонально використовувати комп'ютер для пошуку, опрацювання й систематизації, зберігання й передавання інформації; оперувати технологіями та знаннями, що задовольнять потреби інформаційного суспільства);
- громадянська компетентність (здатність орієнтуватися в проблемах суспільно-політичного життя, захищати свої громадянські права та інтереси; взаємодіяти з органами державної влади на користь собі й суспільству);
- підприємницька компетентність (співвідносити власні економічні інтереси з наявними матеріальними, трудовими й природними ресурсами, інтересами інших людей та суспільства; бути готовим активно діяти, організовувати власну трудову й підприємницьку діяльність і працю колективу; змінюватись і пристосовуватись до нових потреб ринку праці; оцінювати власні професійні можливості та здібності; складати й реалізувати плани підприємницької діяльності, ухвалювати економічно обґрунтовані рішення; презентувати інформацію про результати власної економічної діяльності).
Ключові компетентності досягають у процесі навчання через усі без винятку предмети й виховні заходи. Проте за набуття ключових компетентностей відповідальна не тільки школа: на їх формування впливають сім'я, масмедіа, релігійні та культурні організації.
Набуття особистістю необхідних ключових компетентностей важливе для неї, оскільки вони сприяють:
- участі в створенні демократичних засад суспільства;
- соціальному взаєморозумінню та справедливості;
- дотриманню прав людини й автономії всупереч глобальній нерівності та нерівним можливостям.
Ключові компетентності є змінними, вони залежать від пріоритетів суспільства, мети освіти, а відтак мають рухливу й перемінну структуру. Крім того, на добирання ключових компетентностей впливають суб'єктивні чинники, пов'язані з самою особистістю. Зарубіжні експерти визначають таку основну рису ключових компетентностей: вони мають бути сприятливими для всіх членів суспільства, відповідними всім людям незалежно від статі, віку, раси, класу, культури, сімейного стану й мови.
Найдетальніше класифікацію ключових компетентностей розглянули країни — члени ОЕСР (Організації економічного співробітництва та розвитку). Багато країн ухвалили таку класифікацію як стратегічну умову для впровадження освіти протягом життя. Перелік ключових компетентностей увійшов до рекомендацій міжнародної спільноти (План дій Євросоюзу та Ради Європи, 2002; План дій з навичок і мобільності Єврокоміcії, 2002).
Наводимо дотичний приклад. Під час вивчення змістового компонента рідної (української) мови « мовна (лінгвістична) змістова лінія забезпечує мовну компетенцію школярів як одного із засобів формування мовленнєвого розвитку», а провідною є мовленнєва (комунікативна) лінія, що передбачає формування вмінь і навичок у всіх видах мовленнєвої діяльності (аудіюванні, читанні, говорінні, письмі), тобто формування комунікативної (мовленнєвої) компетенції. Не претендуючи на вичерпність, спробуємо окреслити найголовніші з компетенцій з рідної мови.
Предметні компетентності: рідна (українська) мова
|
Учень знає |
Учень уміє |
|
|
Мовленнєві (комунікативні) компененції |
||
|
Види мовленнєвої діяльності: аудіювання, читання, говоріння, письмо; форми мовлення (усну та писемну). Види мовленнєвих форм (монолог і діалог); складові ситуації спілкування; основні вимоги до мовлення; типи мовлення, стилі та жанри мовлення; текст, його основні ознаки і т. ін. |
Розуміти зміст сприйнятого на слух або прочитаного тексту; орієнтуватися в умовах спілкування, розпочинати діалогічне спілкування й підтримувати його; будувати усне й письмове висловлювання на певну тему в доцільному стилі й жанрі, обираючи й поєднуючи різні типи мовлення і т. ін. |
|
|
Мовні (лінгвістичні) компетентності |
||
|
Функції мови в житті суспільства, розділи науки про мову; одиниці мови (звук, значуща частина слова, слово, словосполучення, речення, ССЦ, текст). Знаки письма. Лексичне і граматичне значення слова. Пряме й переносне значення слів. Групи слів за значенням. Походження слів. Загальновживані та стилістично марковані слова. Фразеологізми. Творення слів. Система частин мови. Будова словосполучення. Види речень за метою висловлювання, емоційним забарвленням. Граматичну основу речення, члени речення, види складних речень. Орфограми та орфографічні правила. Пунктограми (розділові знаки) та правила пунктуації |
Розрізняти звуки мови й мовлення (голосні та приголосні; приголосні дзвінкі та глухі, тверді, пом’якшені та м’які); правильно вимовляти звуки та слова, записувати слова; визначати значущі частини слова; розрізняти частини мови; визначати члени речення; розрізняти види речень за метою висловлювання, емоційним забарвленням, будовою; інтонувати речення відповідно до розділових знаків; Правильно писати слова, розставляти розділові знаки в реченнях і текстах |
|
Поняття «компетенція» сприймається як похідне, вужче ніж поняття «компетентність». Це соціально закріплений освітній результат. Компетенція — об'єктивна категорія, суспільно визнаний рівень знань, умінь, навичок, ставлень та ін. у певній сфері діяльності людини. Складовими предметної компетенції є знання, уміння, ставлення та навички. Отже, компетенції можуть бути виведені як реальні вимоги до засвоєння учнями сукупності знань, способів діяльності, на основі яких формуються певні вміння й навички, досвід ставлень з певної галузі знань, що вкупі породжують якості особистості, спроможної успішно діяти в суспільстві.
Предметна компетентність — це сукупність знань, умінь та характерних рис у межах предмета, що дає змогу особистості виконувати певні дії через власне ставлення. Лінгвістична (мовна) компетенція — це знання основ науки про мову, знання про мову як систему, володіння способами й навичками дій з вивченим та виучуваним мовним матеріалом. Комунікативна (мовленнєва) компетентність забезпечує розуміння чужих і створення власних висловлювань відповідно до мети й обставин спілкування, уміння й навичок успішної комунікації.
На часі є уточнення змісту предметних компетентностей і компетенцій. Для реалізації компетентнісного підходу необхідно зважати на міжнародний досвід, ураховуючи необхідність його адаптування до традицій вітчизняної освіти і потреб суспільства.
У межах Міжнародної програми з оцінювання навчальних досягнень учнів у сфері функціональної грамотності — РІSА (Рrоgгаmmе fоr Іntеrnаtіоnаl Studеnt Аssеstеnt) кожні три роки з 1997 року здійснюється визначення рівня опанування учнями необхідних для повноцінного існування в суспільстві знань й умінь. Тестують школярів, які здобули обов'язкову освіту (у 15-річному віці). З'ясовують успішність учнів з читання, математики й природознавства.
Групи вмінь, що оцінюють під час вимірювання «грамотності в читанні»:
- знаходження в тексті заданої інформації;
- інтерпретація тексту;
- рефлексія та оцінювання тексту.
Тестують у письмовій формі із застосуванням завдань закритого й відкритого типів. Тексти для читання учні отримують у віддрукованому вигляді. Мета перевірки полягає не у вимірюванні техніки читання, а у з'ясуванні рівня спроможності школяра адекватно розуміти прочитане, робити на його основі висновки, застосовувати самостійно здобуті з тексту знання. Таким чином, перевіряють сформованість загальнопредметної (міжпредметної) компетентності.
Сьогодні більшість штатів США (у 1970—1990 рр. таких було 40) засобами тестування вимірюють сформованість мінімального рівня компетентності школярів (базових навичок читання, письма, лічби тощо).
Реалізуючись у навчальних програмах, компетентнісний підхід змінює уявлення про оцінювання. Експерти програми «DеSеСо» дійшли висновку, що найактуальнішою є проблема розвитку особистісних здібностей. Результати навчальної діяльності розглядають як особисті досягнення учня. Важливим стає не наявність у нього внутрішньої організації знань, а здатність застосовувати компетентності в житті та навчанні. Отже, слід рішуче відмовлятися від перевірки рівня засвоєння великого обсягу навчального матеріалу на формальному, репродуктивному рівні.
Чи не найактуальнішою умовою запровадження компетентнісного підходу до змісту освіти є реальне розвантаження школярів, оскільки модернізувати освіту не можна, додаючи нові елементи до навчальних програм. Передовсім слід відмовитися від так званої енциклопедичності змісту шкільного навчання, формувати в школярів передусім ті знання, що є необхідними для виконання практичних, ситуативних, ціннісно-орієнтованих, комунікативних завдань.
Методична консультація. Існують три моделі аналізу й розбудови освітнього процесу в школі.
- 3 погляду змісту: чого навчають у школі? (Аналізують навчальні програми.)
- 3 погляду процесу навчання: як школярі навчаються? (Аналізують навчальний процес.)
- З погляду результатів. (Аналізують набір компетентностей, тобто знань, умінь, навичок, ставлень, які опанували випускники школи.)
У понятті «компетентність» закладено ідеологію інтерпретації змісту освіти, про який роблять висновок «від результату на виході».
Зміст освіти — перелік основних теорій, законів, закономірностей, понять, наукових фактів, правил певної галузі знань, визначених для засвоєння учнями. Зміст навчання — те, чого необхідно навчити (для рідної мови — система лінгвістичних знань, термінів, понять), а також система визначених навчальною програмою вмінь і навичок, а також способів діяльності з виучуваним мовним матеріалом.
Навчальне видання «Проектування та проведення уроку в початкових класах на засадах компетентнісного (діяльнісного) підходу» / Упоряд. Дрожжина Т. В., Гезей О. М. – Х. :Вид. група «Основа», 2014. – 127, [1] с. – (Б-ка журн. «Початкове навчання та виховання»; Вип. 8 (128)).