Мета: ознайомити учнів з передумовами афганської війни, донести до їхніх сердець основну думку: війна – це безумство, це невиправдана жорстокість; виховувати в учнів почуття патріотизму, вміння співпереживати.
Форма проведення: виховна година.
Місце проведення: класна кімната.
Оформлення приміщення: географічнакарта, кольорові ілюстрації, виставка книг, фотографії учасників війни, вирізки з газет, записи пісень. .
Хід виховної години
Учитель. Дорогі учні! 15 лютого відзначають скорботний День пам’яті воїнів-афганців. Сьогодні ми з вами дізнаємось про героїв цієї страшної війни. Мені дуже хочеться, щоб поезії, пісні, розповіді, спогади, вистраждані в Афганістані і про Афганістан, пройшли крізь ваші юні серця, і ви зрозуміли, що найстрашніше і найбезглуздіше у світі – це війна. Ми повинні пам’ятати тих, хто її пережив, тих, хто недожив, недоспівав, недокохав.
Що ми знаємо про афганську війну ? Можна розказати про ту страшну неоголошену війну, що розтяглася на довгих 10 років, мовою цифр.будь-яка війна у цифрах – це моторошно й страшно.
13 років тому, 15 лютого 1989 року, ступаючи із сином по мосту через Аму-Дар’ю, генерал Громов символізував цим переходом закінчення для радянських військових афганської війни. Для кожного з більш ніж 600 тисяч тих, хто служив в Афгані, вона була і залишається своєю. Для тих, хто не повернувся : 9511 убитих у боях, 2386 померлих від ран, 817 – від хвороб, 1793 – чиї життя забрали аварії і катастрофи. І для живих. Ми повинні розуміти трагізм участі в афганській війні тоді ще радянських людей, бо через Афганістан пройшло їх з України більше 160 тисяч. У цій війні загинуло більше 15 тисяч наших солдатів, 35 тисяч було поранено, тисячі потрапили в полон.
Особисто для мене ця війна стала усвідомленням того, що гинуло моє покоління, народжене в 60-х. І вперше правду про Афганістан я почула з уст свого однокласника Олега, якому про це розповідав сусід. Що ж то за країна, що завдала нам стільки болю, горя, смутку ?
1-й учень. Афганістан – це держава , що знаходиться в Південно-Східній Азії, де проживає 17 млн. чоловік, з них 8 млн. – афганці, а решта – таджики, туркмени, узбеки, хазарейці.
До середини 70-х років це була одна з найвідсталіших країн світу.
Афганістан – це 70% гірської місцевості з бідною рослинністю, гірський хребет Гіндукуш з висотою гір до 7 – 8 тисяч метрів. 86 тисяч чоловік населення проживають в аулах, у злиднях. 3 млн. чоловік ведуть кочовий спосіб життя. Страшенна бідність, відсутність елементарної медичної допомоги, масова неписьменність серед населення, особливо серед жінок та дітей, висока смертність.
У квітні 1978 року афганський народ піднявся на боротьбу за краще життя, скинув монарха, проголосив Афганістан республікою.
2-й учень. Нова влада взяла курс на соціалізм. Було видано закони про ліквідацію лихвирської заборгованості, скасування калиму при одруженні, про наділення селян землею, яка раніше була власністю поміщиків. Запровадили початкову освіту, надали право афганським жінкам зняти паранджу.
У мусульманських країнах такі закони були приречені на провал , бо суперечили нормам ісламу. Новий режим почав репресії проти духовенства, закривалися й руйнувалися мечеті. Племінні та етнічні вожді не визнавали нового уряду. Почали формуватися загони “маджахетів” (“борців за віру”). У країні спалахнула громадянська війна.
1-й учень. Щоб зрозуміти трагізм афганської війни, потрібно хоч трохи знати про її передумови. Розставити усе на свої місця можна лише зараз, коли доступнішою стає засекречена інформація.
Каталізатором військового втручання стала Квітнева революція 1978 року, про яку ми тільки що говорили. У результаті цього у грудні 1978 року між СРСР і Афганістаном був підписаний договір, за яким Радянський Союз зобов’язувався переозброїти афганську армію. Виходячи з цього, керівництво СРСР на чолі з Л.І. Брежнєвим продемонструвало готовність надати прокомуністичного режиму НДПА Бабрака Кармаля реальну воєнну підтримку.
27 грудня 1979 року були введені десантні частини в Баграм, Кабул та інші великі міста, а згодом вони втяглися у бойові дії по всій території. Присутність чужоземних військ викликали стихійний опір народу. Пік бойових дій припав на 1984 – 1985 роки.
Учитель. (зрозповіді Колоди В.В., полковника у відставці).
“Домисл ічутки були різними, але ми вирішили, що нас відправляють в Іран. І дуже здивувались, коли довідались, що летимо в Афганістан. Перебуваючи над територією ДРА, я з кабіни пілота побачив заграву. Вирішив, що йде бій. Тоді горів ІЛ-76. Машина йдучи на посадку, врізалась у гірську вершину. Загинуло 7 членів екіпажу і 34 десантники ”.
2-й учень. Нашим солдатам говорили, що вони виконують інтернаціональний обов’язок, тобто захищають братній народ.
І вони сліпо обдурені, “наводили лад” у тій країні “вогнем” і “мечем”.
Вони вірили і думали, що продовжубть подвиги й славу батьків і дідів, які виконували такі ж обов’язки в Іспанії, Угорщині, Чехії...
Афгвн плював їм кулями в обличчя. Брудна підступна війна... За що, за які ідеали, за чию Батьківщину, в ім’я якої мети загинули десятки тисяч юнаків ?.. Ті, що на місцях їх демобілізували хлопців, виконуючи секретні вказівки, потім казали, що “ми вас туди не направляли”. Тоді хто ? брежнєв, Антропов чи інші компартійні вожді ?.. Так, вони. Тодішня система взагалі.
1-й учень.
Засинають піски –
Невблаганно, пекучо і сухо,
А у флягах – ні грама, ні краплі води.
І прицільним свинцем
Звідусіль огризаються “духи”,
Смерте, руку свою
Одведи, одведи, одведи...
2-й учень.
Їх немає вини –
Цих ошуканих юних Іванів,
Що орошують кров’ю
Сипучі і згірклі піски.
Їм нема що робить
В цім далекім, чужому Афгані.
І за що побратими кладуть українські кістки ?
1-й учень. Гинули не тільки українські юнаки, а й хлопці з усього Радянського Союзу, що були призвані на службу в Афганістан, гинули й афганці.
2-й учень. “За мусульманським звичаєм, наприклад, коли гине кревний або вояка, - вони не плачуть, не волають, не клянуть, а навпаки, мовчки дивляться і в думках своїх просять Аллаха помститися ворогові”.
1-й учень. Скільки їх – юнаків – голубооких, русявих, чорнявих, одружених і тих, до яких не прийшло ще кохання, загинуло на тій землі. А для кількох сот юнаків війна ще й досі не закінчилася. Ті, хто сьогодні серед нас, пройшли сувору школу Афганістану. Колишні воїни-афганці працюють у різних галузях народного господарства.
Учитель. А як сьогодні можна не згадати наших земляків, які повернулись додому інвалідами ? Наперерік усьому вони вижили і продовжують працювати.
2-й учень. Пройшовши суворі будні Афганістану, людиною з легенди став наш земляк – черкащанин, колишній офіцер-десантник, кавалер двох орденів Червоної Зірки – Сергій Червонописький, який із честю виконав свій інтернаціональний обов’язок.
Орденом Червоної Зірки випадково не нагороджують, тому що це – бойовий орден.
Ніщо не віщувало біди, але раптом – вобух. Захитався світ, і все попливло у безвість. Коли розплющив очі, то побачив, що над ним плачуть солдати. Хотів підвестись. А де ж ноги ? але він вижив. Тяжке поранення, ампутація обох ніг. Йому було тільки 24 роки. А що попереду ? віднині – життя в колясці. Але він дав клятву матері : “Я буду ходити заради тебе. Хай що буде ходитиму. Усім смертям назло”. І Сергій пішов.
Сьогодні він – голова спілки воїнів-афганців України.
Учитель. Багато невирішених проблем у Сергія Червонописького як у голови спілки, бо з тієї війни солдати та офіцери поверталися не лише пораненими, я й із порушеною психікою. Чужа війна продовжує косити наших хлопців. Потребують допомоги десятки тисяч скалічених,багатьом не по кишені найпростіші протези.
47 тисяч “афганців” досі не мають власного житла. Зараз в Україні потребують допомоги 1683 матерів, 505 вдів, 711 дітей-сиріт воїнів, які загинули в Афгані. Усім їм намагається зарадити Українська спілка ветеранів Афганістану на чолі з С. Червонопиським.
1-й учень. Нелегкі випробування випали на долю старшого лейтенанта, десантника Ігоря Овсянникова. Як відзнака за мужність – на кітелі офіцера два ордени Червоної Зірки, афганські нагороди. В одній із бойових операцій Ігор позбувся ніг, та це не зломило його.
Учитель. Але найстрашніші спогад про війну, який не дає спати спокійно і сьогодні, - це той, коли Ігор позбувся ніг.
2-й учень. Сняться ноги, знову сняться ноги,
Як пологим берегом іде,
Хлюпа хвиля, місяць круторогий
Над горою світить, ніби вдень.
На дорозі ковдра із пилюки
Пхукає і ноги холодить.
Він спішить і простягає руки,
Він біжить, а може вже летить ?
Понад кам’яним Афганістаном
В білих хмарах, а чи у бинтах ?
Де ж це ноги, де ж це ноги, мамо !?
Як же можна далі жити так ?
Де ж це ноги, мамо,? Тиша ночі.
Тупотить прощання до зорі.
Він цілує, він цілує очі
Дівчині, що стала на порі.
Де ж це ноги, мамо? Медсанбати,
Сніг операційного стола...
Встати, закричати, розірвати
Болість, що як вибух, в кров ввійшла.
Як же це приречення збагнути,
Коли душу холод обійма,
Коли пальців хочеться торкнутись, -
Тих, яких навіки вже нема ?
Коли знову по траві промчати
Хочеться, і впасти в запашну.
Он в саду біліє мирно хата.
Хто придумав цю війну страшну ?
Хто придумав
Вибух мін чи стогін ?
Мов рентгеном, світить слово “жить”.
...Біля ліжка, втомлена дорогою,
Пара ніг пластмасових лежить.
Учитель. Хто на пластмасових, хто на костилях, хто на власних. Вони все-таки повернулись. Не всі. Частину Бог забрав до себе. А вони так молилися до нього: і ті, що вірили, і ті, що стали вірити лише на війні. Можливо, ця віра і підтримувала їх, - віра в Бога, в Матір.
І невже можна забути оту згорьовану неньку, оту ранню сивину, оті виплакані сльози над цинковими хлопчиками, яких у Союз привозив “чорний тюльпан”. Так називали літак, який щодоби вивозив гроби загиблих до Союзу...
І не можна не згадати розповіді автора однієї із статей газети “Нова доба”.
“Одного разу, повертаючи з Києва в Черкаси, - згадує автор, водій автобуса увімкнув магнітофон. У салон долинув тихий перебіг гітарних струн і голос Розенбаума... Коли знаменитий бард завів пісню “Чорний тюльпан”, кілька чоловіків встали. Це були молоді хлопці, і лише один серед них – літній чоловік. Всі вони, на загальний подив пасажирів, мовчки стояли, аж доки зазвучала інша пісня. Автор звернувсь до юнака, що знову сів на своє місце попереду нього:
- “Скажіть, чому ви слухали ту піню стоячи, а решта пасажирів сиділа ?
- Тому, що вони не знають того, що довелося пережити нам у “країні, що кулями нам плювала в обличчя”. Це похоронний гімн Афганців. Ті, хто воював в Афгані, слухають цю пісню стоячи... Це стало неписаним законом для колишніх воїнів.
Учитель. Боляче, колиі мирний час помирають колишні воїни, які пережили страхіття війни. Вижили там, а зараз життя до них не милосердне. І як ми з вами можемо спокійно спати, коли неспокійно у світі. Коли йдуть війни, коли гинуть діти?
1-й учень. І поки на Землі існують гарячі точки, і поки порушується біблійна заповідь “Не вбивай!”, ми не повинні заспокоюватися. Там, де пролилася кров, виростає ненависть. Де виростає ненависть – сіється смерть.
Учитель. Хочу сьогодні згадати і про поетів-афганців. Василь Слапчук... Його поезії я використала у виховній годині. Доля хоч трохи, але милосердна до нього, бо залишила живим. Зараз він мешкає у місті Луцьку. З війни повернувся інвалідом.
А от олександра Стовбу – не пожаліла. І повернувся він додому “Аістом”. Так називається книга Олексія Дмитренка.
Більше 50 років тому було покладено край фашизму. Діди наші думали, що та війна – остання. Вони не знали, що їх онуків також називатимуть ветеранами.
Давайте ж і ми з вами будемо пам’ятати ветеранів, виявлятимемо розуміння до тих, хто пройшов через війну, і для кого вона триває досі. У спогадах, снах і думках. Вони цього заслуговують.
Хай буде все, що має бути:
І тихі радощі життя,
І слів чужих важке каміння...
Мені не требу співчуття.
Мені потрібне розуміння.
Так, ми повинні розуміти їх.
Нехай же наша виховна година не закінчується і після дзвінка. Прийдіть додому, розкажіть про почуте своїм батькам, сусідам, однокласникам, бо про це повинен знати кожен, бо про це повинні пам’ятати всі. До побачення.