У різних регіонах України було поширене вишивання хусток. У нашого народу хусточка була особливим символом - символом вірності, незрадливого кохання, пам’яті про кохану. Наречені з любов’ю, старанністю вишивали хусточки своїм судженим. Цей подарунок був із козаком у походах, із чумаком - у далеких мандрах, із бідняком - на заробітках у чужих краях.
Дослідниками народних традицій зібрано чимало цікавих спогадів вишивальниць про фарбування ниток, про традиції добору кольорів для різних узорів. З давніх-давен для вишивання використовувалася блідо-жовта нитка «заполоч», яку спеціально вощили для міцності й кольору. Згодом почали підфарбовувати віск, використовуючи для цього передусім природні барвники. Вони були найбільш стійкими: на сонці не вицвітали, тривалий час зберігаюли природний колір.
Для фарбування ниток використовували найрізноманітніші природні матеріали: коріння, листя, кору дерев, плоди і квіти. Було в цій справі чимало секретів: для кожного природного барвника був свій час збирання, строк зберігання, дозування й спеціальна технологія приготування. При цьому враховувалися фази місяця, день і навіть конкретна година. Наприклад, удосвіта на Луки (5 травня) збирали материнку і мокрину, з яких готували червону фарбу.
Різні фарби давала дика груша: темно-коричневу - кора, жовту-листя, ніжно-жовту - кислички. Світло-жовті фарби одержували з ромашки, горицвіту, молодої тополі і навіть з гречаної полови. Для приготування темно-синьої фарби використовували цвіт сон-трави, а зеленої — ряст, дрок. З кори верби готували фар-бу коричневого кольору. Були також добре відомі рецепти приготування фарб цього кольору з крушини (вовчих ягід), дуба, берези, листя і шкаралупи волоського горіха, соку хмелю, лушпиння цибулі та ін. Фарбу чорного кольору готували з жолудів дуба. Щоб дістати потрібний відтінок, вишивальниці нерідко комбіновано використовували різні природні матеріали-барвники. Особливу історію мас червона фарба. Її добували із сокожив- ної комахи - кошенілі, яка збиралася на суниці під листочками.
З історичної літератури відомо, що київські князі збирали оброк по ложці червецю з осідла. Від цього барвника походить назва місяця червня. Візантійські купці споряджали спеціальні каравани, щоб купити цю фарбу. І море, яким пливли вони за червецем, носило назву Червоного. Осередком добування червецю стала Галичина, яку навіть назвали Червоною Руссю.
Зрозуміло, що добування природних фарб було професійною таємницею, яка передавалася в родинах від покоління до покоління.
Як відомо, у 70-х роках XX століття були винайдені анілінові барвники, що призвело до зменшення використання природних фарб, а згодом - до занепаду і навіть забування рецептів їх приготування.
Як бачимо, багато знань, тяжкої праці й наполегливості потрібно було українським вишивальницям, щоб виготовити нитки необхідних кольорів, які могли б передати най дивовижніші творчі задуми, задовольнити найвибагливіші смаки.
Якби дослідники-мистецтвознавці поставили перед собою завдання - створити ілюстровану енциклопедію української вишивки з біографіями її творців, характеристиками талановитого доробку, то навряд чи вклалися б у сотню томів. До цієї енциклопедії слід було б занести і тих, хто створював простирадло Ґалаґана (1760 р.) і скатертину Чернігівського історичного музею (1710 р.), що дають уявлення про стилізований рослинний орнамент і різноманітні техніки вишивання. Варто було б написати і про гаптарський цех, створений у Львові в да-лекому 1658 р. Необхідно було б розповісти про творчий доробок визнаних центрів мистецтва вишивки в Києво-Флорівському та Вознесенському монастирях.
Чимало сторінок довелося б віддати поміщицьким майстерням, що існували в Україні наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Жінки-кріпачки вишивали подушки, скатерки, гаманці, чохли на меблі та інші речі панського побуту. Далеко за межами України відомі майстрині із сіл Григорівна на Київщині, Качанівка на Чернігівщині, Клембівка та Яланець на Поділлі, Бурімка, Долина на Полтавщині. Особливі слова слід було б написати і про жінок- кріпачок із Сокиринців (маєтку Ґалаґанів на Чернігівщині), які за малюнком Тараса Шевченка вишили блузу і хусточку. «Прозора, мов обсипана яблуневим цвітом, вишивка блузи - наче оповідь про цнотливість і сповідання молодості, про чари дівочої вроди, про любов, що тільки народжується і розквітає в душі», - так пише Т.В. Кара-Васильєва про цей твір високого народного мистецтва.
Широкі відомості про культуру й побут українців знаходимо в топографічному описі Чернігівського намісництва, виконаному українським істориком О.Ф. Шафонським. У «Черниговского наместничества топографическом описании» подано унікальні матеріали з історії та культури Лівобережної України XVIII ст.
З другої половини XVIII до середини XIX ст. майже в усіх поміщицьких господарствах і при монастирях існували майстерні художньої вишивки. їх вироби використовувалися не лише для власних потреб, а й частково йшли на продаж.
З другої половини XIX ст. мистецтво вишивки поступово виходить за межі хатнього ремесла й набирає форм кустарного промислу. З’являються артілі та перші кооперативні об’єднання виши-вальниць. Подекуди цілі села починають жити цим промислом.
Нині в Україні працює багато художньо-виробничих майстерень, що об’єднують майстрів, спрямовують їхню творчу діяльність на створення високих зразків народного мистецтва, залучаючи їх тим самим і до відродження, на жаль, подекуди забутих народних традицій і звичаїв. Найвідомішими є майстерні в селах Решетилівка на Полтавщині, Дегтярі на Чернігівщині, у містах Кролевець Сумської обл., Ніжин, Новгород-Сіверський Чернігівської обл. та ін. Центри народної вишивки - це справжні осередки майстерності, художнього смаку, національної самобутньої культури і духовності. В умовах національно-культурного відродження України студенти Глухівського національного педагогічного університету- імені О. Довженка Сумської області відкривають для себе таємниці вишивки, щоб у майбутньому вони розкрилися в яскравих виробах, які милуватимуть око, зігріватимуть душу.
Прискорений ритм сьогодення, поява нових видів і форм дозвілля, народження нових народних традицій — усе це впливає і на характер вишивки. Дослідники відмічають тенденцію до деякого спрощення і лаконізації орнамент. Крім того, останнім часом значного поширення набула машинна вишивка, яка застосовується для оздоблення одягу у швейній промисловості, а також під час виготовлення декоративних тканин великого розміру. Однак, незважаючи на певні успіхи й запозичення окремих зразків народного орнаменту, машинна вишивка не може замінити ручної. Вона розвивається відповідно до особливостей машинної техніки.
Як традиційна народна творчість і творчість професійних художників вишивка успішно розвивається і набуває нових декоративних рис. Професійні навчально-виховні заклади, різні гуртки декоративно-прикладного мистецтва покликані розвивати потяг підростаючого покоління до народної творчості, сприяти її відродженню в усій мистецькій різноманітності. Це потрібно для того, щоб живити ті духовні корені, які єднають нас із минулим, наших дітей - світом їхніх пращурів, їхніми духовними ідеалами й поглядами, що були пройняті добротою, любов’ю до рідної землі, рідної природи, рідного краю, батьківщини.
Автор: Ковальов О. Джерело: навчальний посібник Образотворче мистецтво