Оволодіння професією педагога вищої школи є довготри-валим складним процесом, який має свої закономірності. Він охоплює декілька етапів, й в цілому називається процесом професіоналізації особистості - професійного розвитку та професійного становлення фахівця, генезису особистості у просторі та часі професійної діяльності (Е.Ф. Зеєр).
Взагалі, у сучасній зарубіжній психолого-педагогічній на¬уці трудову активність особистості представляють у виді про¬фесійного циклу, що складається з декількох універсальних стадій. Найбільш розповсюдженими, теоретично і практично обґрунтованими концепціями професійного циклу особис¬тості зарубіжними дослідниками визнається теорія амери¬канського психолога Д. Супера (Зирег О.Е.).
Так, згідно Су перу Д., професійний шлях людини скла-дається з 5 характерних етапів, основним змістом яких є фор-мування і розвиток професійної Я - концепції особистості.
Перший етап - етап росту (від народження до 14 років), коли тільки починає розвиватися Я - концепція. У своїх іграх діти програють різні ролі, потім пробують себе в різних занят¬тях, з'ясовуючи, що їм подобається і що в них добре виходить. У дитини формуються інтереси, що визначають його майбут¬ню професійну кар'єру.
Другий етап - етап дослідження (ні/і 15 до 24 років), на якому молоді люди визначаються у своїх потребах, інтересах,
здібностях і можливостях. На основі такого самоаналізу, вони визначаються у своїй професійній спрямованості і здійснюють професійний вибір.
Третій етап - етап зміцнення кар'єри (від 25 до 44 років). У цей період людина починає свою реальну професійну діяльність, у перші роки якої адаптується до неї, змінюючи місце роботи чи спеціальність (якщо це необхідно). В другій половині цього етапу спостерігається тенденція до збереження обраного виду Професійної діяльності, настає самий продук-тивнии, творчий період професійного розвитку особистості.
Четвертий етап - етап збереження досягнутого (від 45 до 64 років), коли основною задачею особистості є збереження за собою того положення на виробництві чи службі, якого фахівець досяг на попередньому етапі.
^ П'ятий етап - етап професійного спаду (після 65 років). У цей період фахівець, у більшості випадків, змінює характер професійної діяльності, для того, щоб він міг відповідати фізичним і психічним можливостям людини що знизилися. На цьому етапі Припиняється професійна діяльність і кар'єра.
У вітчизняній психолого-педагогічній науці проблеми про¬фесійного шляху особистості досліджувалися в роботах Клімова Є.О., Сластьоніна В.А., Кузьміної В.Н., Шадрикова В.Д. й ін. Найбільш розповсюдженою є концепція професіоналізації Є.О. Клімова, який виділяє сім складових його етапів, що характери¬зують особливості розвитку особистості фахівця, починаючи з етапу вибору професії (фаза оптанта, оптації) і до етапу настав¬ництва (фаза наставника) - коли особистість стає авторитетним майстром своєї справи, що має однодумців, послідовників, учнів. Отже, згідно з Є.О. Клімовим, особистість в процесі свого про-фесійного розвитку та становлення проходить наступні стадії:
1) оптант (фаза оптанта, оптації) - етап вибору професії;
2) адепт (фаза адепта) - на цьому етапі людина уже стала
на шлях прихильності до професії, вона освоює її (на¬
вчання в спеціалізованому навчальному закладі: вузі,
училищі і т.д V
3) адаптант (фаза адаптації, "звикання» молодого фахівця
до роботи);
4) інтернал (фаза інтернала) - на цьому етапі особистість
є вже досвідченим працівником, який вже може са¬
мостійно й успішно справлятися з основними про¬
фесійними функціями;
5) майстер (фаза майстерності) - працівник відрізняється
якимись спеціальними якостями, уміннями, чи універ¬
салізмом, широким орієнтуванням у професійній об¬
ласті, чи тим і іншим. Він знайшов свій індивідуальний,
неповторний стиль діяльності, його результати
стабільно гарні, він має підстави вважати себе не¬
замінним працівником.
6) авторитет (фаза авторитету) - на цьому етапі фахівець -
майстер своєї справи, відомий широко у своєму чи колі за
його межами (у галузі, на міжгалузевому рінні, у країні).
Професійно-виробничі задачі він вирішує успішно за ра¬
хунок великого досвіду, умілості, уміння організувати
свою роботу, оточити себе помічниками.
7) наставник (фаза наставництва). Фахівець є авторитет¬
ним майстром, він передає досвід молодим, стежить за
їх ростом; його життя наповнене осмисленою про¬
фесійною перспективою [61;418 - 424].
Вітчизняний психолог А.К. Маркова виділяє п'ять рівнів професіоналізму особистості і відповідно ним - 9 етапів про-фесійного становлення фахівця:
1)до професіоналізм включає етап первинного ознайом-лення із професією;
2) професіоналізм складається із трьох етапів: адаптації до
процесії, самоактуалізації у неї та вільного володіння
професією у формі майстерності;
3) суперпрофесіоналізм теж складається із трьох етапів:
вільного володіння професією у формі творчості, ово¬
лодіння суміжними професіями та творчого самопроек-
тування себе як особистості;
4) непрофесіоналізм - виконання праці за професійно пе¬
рекрученими нормами на фоні деформацій особистості;
5) після професіоналізм - завершення професійної діяль¬
ності [2,56-57].
6) Аналіз наведених вище підходів до етапів професійного
становлення особистості, дозволяє зробити наступні
узагальнення. По-перше, процес професійного станов¬
лення особистості є індивідуально своєрідним, непо¬
вторним, але у ньому можливе виділення якісних особ¬
ливостей та закономірностей, що відображаються у пев¬
них стадіальних характеристиках. Всі етапи про¬
фесіоналізації особистості в межах однієї професії є
універсальними, тобто кожна людина поступово прохо¬
дить кожну з них.
По-друге, всі етапи професійного становлення є безумов-но важливими для особистісного та професійного розвитку спеціаліста, взаємообумовлюють та взаємовизначають успішність професіоналізації людини.
По-третє, перехід від однієї стадії до іншої ініціюється змінами соціальної ситуації, перебудовою ведучої діяльності, що призводить до професійного розвитку особистості, форму¬ванню професійно обумовлених психологічних новоутворень.
По-четверте, динаміка професійного становлення фахівця підвладна певним закономірностям: перші стадії включають знайомство з професією, адаптацію до професійної діяльності; наступні - розвиток професійної компетентності, професійної зрілості через виникнення індивідуального стилю професійної діяльності; останні - професійну стагнацію, зменшення про¬фесійної активності та завершення професійної діяльності.
Таким чином, при розгляді основних етапів професійного становлення педагога вищої школи доцільно зупинитися на трьох основних стадіях, виділення яких ґрунтується на кон¬цепції стресу Ганса Сельє.
Видатний вчений, медик, біолог Сельє Г. досліджуючи особливості впливу стресового фактора (подразника) на ор-
ганізм людини, виділяє три фази реагування: тривоги, резис-тентності (протидії) і виснаження. На першій стадії - стадії тривоги - відбувається процес адаптації організму до стресо-ра. На другій стадії - фаза опору - ознаки реакції тривоги практично зникають, працездатність організму різко зростає, він працює з найбільшою ефективністю. Але тривалість періоду опору залежить від вродженої пристосовності ор¬ганізму і від сили стресора. Після тривалої дії стресора, до яко¬го організм пристосувався, поступово виснажуються запаси адаптаційної енергії, настає третя фаза - фаза виснаження. Знову з'являються ознаки тривоги, але тепер вони необоротні. На думку Сельє Г. ці три фази нагадують стадії людського життя: дитинство (і з властивому цьому віку низькою опірністю й надмірними реакціями на подразники), зрілість (коли відбувається адаптація до найбільш частих впливів і збільшується опірність) і старість (з необоротною втратою пристосовності і поступовим постарінням), що закінчується смертю [7;36].
Ці ж стадії характеризують процес професіоналізації осо¬бистості - включення її до професійної діяльності, коли саму професійну діяльність, її специфічні умови та чинники, ми бу¬демо приймати за стресовий фактор - те нове для особистості, з чим вона зустрічається в процесі оволодіння певною спеціальністю.
Відтак, першим етапом професійного становлення педаго¬га вищої школи є етап професійної адаптації.
Виникнення терміна «адаптація» (від лат. ас1арі.о - при¬стосовую) відноситься до другої половини 18 століття. Вве¬дення його в науковий оборот зв'язують з ім'ям німецького фізіолога Ауберта (Н. АуЬегі), який використовував цей термін для характеристики явища пристосування чутливості органів зору до дії певного подразника [1 ].
У вітчизняній науці можна виділити умовно чотири періоди в процесі найбільш активного вивчення проблеми адаптаційних процесів особистості, протягом яких адаптація
людини досліджується в безупинному визначальному зв'язку із умовами життя суспільства, а самий термін «адаптація» пе-рестає бути тільки науковою категорією біології та медицини.
Перший період приходиться на 20 - 30-і роки 20 століття, коли відбувалися радикальні зміни в соціальному статусі осо¬бистості. На даному етапі адаптаційні процеси розглядаються в просторі інтенсивної підготовки кадрів до нових, тільки що з'явившихся професій. Найбільш часте застосування терміна «адаптація» відноситься до природничих наук.
Другий період відноситься до 50 - 60-х років, коли до про¬блеми адаптації людини звертаються вчені в області соціології праці і трудових ресурсів (міграція робочої сили, про¬форієнтація і т.д.).
Третій період - 60 - 80-і року - характеризується актив-ним перетворенням спеціально-наукового терміна «адап-тація» в одну з основних категорій психології, педагогіки, філософії і соціології. Виникають перші системні дослідження процесу адаптації особистості до нових соціальних умов, які дуже часто носять суперечливий характер. Особливу акту¬альність здобувають дослідження процесу адаптації робітників у виробничих колективах, студентів вузів, випуск¬ників шкіл.
Четвертий період - 90-і роки і до дійсного моменту - ха-рактеризується, наявністю найбільшого спектру підходів не тільки до проблеми адаптаційних процесів особистості, їхньої сутності, типології, механізмів, але і до адекватності викорис¬тання самого терміна «адаптація особистості» в умовах гу¬маністичної парадигми. Особливе значення наділяється про¬блемі всебічної адаптації особистості дитини до умов різних типів дошкільних і шкільних установ, факторам особистісної адаптованості в родині; особливостям процесу адаптації осо¬бистості в екстремальних умовах професійно-педагогічної адаптації.
Таким чином, термін «адаптація», одне із центральних по¬нять біології, ночам широко застосовуватися як основна на-
укова категорія в інших галузях: психології, педагогіці, філо¬софії, соціології та ін., які не тільки розширили знання зако¬номірностей адаптаційних можливостей людини, але й спри¬чинили необхідність виділення видів адаптації відповідно до видів нового адаптивного середовища (зовнішнього чи внутрішньо особистісного). На даному етапі розвитку науки виділяють більш десяти видів адаптаційних процесів людини: 1) за видами адаптаційного середовища - біологічна адап¬тація; фізіологічна адаптація; психічна адаптація; психо¬логічна адаптація; соціально-психологічна адаптація; соціаль¬на адаптація; виробнича адаптація; професійна адаптація та ін.; 2) за структурними компонентами адаптивного середови¬ща - предметно-діяльнісна; технологічна; особистісна адап¬тація та ін. (Маркарян Е.С., Налчаджян А.А., Ольшанский Д.В., Сарджвеладзе Н.І., Фурман А.В. та ін.).
Загальну типологію адаптаційних процесів людини доцільно розглядати згідно концепції модусів людської реаль¬ності Слободчикова В.І. Саме вона, на наш погляд, відбиває сутність феномену адаптації людини як системи взаємообу-мовлюючих один одного елементів, які складають єдність всіх аспектів людського буття.
На основі праць основоположників сучасної вітчизняної психології Ананьєва Б.Г. і Леонтьєва О.М., Слободчиков В.І. представляє авторську концепцію суб'єктно^ цілісності люди¬ни - її психологічної організації [8;210].
Так, згідно з В.І. Слободчиковим, буття людини є систе-мою п'яти модусів, які представляють єдність природно-тілес¬ного, суспільного та духовно-душевного компонентів.
Першим модусом, проекцією людини виступає індивідність.
Людина як індивід з'являється у своїх природних, біологічних особливостях, як людський організм, тілесне бут¬тя. Індивід - це насамперед генотипічне утворення, а саме по¬няття "індивід» виражає неподільність, цілісність і особли-вості конкретної людини, що виникають уже на ранніх
ступінях розвитку життя. Індивід як цілісність - це продукт біологічної еволюції, у ході якої відбувається процес не тільки диференціації органів і функцій, але також і їхньої інтеграції, їхнього взаємного пристосування (Леонтьев О.М.). Людина як індивід є істотою матеріальною, природною, тілесною у йо¬го цілісності та неділимості. З моменту свого народження людський індивід є носієм специфічно людської біології, сформованої попереднім розвитком у філогенезі. Саме цьому індивідному існуванню людини відповідає пси¬хофізіологічний рівень адаптації як онтогенез у філогенезі, як надбання в процесі біологічної адаптації індивідуальних особ¬ливостей адаптації окремої істоти на рівні організму.
Таким чином, індивідність людини характеризується пси-хофізіологічною адаптацією - пристосувальною активністю як на гомеостатичному, так і на «дослідницькому» рівні, що носить активний, перетворюючий характер. На рівні індивіда активність людини спрямована на встановлення пси-хофізіологічної рівноваги з природою як навколишнім середо¬вищем. Причому природа розуміється нами як сукупність зовнішніх (власне природних та матеріальних, створених люд¬ством) умов існування людини. Результатом пси¬хофізіологічної адаптації людини, на нашу думку, є психо¬емоційна стабільність, стійкість, урівноваженість психічних процесів, відсутність психогеній, тобто - психофізіологічне здоров'я особистості.
Другим модусом людської реальності є суб'єктність. Ро-зуміння суб'єкта в психології завжди пов'язується з приділен-ням людського індивіду якостями бути активним, са-мостійним, здатним реалізовувати специфічно людські форми життєдіяльності. Людина як суб'єкт є носієм предметно-прак¬тичної діяльності, спілкування й пізнання, джерелом актив¬ності, спрямованої на об'єкт. Він - цілісність щиросердечного життя, інтеграція психічних процесів, функцій і властивостей. Суб'єктність - це різноманіття психологічних здібностей і ме¬ханізмів, узагальнено представлених у таких психологічних
реаліях, як розум, почуття, спонукання, воля, здібності люди-ни. Суб'єкт як цілісність формується в ході історичного й індивідуального розвитку. При народженні в людини існує два шляхи існування в навколишньому світі: чи цілком збіга-тися з умовами своєї життєдіяльності, чи ж бути у відношенні до цих умов, до своєї природи. Перший спосіб - це тваринно-подібний спосіб життя, пасивне пристосування. Для цього способу життя цілком достатньо філогенетично заданих при-родних здібностей. Для другого шляху - активної адаптації -тільки індивідних здібностей недостатньо. Щоб людина вста-ла у відношення до своєї життєдіяльності, вона повинна бути йому дана як незбіжна з ним, повинний случитися вихід за межі безпосереднього, природного плану життя. Щоб стати суб'єктом, людина повинна постійно перетворювати природу (у першу чергу свою природу, свій організм) в особливий функціональний орган, що реалізує суб'єктне відношення до неї. Здатність до зміни дійсності, людей і самого себе в процесі перетворення умов своєї життєдіяльності і ( внутрішньою ха¬рактеристикою самої життєдіяльності людини а суб'єктному вираженні. Суб'єктність буття людини, таким чином, є резуль¬татом психологічної адаптації.
Оскільки як суб'єкт людина є здатною перетворювати власну життєдіяльність в предмет практичного перетворення, оцінювати способи діяльності, контролювати її хід і результа¬ти, змінювати її прийоми, сферою навколишнього середовища з якої взаємодіє суб'єкт є діяльність, її цілі, завдання, умови та фактори. Саме діяльність реалізує потребу людини у пізнанні навколишнього й внутрішнього світу.
Третім модусом людської реальності є особистісне (цілісне) буття. Людина як особистість вільно й усвідомлено приймає ту чи іншу соціальну ролі,, усвідомлює можливі наслідки своїх дій і приймає повну відповідальність за їхні ре¬зультати. Особистість - це повна само визначеність людини у всій сукупності його дій, відносим з ницими, його устремлінь і орієнтацій. Особистість не є єдиною і назавжди сформованою
якістю, станом, структурою чи рівнем. Особистість - це спосіб дій, специфічний спосіб існування, образ буття. Тому людина щораз повинна затверджувати себе як особистість.
Третій модус людської реальності є результатом соціаль-но-психологічної адаптації як результату взаємодії людини та організації як сумісно організованого колективного суб'єкта, як деякої соціальної спільності, яка не зводиться до простої су¬ми особистостей, які входять до неї. Соціально-психологічною сутністю організації виступає спільна діяльність людей, яка має власні організаційні вимоги, норми та правила, й спрямо¬вана на реалізацію соціогенних потреб (Казміренко В.П.).
Таким чином, в процесі соціально-психологічної адаптації як активної взаємодії особистості й соціально-психологічних організацій формується ціннісно-орієнтаційна єдність особис¬тості та групи, особистість стає повноправним членом спільноти й не тільки входить в систему норм та принципів поведінки даної соціально-психологічної організації, а й змінює її відповідно до власних світоглядних позицій.
Четвертим модусом людської реальності є індивідуальне (одинично-унікальне) буття. Людина як індивідуальність роз¬кривається у самобутньому авторському відношенні до соціальних норм життя, у виробленні власного, сугубо індивідуального (унікального і неповторного) способу життя, свого світогляду. Таким чином, на відміну від становлення особистості як процесу соціалізації людини, становлення індивідуальності є процесом індивідуалізації суб'єктивної ре¬альності. І якщо особистість - це визначена позиція людини у відносинах з іншими, то індивідуальність - це визначення власної позиції в житті. Тому індивідуальність людини завжди припускає тотальну рефлексію всього його життя. У цьому -суть соціальної адаптації особистості як становлення свого «Я» через ефективний соціальний розвиток, оволодіння соціальними ролями, нормами і цінностями, культурою. Сфе¬рою навколишнього середовища з якою взаємодіє індивіду¬альність і є, таким чином, культура як цілісна система ма-
теріального, соціального та духовного буття людини. Резуль¬татом соціальної адаптації є встановлення таких взаємовідно¬син людини й культури, в яких людина як індивідуальність розкривається в самобутньому відношенні до соціальних норм життя, у визначення власного, індивідуального, унікального та неповторимого способу життя, власного світогляду.
П'ятим модусом людської реальності є універсальне (ро-дове) буття. Умовою становлення універсумом є перетворен-ня своєї унікальної одиничності в нескінченне універсальне буття, у якому відкривається потенційна еквівалентність лю-дини світу, уся повнота людської реальності як духовного мікрокосму, всесвіту [8;341]. Унікальність людини визна-чається тим, що вона є частиною буття, яке усвідомлює як по¬тенційну нескінченність. Досягнення універсального буття є результатом особистісної адаптації як вищого рівня адап-таційних процесів, що поєднує всі попередні. Особистісна адаптованість припускає повну конгруентність «Я» як єдність і гармонію «Я - психофізіологічного», «Я - психологічного», «Я - соціально-психологічного» і «Я - соціального».
Якщо розглядати місце професійної адаптації в струк-турі адаптаційних процесів людини, то вона за своїм типом є складовою соціальної адаптації особистості.
Під професійною адаптацією педагога вищої школи ми ро¬зуміємо складний процес активної взаємодії особистості й професійного середовища, цілеспрямований, усвідомлений процес прийняття особистістю змісту професійної педа-гогічної діяльності, що в найбільшому ступені забезпечує ефективність науково-педагогічної діяльності, збереження психоемоційного здоров'я особистості та особистісну задово¬леність професійною самореалізацією.
Оскільки адаптація особистості є процесом взаємодії осо¬бистості та середовища, в якості об'єкта професійної адаптації визначається соціальна ситуація розвитку спеціаліста, тобто система відношень між спеціалістом та соціальною дійсністю. Це виступає тим "пусковим механізмом» для всіх змін, які ха-
рактеризують розвиток спеціаліста й визначають ті форми й напрямок саморозвитку та самовдосконалення педагога. Отже, рушійної силою професійної адаптації педагога вищої школи є виникнення протиріччя між професійно-педагогічною підго-товленістю, соціальними і професійними чеканнями особис-тості і реальними вимогами, конкретними умовами діяльності педагога, які знаходяться в ситуації постійної зміни, що обу-мовлено суспільною динамікою, соціальним розвитком.
З нашого погляду, професійне середовище як соціальна ситуація розвитку педагога складається з чотирьох основних компонентів: психофізіологічні ускладнення професійної діяльності, психолого-педагогічні та наукові технології; особ-ливості соціально-психологічного простору та професійних вимог, установок, які об'єднуються у професійну роль.
Особливості професійної адаптації педагога
- Деталі
- Категорія: Скарбничка