ЗМІСТ
1. Шляхи гуманізації національної системи освіти.
2. Українське народознавство як навчальний предмет.
3. Підхід до уроків народознавства.
Варіанти уроків:
3.1. “Рід, родина, рідне”
3.2. Колядки – найдавніші українські пісні.
4. Загадки як традиційні українські фолькльорні ігри.
5. Місце фолькльору у вихованні дитини.
ВИСНОВКИ.
ЛІТЕРАТУРА.
ВСТУП
У розвитку людства настає якісно новий етап: першорядними стають та принципово по-новому осмислюються екологічні, науково-технічні, інформаційні, політичні, духовні та моральні сторони життя. Набувають нового звучання і проблеми освітньої політики, основними завданнями якої стають гуманізація всіх ланок системи навчання та виховання школярів. Принципово новий підхід до освітньої політики визначає основні тенденції процесу корінного реформування школи. У нашому сучасному суспільстві, достатньо глибоко пронизаному демократичними змінами, отримала розвиток ідея зародження нової "ідеології" освіти, в основі якої лежить вирішення завдань всілякого розгортання освітньої системи, виховання у кожної людини прагнення до нових знань, формування потреби самовдосконалення.
У сучасній науково-педагогічній літературі висвітлюються різноманітні передбачувані шляхи реформування освіти в Україні. Розглядаючи гуманізацію освіти як необхідну першочергову умову зміни змісту роботи школи, на перший план висувається проблема підвищення рівня культури вчителя і учня, розвитку їх творчих здібностей.
У сучасній педагогіці, у суспільній свідомості, у практичній діяльності вчителів усе сміливіше і наполегливіше з'являються в цьому зв'язку думки про необхідність нового розуміння ролі та місця мистецтва в школі, його культуростворюючих функцій.
Разом з тим, ознайомлення з науковими дослідженнями, аналіз сучасної шкільної практичної діяльності розкривають існуючі протиріччя між виховними можливостями мистецтва та його незатребуванням у шкільному навчально-виховному процесі. Сформована в загальноосвітніх школах система естетичного виховання та навчання учнів не відбиває повною мірою комплекс завдань, вирішення яких необхідно сьогодні з метою виховання та всебічного розвитку школярів. Як творча діяльність, так і сприйняття мистецтва в цілому представлені лише в програмах з естетичного циклу: літератури, образотворчої діяльності та музики. Позаурочні форми роботи з художньо-творчого розвитку учнів проводяться, як правило, із здібними дітьми та підлітками. При цьому мистецтво в системі змісту навчальних програм, представлених школі, не розглядається як могутній та необхідний фактор творчого розвитку кожної дитини.
Таким чином, у масовій практиці визначається відсутність цілісної системи естетичного виховання, яке частіше всього здійснюється епізодично і, як правило, не має результативності, не враховуються можливості мистецтва в організації навчально-виховного процесу у сфері впливу на кожного учня. Не в повній мірі визначена роль учителя і відповідно, педагогічного колективу в організації роботи з естетичного виховання учнів. При проведенні художньо-естетичної роботи з учнями, як правило, майже не враховуються соціокультурні особливості регіону.
Однією із причин перелічених факторів є недостатня наукова розробленість проблеми та поширеність педагогічного досвіду, наявного в цій галузі.
1. Шляхи гуманізації національної системи освіти
Сьогоднi, в умовах збiднення духовного життя суспiльства, його кримiналiзацii, нiвелювання загальнолюдських цiнностей, прагматизацii мислення, озлобленостi, низькоi культури спiлкування, як нiколи гостро постає питання гуманiзацii нацiональноi освiти. Ця проблема є актуальною для школи всiх рiвнiв i вищоi зокрема. Гуманiзацiя - це не тiльки формування погляду на людину як найвищу цiннiсть для iншоi людини. Це й пiдвищення рiвня загальноi культури, i культури спiлкування зокрема. Бо мова - це, перш за все, прояв типу мислення.
Загальний рiвень культури повинен вiдповiдати iнтелектуальному рiвню особистостi. Iнтелект i культура повиннi бути взаємопов'язаними як на рiвнi iндивiда, так i на рiвнi суспiльства як необхiдна передумова iснування будь-якоi цивiлiзацii.
Останнiм часом багато хто шукає шляхiв гуманiзацii у релiгiйностi як найвищому критерii людяностi, регуляторi поведiнки людини у суспiльствi. Для державноi школи будь-якого рiвня цей шлях не пiдходить уже хоча б тому, що згiдно з Конституцiєю Украiни, школа вiдокремлена вiд церкви. Та й дiяльнiсть майже всiх релiгiйних органiзацiй, спрямована у першу чергу на змiцнення духовноi влади в суспiльствi, свого впливу на людей. Крiм того, мiж рiзними конфесiями йде боротьба, яка зовсiм не вiдзначається толерантнiстю, а скорiше для неї характерна нетерпимiсть, що не може слугувати прикладом розв'язання конфлiктних ситуацiй у будь-якiй сферi життєдiяльностi суспiльства. I це навряд чи може сприяти моральному вихованню прихожан (i молодi в тому числi).
Тому гуманiзацiя нацiональноi системи освiти повинна йти iншим шляхом i передбачати iншi заходи. Першим з них є демократизацiя навчально-виховного процесу. Це означає спрямованiсть цього процесу на особистiсть учня i пiдходити до усвiдомлення школяра як майбутнього iнтелектуального багатства нашого суспiльства.
По-друге, гуманiзацiя передбачає гуманiтаризацiю навчального процесу. Адже саме при вивченнi гуманiтарних (у тому числi i суспiльних) дисциплiн звертається увага на самоцiннiсть особи. Формування екологiчного мислення є гарантом майбутнього для людства. Екологiчне мислення - це, насамперед, прогнозування наслiдкiв сьогоднiшньоi дiяльностi людини на Землi. Приклад Чорнобиля - один з найстрашнiших прорахункiв у дiяльностi людини.
Гуманiзацiя освiти передбачає ii нацiоналiзацiю, тобто надання якомога ширшого нацiонального характеру процесу навчання i виховання. Цей процес передбачає якомога повнiшого вивчення нацiональноi iсторii, нацiональних традицiй,- тобто найповнiшого залучення до нацiональноi культури. Усе це сприятиме формуванню нацiональноi самосвiдомостi учнiв: усвiдомлення своєi нацiональноi гiдностi, мiсця свого народу як суб'єкта iсторii у всесвiтньому цивiлiзацiйному процесi. Велика роль при цьому вiдводиться викладанню iсторii та народознавства, якi безпосередньо вивчають минуле свого народу.
Формування нацiональноi культури, свiдомостi передбачає грунтовне вивчення нацiональноi мови. Нацiональна мова - це прояв духовноi самосвiдомостi народу, яка базується на власному свiтосприйняттi i свiторозумiннi.
Гуманiзацiя освiти передбачає формування духовностi як найвищого щабля свiдомостi особистостi. У науковiй думцi поки що нема єдиного визначення поняття "духовнiсть". Тому у даному контекстi визначимо духовнiсть через поняття "моральнiсть" як сутнiсну властивiсть людини. Тобто, гуманiзацiя освiти передбачає у процесi навчання виховувати високоморальних особистостей.
Таким чином, на наш погляд, демократизацiя, гуманiтаризацiя, нацiоналiзацiя, формування духовностi - ось основнi шляхи до вирiшення проблеми гуманiзацii нацiональноi системи освiти. Сам же процес гуманiзацii освiти повинен мати своїм наслiдком розвиток здiбностей гуманiтарного мислення незалежно вiд профорiєнтацii, формування почуття патрiотизму та вiдповiдальностi перед суспiльством, почуття обов'язку при виборi шляхiв майбутньоi дiяльностi, опанування гуманiтарних цiнностей свiтовоi культури з точки зору нацiональноi духовностi, формування екологiчноi культури та iн. А це, в свою чергу, сподiваємося, приведе до послаблення антигуманних тенденцiй у свiтi i культурi, соцiальних стосунках, у суспiльствi загалом.
2. Українське народознавство як навчальний предмет
Український поет Олександр Бучинський-Яскольд у 1678 році написав панегірик “Чигирин”, присвячений героїчній обороні козацької столиці від турків. І от у цьому творі звертає на себе увагу одне місце: поет пише, що коли б турки перемогли, то почали б нам тлумачити в наших школах “літеру”, тобто по-своєму подавати й історію землі нашої, й мови нашої, й буття, а коли б це сталося, то з цього була б нам кривда. Слова знаменні, бо моральної кривди не знає тільки той народ, який уміє пізнавати себе сам і сам оповідає собі власну історію та й плекає власну культуру, а коли йому його “літеру” тлумачить загарбник, ясна річ, той тлумачитиме її за власним розумінням та баченням і на користь собі, а не поневоленому народові. Істина, здавалося б, абеткова, але ми пережили панівну силу на своїй, як то кажуть, шкурі й болісно відчуваємо, що це таки справді немала кривда, коли поневолювач тлумачить тобі твою ж “літеру” з усім безсоромним цинізмом, не даючи при цьому поневоленому змоги сказати своє слово, тобто з’явити бачення себе, народу свого, звичаїв, історії, національного самоусвідомлення, розуміння сусідів тощо. [3] Через це в українській свідомості, кількасотлітньо пригнобленій, витворилося ряд світоглядних деформацій: одні беззастережно приймали імперські схеми й тлумачення минувшини нашої, і на цій основі навчались та й учили дітей своїх та внуків чи й правнуків — так творилися люди байдужі до національних цінностей, а чи й ворожі до них із колаборантською психологією; інші, на противагу до перших, намагалися бачити свою історію та культуру гіпертрофованою користуючись ненауковими міфами й легендами, і бачили в своїй землі ледве не пуп земний, центр цивілізації — це хвороблива реакція на гніт і умалення свого національного “я”. Треті йшли шляхом проміжним, з’єднуючи самопізнання із тими-таки імперськими схемами, через які й творили людей, як казали в Польщі у ХVІІ ст., в яких кістки українські, а тіло (“м’ясо”) польське, а за Росії вже те тіло (чи м’ясо) ставало російським. Але й за цих умов, коли ми століттями не мали власних шкіл, вузів, друкарень та й можливості говорити про себе правду, працею сотень самовідданих подвижників все-таки пізнавали себе, вивчали, осмислювали й творили рукописні та друковані книжки, в яких тлумачили свою “літеру” від себе й для себе, хоч ці рукописи часто гинули, горіли чи пилилися у сховищах, а книжки нищилися, заборонялися, ховались у спецсхрони, крім того, вони виходили малими тиражами, часто й поза межами України, й народові не були доступні чи лишались вузькодоступними. Ці книжки офіційно осуджувалися і обпльовувалися псевдонауковими чи публіцистичними працями, які часто писали самі ж українці, але, як сказано у Псалтирі: “Жертви правди приносьте й надійтеся на Господа” — і “правда пребуде вовіки”, бо вона, як насіння трави, кинуте в землю, хоч і не проростає, коли до того немає умов, все ж зберігається нетлінно, доки ці умови не з’являться. Отож, хоч ми й не мали своїх устояних і виважених підручників із народознавства, які б масово розносили через школи правдиве знання про нас як реальну в цьому світі субстанцію, однак упродовж століть все-таки писали величезну свою народознавчу книгу і, можна вважати, таки написали її, хоча не все в ній до кінця зрозуміли чи з’ясували. І справді, яке величезне багатство становлять наші фольклор та етнографія — всі оті сотні фольклорних збірників та етнографічних праць; скільки оповіла про наші глибинні корені археологія — це знову-таки сотні збірників та праць; як уперто й систематично писалися протягом віків наші літописи, як правило, всі рукописні, і все для того, щоб не гасла історична пам’ять у народі, а за ними прийшли фахівці-історики, які написали історію нашої землі. Яку різноманітну й багатовікову ми мали літературу, котру ще треба нам вивчати та пізнавати, яка своєрідна у нас музика, театр, архітектура, образотворче мистецтво — все це складники великої нашої, спільно твореної, книги народознавства. Який складний шлях пройшла у віках наша мова, головним носієм якої протягом віків були все-таки не освічені верстви суспільності, бо саме вони часто користувалися мовами штучними, книжними чи іноземними (латинською, польською, грецькою, церковно-слов’янською, російською), а саме народні, як їх називали, “темні” маси, від яких тільки в ХІХ ст. було нарешті взято, як виключно літературну, мову народну. Не завжди наші освічені й “темні” верстви жили однодушно і в одній культурі. Так виходило, що культура писемна то вивищувалася, то заникала, а народ, що його зневажливо називали “темним”, тисячоліттями тримав у пам’яті свої пісні, обряди, казки, свою міфологію, світобачення, календар, свою етику й естетику, етнопедагогіку, богів та духів, свої мелодії та символи, танці, матеріальну культуру, ремесла, культуру будівництва, систему харчування, манеру одягатися та й мислити, а відтак зберігати своє етнічне й національне “я”. І хоч іноді освічені верстви від нього відривалися, ідучи на службу чи в культуру поневолювачів, саме той народ весь час, упродовж усього історичного часу постійно ставав ферментом відродження, повернення в пенати свої до самоусвідомлення і самовоскресання блудних синів своїх, і живив себе й освічені верстви (до речі, вони зуміли зробити й написати немало пам’яток нашого духу), і саме він має ту неперехідну заслугу, що, не зважаючи на дикі й тяжкі катаклізми, які довелося пережити в історичному бутті, ми все-таки не розчинилися і не зникли з лиця землі, як розчинилися і зникли десятки, часом, може, й сильніших за нас народів, а реально існуємо і сьогодні, навіть незважаючи на довголітні смуги бездержавного існування, і регулярні, часто жахливі кровопролиття, які довелося витерпіти, а найбільші з усіх — у столітті двадцятому, в якому ми воскресаємо вдруге. Саме тому таким нагальним стає викладання у навчальних закладах цього нового предмету — народознавства, бо годі уже пізнавати себе ховано, підпільно, з позирками, зі страхом, компромісно, через підтексти, тобто напівправдиво,— ми нарешті зробили собі власний дім, у якому, як писав Тарас Шевченко, своя правда і воля. Народознавство — широкий предмет. Він не має служити для вивищення нашої національної пихи, коли власний народ ставиться над інші; зрештою, це й не властиво нам, бо за своїм характером ми не імперіалістичний народ і доля наша — не напад і загарбання чужих земель, не поневолення чи денаціоналізація, доля наша — оборона і боротьба за самозбереження. Тому й народознавство для нас — це тільки пізнання себе в собі і в світі, своїх коренів та свого внутрішнього “я”.
На нашій землі в різні часи жили різні племена й народи, які були й дружні, й ворожі нашим предкам, але вони розчинилися в часі, а ми — ні. Отож не зневажатимемо і їх, адже одні із цих племен та народів стали етнічними нашими предками, а інші — ні; зрештою, не завжди можливо це досконало і правдиво дослідити через брак джерел; отже і етногенеза наша — це не тільки історія нашого етносу, а й історія всіх, хто жив на землі нашій і залишив на ній свою культуру. З другого боку, народознавство — це історія наших етнічних та географічних назв, історія мови нашої і тих мов, які на цій землі існували, і не тільки мов, а й діалектів.
Народознавство — це не лише історія нашої єдності, але й роз’єднання, етнографічного районування, бо тільки в загальній сукупності спільного і різного твориться єдине національне. Народознавство — це Історія вірувань, що існували на нашій землі, І про все треба сказати об’єктивне, розсудливе слово, не протиставляючи і не вивищуючи надмірно кожного із них, навіть панівного,— пізнаймо їх спокійно й належно. Нарешті, народознавство — це наша духовна культура, історія звичаїв, обрядів, піснеспівів, свят, виміру часу, і матеріальна культури, бо і у виріб пожиткових речей, і господарювання, творення житла чи поселення вкладалася національна душа. Народознавство — це пізнання того, чому ми такі, які є сьогодні, і це пізнання не лише наших достойностей, але й хиб та вад, що прирікали нас важко жити, спокутувати гріхи, не менш важко змагатися за своє існування під сонцем. Не може ані людина, ані народ творити добро, не пізнавши свого зла і не боровшись із ним, бо не знає світла той, хто не відає, що таке темнота. Отже, народознавство — це пізнання світлого й темного у собі, а передусім своєї неповторності у часі. Адже кожен народ під сонцем єдиний і неповторний, і смерть чи занепад якогось народу — це біда не лише для нього, а й для всього людства. Народознавство — це творена у віках добротворча мораль наша, якої не повинні ніколи позбуватися, бо народ без добротворчої моралі нещасний і хворий, хоч би якою самопихою не був заражений і хоч скільки б чужої землі не пожер. Пізнання цих речей і є засобом самопізнання, бо тільки так може виховувати себе морально здорова нація. Народознавство нам потрібне, щоб позбутися невільничих комплексів, відчуття неповновартісності й ущербності, щоб бути у світі рівним серед рівних і вільним серед вільних насправжки.
Саме для цього й написана книжка Галини Лозко “Українське народознавство” . Авторка намагається по-своєму осмислити українську історію і культуру, виходячи не тільки з почуття патріотизму, але й на основі сучасніших наукових концепцій. Значення такої книги посилюється ще й тим, що цей багатоплановий матеріал з різних галузей знань про українців і Україну дібраний та систематизований однією дослідницею.
3. Підхід до уроків народознавства
Учитель, проводячи уроки народознавства, повинен спиратися передовсім на той життєвий досвід, який уже мають дати. Він здобутий у сім'ї, школі, під час спілкування зі старшими дітьми тощо. Адже все починається з найменшого та найсвятішого - рідної хати, материнської пісні, родовідної пам'яті. То й перші уроки народознавства мають бути про рід і людей, дорогих кожному хлопчикові і дівчинці - матір, батька, бабусю і дідуся.
Переступивши поріг рідної хати, дитина опиняється у широкому світі. Ним є її вулиця, школа, село, де минає безтурботне дитинство, найперші друзі, сусіди, люди, які чимось незвичайні, цікаві й прекрасні, рідна природа. Це - хвилюючі теми бесід з дітьми про рідне село, рідний край, рідну землю, берег дитинства. Вони близькі й зрозумілі дітям, викликають іскру пізнання і любові...
Поступово від поняття роду, рідного краю учитель веде дітей до пізнання суті рідного народу, його святинь - мови, пісні, казки, звичаїв, матеріальної культури.
Далі - уроки, що дають найелементарніші знання про фольклор і звичаї українського народу. Діти уже дещо знають про це. Наприклад, багато хто з них ходив колядувати, щедрувати, брав участь у русальних обрядах, знає чимало ігор, уміє забавити меншого братика чи сестричку. Виходячи з матеріалу, відомого дітям, слід будувати урок. Це мають бути жваві і цікаві уроки-бесіди, уроки-ігри, де якнайбільше використано фольклорного матеріалу, творів образотворчого мистецтва і художньої літератури, з багатим наочним матеріалом. При цьому учні повинні одержати найяскравіші зорові, слухові, емоційні враження, розучити народні пісні й ігри, колядки. На цих уроках кожна дитина може проявити себе як гарний оповідач або співак, організатор або рукодільник.
Звичайно, не можна покладатися лише на самих учнів. Уроки народознавства повинні стати тим містком між школою і селом, між поколіннями, тією єднальною ланкою, яку ми нині втратили... Це - найголовніше. Тому на кожен урок слід запрошувати сільських оповідачів, народних умільців, співаків, людей духовно багатих, що вміють не лише розказати про свій хист, своє ремесло, а й навчити охочих. Такі уроки можна проводити в краєзнавчому музеї, хаті майстрині або казкарки, на лоні природи.
Крім народних умільців, на урок можна запросити членів того чи іншого шкільного гуртка, які також покажуть дітям свої роботи, зацікавлять ними. Взагалі якщо робота з народознавства не буде поєднана з позакласною, гуртковою, то вона не дасть очікуваних результатів. Діти повинні брати участь у гуртках декоративно-прикладного мистецтва, які їм доступні - вишивання, писанкарства, кераміки тощо (згідно з традиціями даної місцевості). Керівниками цих гуртків можуть бути майстри-умільці.
Уроки народознавства мають тісно поєднуватись з позашкільною роботою. Потрібно не лише дізнатися про існування колядок, щедрівок, веснянок, свята Купала тощо, а, перейнявши давні традиції, звичаї, обрядову поезію, воскресити їх у повсякденному житті, побуті.
Уроки народознавства - це не визначені 45 хв. щотижня, це саме життя, те, що має наповнювати душі, почуття наших дітей. Тоді тільки можна буде говорити про відродження української нації.
Є ще один, на нашу думку, надзвичайно цікавий момент щодо проведення уроків народознавства. Це дитяче світосприймання, Воно надзвичайно образне, одухотворене, навіть міфологічне. Така специфіка дитячої свідомості. Живу природу, навколишні предмети вони часто також уявляють у вигляді живих істот, дуже подібних до тих, які витворила фантазія народу і образи котрих збереглися у фольклорі. На запитання, наприклад “Як ви уявляєте весну? «,- всі діти відповідають однаково: це гарна дівчина з косою, у вінку і стрічках, у вишитій сорочці і т. п. Цей образ генетичне закладений у дитячій свідомості. Тому діти молодшого і середнього шкільного віку глибше сприймають міфологію, казки, легенди, а також календарно-обрядову поезію. З такими темами й доцільно ознайомлювати п'ятикласників.
Водночас уроки народознавства бажано поєднувати з ілюструванням вивченого матеріалу. Діти залюбки змальовують яскраві образи легенд, пісень, казок, відбиваючи свої уявлення в них. Це може бути і їхнім домашнім завданням.
І остання порада, яка стосується збирання фольклору свого села. Учні можуть прослухати, запам'ятати пісню чи казку, відтворити їх. Для цього в них є всі можливості. Зробити ж певні записи, навіть пісень (не говорячи вже про прозу), їм ще важко. Тому пропонувати дітям письмові завдання, мабуть, не варто, а от усне передавання традицій у такому віці надзвичайно важливе, і це якраз треба практикувати. З цих самих міркувань ми не спрямовуємо вчителів на проведення спеціальної експедиційної роботи, але вони можуть спостерігати за роботою старших, бути присутніми під час розшифрування фольклорних записів, їх упорядкування, виконувати посильну роботу, збирати експонати для етнографічного музею.
Нижче наведемо як приклад кілька уроків.