ПРАВА ДИТИНИ. РОЗРОБКИ УРОКІВВАРІАТИВНОГО КУРСУ. 4-Й КЛАС
ДОДАТОК
Місто Володимир-Волинський ще зранку гуло, як стривожений вулик. Посол сіверських князів Ігоровичів звернувся до городян:
- Видайте нам малих Романовичів і прийміть князем Святослава Ігоровича!
- Вбити посла! Вбити! — заревів натовп.
- Не можна вбивати посла, треба відпустити його з миром.
Городяни почали сперечатися. Були у місті такі, що хотіли виконати вимогу посла, та прямо про це сказати не наважувалися. Усілякими хитрощами вони намагалися навернути на свій бік інших. По обіді княгиня Романова довідалася про небезпеку і почала збирати малих синів у путь. Уже рік минув по смерті князя Романа, і відтоді молода вдова не мала жодної хвилини спокою. Звідусіль зазіхали князі на землі галицько-волинські.
Колись назвалися побратимами її чоловік Роман і угорський король Андрій та уклали між собою угоду: коли хтось із них помре, другий має дбати про його сім'ю. Дотримавши слова, Андрій приїхав з військом до прикордонного галицького міста Сянока. Зустрівся з княгинею, чим міг зарадив біді та дітей приголубив, як рідних синів. Залишив військо їм у поміч та й повернувся у свою столицю. Як не намагалася княгиня мир у державі втримати, та що ж може вдіяти молода жінка проти підступних бояр, зажерливих князів, несамовитих половців. Довелося втекти з дітьми до Володимира-Волинського. Та й тут, у спадщині чоловіка, не було їм спокою. Почалися нові випробування.
Темної ночі через отвір у стіні вийшли втікачі. Молода княгиня несла малого Василька, а боярин Мирослав, дядько її синів, старшого Данила. Княгині здавалося, що за кожним кущем, кожним деревом чекає на них небезпека. Вона тремтіла усім тілом, але ні Мирославові, ні Данилові нічим не видавала свого хвилювання, лише міцніше притискала до себе сина, ховаючи скупі сльози в його волоссі.
Раптом Мирослав, що йшов попереду, зупинився, прислухаючись. Схилившись до княгині, він прошепотів:
- Усі ми повз варту не пройдемо. Беріть князя Данила і тікайте, а ми з Васильком сховаємося у місті. Бог дасть — врятуємося. Данило насупив брови і грізно зашепотів:
- Ні! Я без Василька нікуди не піду. Тільки разом!
- Цить ти, лишенько, не. дам я вас розлучити,— мовила княгиня. — А ти, Мирославе, запам'ятай — Романовичі або князюватимуть разом у мирі і злагоді, або разом загинуть.
І цього разу пощастило княгині з дітьми втекти від загрози до польського князя. Але все ж таки довелося їм розлучитися на деякий час.
- Пам'ятай, Даниле, тільки разом із братом будеш ти могутнім і сильним правителем. Що б не сталося з тобою, які б злі язики не намовляли тебе на розбрат — тримайся Василька,— промовляла княгиня, виряджаючи сина в дорогу до короля Андрія.
- На тебе, сину, вся надія. Не тільки моя, а й усього народу нашого. Мусиш ти справу батька свого продовжити, землі руські поєднати і Галичину рідну з колін підняти.
Минали літа. Підростали малі Романовичі: Данило — в Угорщині, Василько — в Польщі. Та немов невидимою ниткою були з'єднані хлопці.
Бувало, прокинеться вранці Василько і до матері:
Наснився мені братик Данилко. Казав, що сьогодні або завтра купці привезуть нам подарунки від нього і від короля Андрія.
- Ой Васильку, ну які подарунки? Ти ж знаєш, що зараз не можна безперешкодно проїхати до нас з Угорщини — на кордоні повстання,— одказує йому княгиня.
Тільки усміхнеться Василько. А надвечір і справді купці приїздять, поклони і подарунки передають від короля Андрія і князя Данила. Дивується княгиня. А потім і дивуватися перестала, звикла, що Василько все про Данила знає, а Данило про Василька.
Багато років минуло, багато випробувань випало на долю братів, аж поки вони змогли повернутися на батьківщину і стати справжніми правителями Галицько-Волинської держави. Після довголітньої праці і запеклої боротьби двадцятивосьмирічний Данило отав володарем усієї Галичини та Волині.
На околиці Галича стоять два кремезні молодики. Тримаються за руки і промовляють щось один до одного. Це брати рідні: Данило Романович — князь галицький — і Василь Романович.
- Нарешті, Васильку, ми відвоювали батькові землі. Але робота наша тільки починається. Ми повинні мир у державі своїй встановити, боярських верховодів, що народ утискують та кривдять, приборкати та мрію батька здійснити — усі руські землі об'єднати.
- Ти, Даниле, старший, і я завжди тебе поважати і слухатися буду. Усі твої слова правильні і справедливі. Будемо ми разом мирне життя налагоджувати, справедливі порядки заводити, будувати нові міста і села,— відповів Василько.
Коли розгромили вони останнього охочого на галицький престол, Данило взяв собі Галичину, Василько — Волинь. Як перед тим, так і пізніше брати жили у злагоді і розумінні, ніколи не сварилися, і землі їхні були однією силою, одностайною державою. Побудував Данило з братом багато міст великих і малих. Улюбленим же у Данила було місто Холм, котре він прикрасив гарними будівлями й укріпив кам'яними мурами. Там і стала його столиця. А ще побудував він на Княжій Горі біля річки Полтви замок, який назвав на честь свого сина Лева. Звідси й узяв свій початок славетний та величний Львів.
Усе своє життя присвятив Данило об'єднанню і розбудові земель руських. Та не судилося здійснитися його мрії. Золота Орда спустошувала землі, вбивала людей, руйнувала міста. Відважно бився князь Данило Галицький із загарбниками, не один раз був у боях поранений, та все ж змушений був визнати залежність від татар. Провів Данило 25 днів у Орді, ведучи переговори з ханом Батиєм. Щоб зміцнити Галицько-Волинські землі, Данило змушений був визнати зверхність хана. Але Данило не мирився з татарською неволею і чекав тільки слушної нагоди, щоб вирватися з неї. Сподівався отримати він допомогу із Заходу і почав переговори з Папою Римським. Папа пообіцяв Данилові велику підтримку, навіть коронував його. Але марними були всі сподівання Данила, зрозумів він, що у боротьбі з татарами йому доведеться розраховувати лише на власні сили. І коли татарський воєвода Бурундай захопив усі Галицько-Волинські землі, Данило, не витримавши такої наруги, захворів і помер. Невдовзі пішов за ним у могилу і його улюблений брат Василько. Після смерті братів Данила і Василька не стало і давнішньої згоди.
Велике і могутнє Галицько-Волинське князівство почало втрачати свою силу.
- Ця історія дуже повчальна, але дуже сумна. Тепер я зрозумів, що тільки мир, злагода і порозуміння між братами та й усіма людьми можуть зробити державу сильною і могутньою. Адже так?
- Так, онучку. Ти молодець.
Тільки мир, злагода і порозуміння між людьми можуть зробити державу сильною і могутньою.
Після твого народження ми довго сперечалися, яке ім'я тобі дати. І вирішили на честь князя Данила Галицького назвати Данилком. Пам'ятай, що Данило Галицький був у справах своїх чесним і справедливим, говорив завжди відкрито і не терпів брехні, підступності й підлості. До його думки прислухалася вся Європа. Його державу поважали у світі. Славетні діяння могутнього князя оспівані в легендах. Його відвагу, великодушність, добросердність вдячні нащадки ніколи не забудуть.
- Я завжди пам'ятатиму ваші слова, дідусю. Вам ніколи не буде за мене соромно.
- От і добре, онучку.
- А яким же далі було життя на Русі?
- Монголо-татари переписали руське населення й обклали його даниною. Але традиції русичів продовжували розвиватися. Про це свідчать дослідження кераміки, будівельної техніки, оборонних споруд, техніки карбування монет, написів на стінах споруд, книг.
У XIV столітті Київ став центром боротьби проти польських і литовських феодалів, які зазіхали на руські землі.
- А до якої ж держави належали в ті часи наші землі?
- До складу військово-політичного об'єднання — Великого князівства Литовського і Руського, де при владі були литовські феодали, але переважала руська культура; судочинство здійснювалося за «Руською правдою» — зведенням законів, створених ще Ярославом Мудрим; державною мовою була давньоруська мова. Усі дороги з Європи у Московію проходили через київські землі. Дніпром до моря ходили купецькі човни із різних держав. Торговельні зв'язки сприяли взаємозбагаченню руської та іноземних культур.
- А ми поїдемо до моря?
Традиції русичів продовжували розвиватися навіть за часів монголо-татарського верховенства.
- Звичайно, поїдемо, онучку. Поїдемо на узбережжя Чорного моря, в місто Феодосію, що в давні часи називалося Кафою. Побуваємо з тобою в унікальному заповіднику, на горі Карадаг, яку називають перлиною Криму. Це — незвичайні місця, що вражають своєю красою і величчю. Гора Карадаг (що в перекладі з тюркської мови означає «чорна гора») колись була підводним вулканом. Це найстаріший на Землі згаслий вулкан. Вулканічна лава, застигаючи, витворила споруди дивної форми — стовпи, арки, фігурні ніші, що нагадують величезні ванни. Віддавна у цих кам'яних ваннах, де збиралася прозора дощова вода, купалися люди. Існує багато легенд про цю місцевість.
- Дідусю, а раніше українці їздили відпочивати до моря?
- Відпочивати не їздили. Українські землі не мали виходу до моря. Та наші люди бували в тих краях і в давні часи, бо татари їх забирали в ясир.
- А що таке ясир?
- Ясир, онучку,— то здобич у полюванні на людей. Войовничі кримські татари нападали на українські села і полонили людей. А потім, як худобу, гнали на продаж. У Кафі їх продавали на ринку як невільників. Багато наших людей зникло на чужині, у великій і жорстокій Османській імперії.
Кримські татари поневолили багатьох українських дівчат і жінок. Не всіх їх вдавалося врятувати. Багато гинуло у неволі, а дехто знаходив свою долю в чужих краях. Одна така дівчина, Настя Лісовська, стала відомою усьому світові. Кримські татари продали Настю в гарем турецького султана Сулеймана II — дуже могутнього і впливового володаря. Своєю надзвичайною вродою, знанням багатьох мов, блискучим розумом і неабиякими талантами вона полонила серце султана і стала його дружиною, й увесь світ її пізнав як Роксолану — доньку землі Руської. Згодом Настя Лісовська відіграла значну роль у політичному житті Османської імперії. Усе своє життя ця мудра жінка намагалася допомагати Україні й українському народові, робила все, щоб її Батьківщина розквітла і посіла чільне місце серед інших країн.
- Ой, як цікаво! Я хочу більше дізнатися про це.
- Я розповім тобі, онучку, про дівчину Оксану та її братика Петрика. Це відбувалося в українській землі десь на початку XVI століття.
Навчальне видання «ПРАВА ДИТИНИ. Розробки уроків
варіативного курсу. 4 клас» / Г. А. Артамонова, О. Д. Семикіна –
Х. :Вид. група «Основа», 2014. – 176 с. – (Б-ка журн. «Початкове
навчання та виховання»; Вип. 5 (125)).
варіативного курсу. 4 клас» / Г. А. Артамонова, О. Д. Семикіна –
Х. :Вид. група «Основа», 2014. – 176 с. – (Б-ка журн. «Початкове
навчання та виховання»; Вип. 5 (125)).