У статті на основі аналізу «Педагогічної поеми» викладені основні погляди А. С. Макаренка на педагогічну майстерність. Висновки співставляються з описом подій художнього твору. Подані результати анкетного опитуваннясеред студентів педагогічного університету. Акцентується увага на значенні для педагогічної сучасності досвіду А. С. Макаренка.
In the article, that basis on analysis of the «Pedagogical poem», the looks of A.S. Makarenko are expounded to pedagogical trade. Conclusions are correlated with description of events in artistic work. The results of the questioning among the students of pedagogical university are expounded. Attention is accented on a value of experience A. S. Makarenko for pedagogical contemporaneity.
Педагогічна спадщина Антона Семеновича Макаренка є надзвичайно актуальною. Усвідомлюючи педагогіку як науку, практику, мистецтво, щоразу постає питання фахової підготовки вчителя, вихователя. Розглянемо підходи Антона Семеновича до розуміння педагогічної майстерності на основі аналізу його поглядів, що знайшли відображення на сторінках «Педагогічної поеми».
У названому творі втілена думка, яка найповніше охарактеризувала його автора як самовіддану людину, яка працювала за покликанням: « от знайомтеся з цим дикуном ... . Я раніше теж думала, що він цікава людина, а він просто подвижник» (1, с. 285) . Чому ж саме «подвижник» ? З однієї сторони – радість звершень, впевненість та постійні пошуки, постійне прагнення до самовдосконалення «... мені потрібні не книжкові формули яких я однаково не міг прикласти до діла, а негайний аналіз, негайна дія» (1, с. 13) а з іншої - розгубленість «...всередині у мене самого закипає гнів і ненависть до всього цього дикого світу. Це ненависть безсилля ...» (1, с. 46), «але я не встиг піднести револьвер до своєї голови. На мене кинувся з криком та плачем натовп хлопців» (1, с. 107), « у своїх словах у тоні, у рухах обличчя я ясно відчував неприємну непевність» (1, с. 320). Все це тісно переплітається у поемі та й сам Макаренко проголошує: «Як логічно поєднувалися ці явища, я тепер не можу пояснити, - але поєднувались. Звичайний день у колонії був і тоді прекрасним днем сповненим праці, довір'я людського товариського почуття і завжди сміху, жартів, піднесення й дуже доброго, бадьорого тону. І майже не минуло тижня, щоб якась паскудна пригода не кидала нас у найглибшу яму, в таке тяжке коло подій, що ми майже втрачали нормальне уявлення про світ і ставали хворими людьми, які сприймають світ до краю збудженими нервами» (1, с. 76) .
Як висновок, до якого неоднарозово у поемі повертається автор, звучить те, що справжнім педагогом може бути тільки висококваліфікована людина. У дитячому колективі не може бути показного авторитету « хлопці не справджують інтелігентського переконання, ніби діти можуть любити і цінити тільки таку людину, яка до них ставиться любовно, яка їх пестить. Я пересвідчився давно, що найбільшу пошану і найбільшу любов діти ... виявляють до інших типів людей. Те, що ми називаємо високою кваліфікацією, впевнене і чітке знання, уміння, майстерність, золоті руки, небалакучість і цілковита відсутність фрази, постійна готовність працювати – ось що захоплює дітей найбільше.
Ви можете бути з ними надзвичайно сухі, вимогливі до краю, ви можете не помічати їх, коли вони стовбичать у вас під рукою, можетет навіть байдуже ставитися до їхньої симпатії та якщо ви відзначаєтесь своєю роботою, знаннями, удачею, то спокійно не озирайтеся: вони всі на вашому боці, і вони не зрадять. Однаково, в чому виявляються ці ваші здібності, однаково, хто ви такий: столяр, агроном, коваль, учитель, машиніст.
І навпаки, хоч би які ви були ласкаві, цікаві в розмові, добрі і привітні, хоч би які ви були симпатичні в побуті та на відпочинку, якщо у вашій роботі весь час невдачі та провали, якщо на кожному кроці видно, що ви своєї праці не знаєте, коли все у вас кінчається браком або пшиком, - ніколи ви нічого не заслужити, крім зневаги, іноді поблажливої й іронічної, іноді гнівної й нищівно ворожої, іноді настирливо шельмуючої» (1, с. 148).
Педагогічна поема вражає своїм переможним пафосом, вірою у дитину. «Колоністи сьогодні чудові, я милуюся ними весь час. Збуджені, добродушні, привітні і якось по – особливому іронічні» (1, с. 267). Любов до дитини неможлива без довіри до неї. Це Макаренко підкреслює, описуючи події із Семенем Карабановим (1, с. 150 - 153), а також елементи побуту життя колоністів, комунарів (1, с. 445). Загалом же макаренівський педагогічний колектив слідував правилу «ігнорування минулого, а тим більше минулих злочинів» (1, с. 169) .
Вихованці відчувають як до них ставляться. Могутнім засобом виховання стає те, що діти розуміють, «що вихователі не ворожа до них сила» (1, с. 44). Коли ж з'являється таке розуміння ? Антон Семенович неоднарозово підкреслює, що це може бути тільки при самовідданій, важкій праці вихователів. Дане сприймання приходить тоді, коли кожен вчинок вихователя є « не формальним», а людським (1, с. 17). Любов до дитини має базуватися не на жалості до неї, а на «людській психології» (1, с. 187). Педагогічним обов'язком називає Макаренко завоювання поваги серед дітей «треба цим хлопцям подобатися, треба, щоб їх брала за серце непереможна спокуслива симпатія» (1, с. 397).
Хоча, звертає на себе увагу погляд Антона Семеновича Макаренка щодо необхідності вимогливого ставлення до дисципліни вихованців «поки не створено колективу та органів колективу, поки немає традицій і не виховано первинні трудові й побутові навички, вихователь має право і повинен не відмовлятися від примусу ..., не можна будувати все виховання на інтересі ... , виховання почуття обов'язку часто суперечить інтересові дитини, особливо так, як вона його розуміє» (1, с.98) .
І незавжди педагог – вихователь у життєвих реаліях здатен знайти засіб впливу на вихованця. Антон Семенович Макаренко описує випадок самогубства Чобота. А напередодні його правдиві гіркі слова: « Я проговорив з ним цілу ніч і протягом усієї ночі відчував свою безпорадність і безсилля... Відпустив я його в тому самому збентеженні – людина, яка втратила керування і гальма» (1, с. 295) .
І знову постає питання перед нами, яке у ті тридцяті - сорокові роки так тривожило Макаренка : ми вже знаємо яку людину нам треба виховувати (1, с.440), а чи вчимо ми як це треба робити. Антон Семенович говорить про це як про «педагогічну техніку», у педагогічній теорії нашого дня це педагогічні технології. Але чи дають вони відповідь на питання поставлене у «Педагогічній поемі»: «Чому в технічних вузах ми вивчаємо опір матеріалів, а в педагогічних не вивчаємо опору особи, коли її починають виховувати? Чому у багатьох випадках «модель абстрактної дитини, зроблена з найлегших матеріалів...» (1, с. 440) .
Анкетне опитування майбутніх педагогів сьогодення показало, що у своєму розумінні яким має бути вчитель, їхні погляди навпрочут схожі з макаренівськими: це перш за все високий професіоналізм.
Близько 80 процентів респодентів, що вже отримали неповну педагогічну освіту, аналізуючи свої шкільні роки, найбільший недолік шкільної педагогічної практики сьогодення вбачають у нехтуванні вчителем справедливості, зокрема при підсумковому оцінюванні рівня навчальних досягнень старшокласників, 60 процентів - відмітили прояв неповаги до учнів зі сторони педагогів (некоректні висловлювання вчителів щодо зовнішнього вигляду конкретного учня, необгрунтовані звинувачення, злість, крики ...).
Щодо того яким має бути вчитель - майже 100 процентів опитаних студентів перш за все виділяють якості справедливості, доброзичливості.
Професія педагога особлива і Антон Семенович помічає, що коли - небудь справжня педагогіка...розгляне механіку людського зусилля, покаже, яке місце належить у ньому волі, самолюбству, соромові, навіюваності, наслідуванню, страхові, змаганню і як усе це комбінується з явищами чистої свідомості, переконаності, розуму... ( 1, с. 437) . Щодо до «людської уваги», «вдячності», то необхідно бути готовим до того, що у педагогічній праці зовсім по іншому вони проявляються, цей прояв набагато глибший, ніж гарячі оплески акторам... «Горківці не вміли виявляти почуття ніжності, бо вони надто цінили ніжність...Я вмів пізнати їхні почуття з ознак мені одному відомих: з глибини погляду, з рум'янцю ніяковості, з далекої уваги з-за рогу, з ледве – ледве охриплого голосу, з підстрибувань і бігу після зустрічі» ( 1, с. 497-498).
Та не потрібно ніякого доказу того, що педагогічна праця вимагає самовідданості, яку напрочуд яскраво показав усім своїм життям Антон Семенович Макаренко. Відряджаючи робітфаківців на навчання Антон Семенович мимолітно помічає: «Поїхав і Осадчий. за якого я заплатив доброю часткою життя. Був це бандит з бандитів, а поїхав у Харків до Технологічного інституту стрункий красень, високий, сильний, стриманий, сповнений якоїсь особливої мужності і сили» (1, с.306) . Тобто життя Макаренка по «часткам» віддавалось вихованцям. І сьогодні ми можемо погоджуватися чи не погоджуватися з окремими макаренівськими поглядами на мету і засоби виховання, на співвідношення індивідуального і колективного у процесі виховання, на дисципліну, покарання та зоохочення, на педагогіку індивідуальної і паралельної дії тощо, але безперечно, що всім своїм життям, своїм особистим прикладом Антон Семенович показав що є педагогічною майстерністю.
Література
1. Макаренко А. С. Педагогічна поема. – К.,: Радянська школа, - 1973, - 508 с.
Ігнатенко Г. В.
Глухівський державний педагогічний університет