Рушійний стимул діяльності вчених пов'язують з глибоким інтересом до науки або честолюбством. У зв'язку з цим постає питання пріоритету для вченого. У багатьох наукових колективах допускається вільне використання ідей (один дослідник користується ідеями іншого, тому буває важко вирішити, що, власне, належить особисто даному досліднику в його праці). Знаменитий хімік Лібіх, описуючи стосунки з колегами й учнями у науковому центрі, писав: "Мої учні вчилися пропорційно їхній власній участі в роботі. Я давав теми і спостерігав за їхнім виконанням, і в такий спосіб усі сходилися в одному центрі. Ніякого керівництва, у вузькому розумінні цього слова, не було. Щоранку я приймав від кожного звіт про те, що він зробив, і вислуховував його подальші наміри. Погоджувався з ними або заперечував, але кожен повинен був йти своїм шляхом. Завдяки постійному спілкуванню і взаємній участі в роботі один одного, кожен міг вчитися у всіх і усі в кожного".
Мистецтво відкриття полягає у сполученні ідей, яке виявляє зв'язок між фактами. Інтереси істинного висвітлення питання про виникнення того або іншого відкриття вимагають спеціального з'ясування авторства відкриття. Так, Д.І. Менделєєв у свій час надрукував статтю про історію періодичного закону, у якій, полемізуючи з Манером, вказує на свою першість у створенні закону. Він пише: "Пріоритетні питання особисто мене не цікавили ніде, проте я іноді повинен був їх торкатися".
Деякі вчені з гордістю пишуть про результати своєї роботи, даючи цим самим характеристику собі й опис методу творчого процесу. Так, знаменитий учений Г. Гельмгольц відзначає: "Мені вдалося вирішити деякі задачі і, у тому числі, навіть такі, над якими марно працювали великі математики... Але та гордість, яку міг би породити в мені кінцевий результат, значно принижувалася від усвідомлення, що вирішення подібних завдань завжди вдавалося мені не інакше, як шляхом зручних випадків, низкою щасливих проблисків думки, що приходили в голову після довгого блукання. Я можу порівняти себе з подорожнім, який почав сходження на гору, не знаючи дороги; довго і важко піднімається він і часто змушений повертатися назад, тому що далі немає дороги; то міркування, то випадок відкривають йому нові стежини, вони ведуть його трохи далі і, нарешті, коли мета вже досягнута, він знаходить широку дорогу, по якій міг би швидко піднятися, якби правильно зумів відшукати її спочатку. У своїх статтях я не подавав читачу розповіді про такі блукання, а описував тільки пройдений шлях, по якому можна без труднощів зійти на вершину. Визнаю, як предмет праці мені завжди були приємніші ті галузі, де немає потреби розраховувати на допомогу випадку або щасливої думки. Але, потрапляючи досить часто в таке становище, коли доводиться чекати таких проблисків думки, я одержав деякий досвід, що може знадобитися іншим. Ці щасливі хвилини натхнення нерідко приходять так тихо, що не відразу помітиш їх значення; іноді тільки випадковість вкаже згодом, коли і за яких обставин вони приходили. Але в окремих випадках думка приходить до нас раптово, без зусилля. Наскільки знаю з особистого досвіду, вона ніколи не народжується у втомленому мозку і ніколи за письмовим столом".
Деякі дослідники витрачали багато сил і розуму, аналізуючи поняття кар'єризму і честолюбства, доводячи свої досягнення у науці задля слави й інших почестей. Стендаль, відзначаючи честолюбство деяких великих учених, своїх сучасників, пише, що "...знаменитий Лежандр, першокласний геометр, одержавши орден Почесного легіону, причепив його до свого плаття, подивився на себе в дзеркало і підстрибнув з радості. Стеля була низькою, він вдарився об нього головою й упав, ледве не вбившись на смерть". Стендаль із сарказмом відзначає: "...то була б гідна смерть для спадкоємця Архімеда".
Питання про авторство того або іншого досягнення в науці постає дуже часто. Наприклад, коли наукова робота відзначається престижною премією, під час обрання вченого в академію або при присвоєнні йому почесного звання.
Великим вченим можна бути в одному вузькоспеціалізованому напрямку, але можна успіхи з однієї галузі сполучити із широким науковим світоглядом. Національний геній Т. Г. Шевченко був і художником, і поетом, і письменником, і великим патріотом. Л. Ейлер був математиком, філософом, механіком, астрономом. Леонардо да Вінчі був фізиком, анатомом, астрономом, скульптором. Про себе він пише: "Я вважаю себе здатним задовольнити усяку вимогу в архітектурі. Я займаюся також скульптурою з мармуру, бронзи, гіпсу, а також роблю усе, що може виконати живописець". Прикладів найбільших геніїв людства, які поєднували в собі широту світогляду і мислення, ентузіазм і продуктивність із глибиною і зосередженістю думки, можна навести ще багато. Але є видатні вчених, які виявляли себе лише в одному напрямку.
Характерні риси відмінності можна знайти, наприклад, у вчених Н. Карно, Дж. Гіббса, які присвятили своє життя одній-двом темам і виклали результати своїх досліджень усього лише в декількох статтях, ретельно і багаторазово перероблених. Інші вчені виходили з того, що публікувати потрібно було тоді, коли результати роботи можуть бути корисними і мати пріоритетне значення, бо публікація є однією із форм реалізації відкриття.
Гете писав: "Треба бути молодим, щоб створювати великі справи". Ця думка знаходить багато підтверджень в історії. У всіх видатних людей ми незмінно знаходимо прояви ранньої обдарованості. Так, у 23 роки великий філософ І. Кант у своїй праці "Думки про дійсну оцінку живих сил" (1747 р.) сформулював вихідне положення усієї своєї філософії. 19-літній Дж. Гудрайк, спостерігаючи зміну блиску зірки ? Персея, сформулював теорію подвійних зірок і був обраний академіком. Роботи світового значення були виконані Паскалем у 23 роки, Освальдом - у 24 роки, Ареніусом - у 24 роки, Галілєєм - у 25 років. Лавуазьє став академіком у 25 років.
Ці приклади свідчать про те, що в молоді роки особливо яскраво виявляється творче натхнення. Людина в юні роки багато робить і швидко йде вперед, бо в цей період спостерігається найбільший розквіт фізичних і духовних сил, людина є особливо гарним резонатором усіх кращих думок у науці, мистецтві тощо. Академік П. Л. Капіца відзначав, що "...нове найчастіше створюється науковою молоддю, молодими вченими, і, щоб вони могли успішно розвивати нові напрямки в науці, потрібно їх підтримувати, оскільки найчастіше їм заважає скептицизм консервативного оточення. Тому молодому вченому дуже важлива моральна підтримка".
Не можна забувати про те, що творчість у науці вимагає загальної обдарованості. Ініціативний, оригінальний дослідник з інтересом ставиться до читання і спеціальної наукової літератури, і художніх творів, відвідує музеї, займається мистецтвом і спортом. Так, Вант-Гофф спочатку складав вірші, Ньютон виявив себе і як поет, і як живописець, Менделєєв зачитувався Жулем Берном. Отже, великі дослідники розкривають свою обдарованість вже в молодості, але це зовсім не означає, що надалі людина перестає виявляти себе в якості оригінального науковця. Можна навести багато прикладів поступового зростання наукової творчості. Кант зробив першу велику роботу у 23 роки, у 31 рік він розробив космогонічну теорію і до 80 років закінчив "Критику чистого розуму". Ньютон у 22 роки розробив основи диференціального рівняння, а в 44 роки - теорію Всесвіту.
Можна навести ще приклади, як з роками розвиваються творчі здібності вченого. Луї Пастер - син наполеонівського солдата - у 20 років закінчив гімназію, у 26 років одержав посаду професора у ліцеї (що рівнозначно посаді вчителя) і потім відразу посаду професора у вищій школі. У 28 років він відкриває винні кислоти, у 32 роки створює теорію шумування й у 40 років стає академіком. Можна ще згадати Менделєєва: з віком його творчі здібності зростали.
Приклади безперервного розвитку творчості вчених можна продовжити. Є статистика великих відкриттів: у віці від 20 до 30 років зроблено 14%, від 30 до 40 років - 18%, після 40 років - 68%. Тобто здебільшого великі відкриття зроблені у більш зрілому віці, що цілком природно, бо вони вимагають великого досвіду.
У галузях електрики і теорії будови матерії вченими у віці від 20 до 30 років зроблено 15% відкриттів; від 30 до 40 років - 18 %; після 40 років - 67%. Приблизно таке ж співвідношення й в інших галузях знань.
Зіставляючи аналізуючи статистичні дані, можна зробити висновок, якщо розвиток творчої особистості у науці протікає нормально, то він не вгасає, а продовжує розвиватися. Звідси випливає важливий висновок щодо підготовки і виховання наукових кадрів - уважне ставлення до молодих вчених як до джерела зростаючих творчих сил. У цілому слід відзначити, що ранній розвиток вченого не обов'язково пов'язаний із тим, що його найбільш суттєві відкриття будуть зроблені у молоді роки
Проблема взаємозв'язку моралі і науки піднімалася ще мислителями епохи Ренесансу. Особливу гостроту і широкий інтерес ця проблема отримала у наш час. Наука розширила можливості людини, сприяла створенню умов для її розвитку; стала безпосередньо брати участь у соціальному розвитку як важливий фактор, що впливає на громадське життя в цілому - від природного середовища людини до його інтимного, внутрішнього світу.
Однак досягнення науки найчастіше не ведуть до успіхів у "науково- моральній" сфері. Науково-технічний прогрес має не лише позитивні результати, але і негативні наслідки. Поряд із науково-технічною революцією спостерігається поширення правопорушень, зокрема і в сфері найвищих інформаційних технологій, збільшення уживання наркотиків, психічних захворювань, неврозів, апатії, втрата частиною молоді сенсу житія, впевненості у собі, почуття міцності буття, нігілістичне ставлення до цінностей, тобто наукові досягнення сполучаються зі спотворенням морального розвитку суспільства, І хоча ці риси характерні не лише для нашого часу, але й для минулих років, зараз вони мають більш загострену форму.
Швидкий ріст продуктивних сил людства, розвиток деяких галузей промисловості веде до збільшення надходження шкідливих для життя речовин у воду, ґрунт, повітря, продукти харчування тощо.
Суперечливим став розвиток науки. Її результати перетворилися у сили, що нерідко руйнують людські цінності; наприклад, використання атомної енергії у військових цілях, можливість втручання у генетичну природу людини. Ніколи раніше діяльність людини не була настільки руйнівною, не набувала таких глобальних масштабів.
Усе це загострює питання про зв'язок науки і моралі. Постає загальне для минулого і сьогодення питання про те, наскільки нові успіхи у розвитку науки поєднуються з високими моральними цінностями, чи прогрес науки і моралі йде різними шляхами? Перед ученими постає проблема відповідальності за соціальні наслідки їхньої діяльності.
Лівінський О.М., Курок О.І., Гридякін В.О., Зінченко В.П.
Методологія і методи наукових досліджень
Навчальний посібник