Наукове пізнання, як і усі форми нагромадження культурних цінностей, необхідне для регулювання людської діяльності. На ранніх етапах розвитку суспільства пізнання відображає способи практичної зміни об'єктів, включаючи в їхню характеристику мету, здібності і дії людини, тобто суб'єктивний фактор. Відомо, що у міфах стародавніх народів сили природи завжди уподібнюються людським силам, а її процеси - людським діям. Первісне мислення при поясненні явищ зовнішнього світу незмінно звертається до їх порівняння з людськими вчинками і мотивами. Бушмени, наприклад, пояснюють походження вогню внаслідок тертя: "Якщо дерево довго терти, воно упріває, димиться і сердиться, - спалахує".
У процесі еволюції суспільства починають зникати антропоморфні фактори щодо характеристики предметних відносин. Наука ставить своєю кінцевою метою передбачати процес перетворення предметів практичної діяльності, яке завжди визначене сутнісними зв'язками, законами зміни і розвитку об'єктів. Сама діяльність може бути успішною тільки тоді, коли вона дотримується цих законів. Тому основне завдання науки - виявити закони, відповідно до яких змінюються і розвиваються об'єкти.
Перша особливість наукового пізнання - орієнтація науки на вивчення об'єктів, дослідження об'єктивних законів їхньої зміни і розвитку.
Ця особливість відрізняє наукове пізнання від інших форм пізнавальної діяльності людини. Так, наприклад, у процесі художньо-образного пізнання дійсності об'єкти, залучені до людської діяльності, не відокремлюються від суб'єктивних факторів, а розглядаються у своєрідній "склейці" з ними. Будь-яке відображення предметів об'єктивного світу в мистецтві одночасно виражає ціннісне відношення людини до предмета. Закони Ньютона не дозволяють зробити висновок про те, що любив, а що ненавидів Ньютон, тоді як, наприклад, у портретах художника Рембрандта відбиті його світовідчуття й особистісне ставлення до зображуваних соціальних явищ.
Мета науки - одержання знань про дійсність. Знання здобуваються людиною у всіх формах його діяльності: у повсякденному житті, у політиці, економіці, мистецтві, в інженерній справі, педагогіці, психології, але тільки в науці одержання знань є головною метою.
Наука орієнтована на предметне й об'єктивне дослідження дійсності. Вивчаючи об'єкти, перетворені в діяльності, наука не обмежується пізнанням тільки тих предметних зв'язків, що можуть бути вивчені в межах історично сформованих на даному етапі розвитку суспільства типів діяльності. Мета науки полягає в тому, щоб передбачати можливі майбутні зміни об'єктів, у тому числі і ті, що відповідали б майбутнім типам і формам практичної зміни світу. У науці ведуться не тільки дослідження, що обслуговують сьогоднішню практику, але і пошуки, результати яких зможуть знайти застосування тільки у практиці майбутнього. Спрямованість науки на вивчення об'єктів, що можуть стати предметом масового практичного освоєння в майбутньому, є другою відмінною рисою наукового пізнання.
Прагнення вивчати об'єкти реального світу і на цій основі передбачати результати його практичного перетворення властиве не тільки науці, але і повсякденному пізнанню, що входить у практику і розвивається на її основі. Як і наука, останнє може правильно відображати дійсність, давати істинне знання. Практичний зв'язок людини зі світом, його численні спостереження надуть до переконання, що, наприклад, шматок заліза важчий такого ж за розміром шматка дерева, що сонце - джерело тепла і світла, що тіло, позбавлене опори, падає тощо. Ці знання відіграють важливу роль у житті людей. Однак, у них не розкриваються сутність процесів, їхні закони.
Повсякденне пізнання користується природною мовою, наука, хоча і використовує природну мову, але не може тільки на її основі описувати і вивчати свої об'єкти. По-перше, природна мова пристосована для опису об'єктів, залучених до практики людини (наука ж виходить за її межі); по-друге, поняття природної мови нечітке і багатозначне, його точний зміст найчастіше виявляється лише в контексті мовного спілкування. Наука ж прагне як можна чіткіше фіксувати свої поняття і визначення. Вироблення наукою спеціальної мови, придатної для описування нею об'єктів, незвичних і погляду здорового глузду, є специфічною особливістю наукового пізнання, іш» відрізняє його від повсякденного. Мова науки постійно розвивається в міру її проникнення у нові галузі об'єктивного світу, при цьому вона впливає на повсякденну природну мову. Наприклад, терміни "електрика", "холодильник" колись були специфічними науковими поняттями, а потім увійшли в повсякденну мову.
Поряд зі штучною, спеціальною мовою наукове дослідження має потребу в особливій системі засобів, що дозволяють виявити можливі стани об'єкта у визначених умовах. Знаряддя, застосовувані у виробництві й у побуті, як правило, непридатні для цієї мети, оскільки об'єкти, досліджені наукою, і об'єкти, перетворені у виробництві і повсякденній практиці, найчастіше відрізняються за своїм характером. Звідси необхідність використання спеціальної наукової техніки (вимірювальних інструментів, приладів, установок), що дозволяє науці експериментально вивчати нові типи об'єктів.
Існують відмінності наукових знань як продукту наукової діяльності від знань, одержуваних у процесі повсякденного пізнання. Вірогідність повсякденних знань встановлюється в повсякденній практиці. Вірогідність наукових знань не може бути обґрунтована тільки таким способом, оскільки в науці досліджуються об'єкти, які ще не освоєні у виробництві. Тому потрібні специфічні способи обґрунтування істинності знання. Ними є експериментальний контроль за одержуваним знанням і поява одних знань з інших, істинність яких вже доведена.
Повсякденне знання не систематизоване, це - набір відомостей, розпоряджень, рецептур діяльності і поведінки. Наукове знання - систематизоване, упорядковане.
Отже, ми отримуємо характеристики системності й обґрунтованості наукового знання, що відрізняють його від результатів повсякденної пізнавальної діяльності людей.
Ще однією відмінною ознакою науки при її порівнянні з повсякденним пізнанням є необхідність застосування наукових методів. Прийоми пізнання формуються в повсякденній практиці, пов'язані з повсякденним досвідом. Сукупність даних прийомів, як правило, не усвідомлюється суб'єктом як метод пізнання. У науці ж вивчення об'єктів, виявлення їхніх властивостей і зв'язків завжди супроводжується усвідомленням методу, за допомогою якого досліджується об'єкт. Чим далі наука відходить від звичних речей повсякденного досвіду, заглиблюючись у дослідження "незвичних" об'єктів, тим ясніше і чіткіше виявляється необхідність у створенні і розробці особливих методів, за допомогою яких наука може вивчати об'єкти.
Поряд зі знаннями про об'єкти наука формує знання про методи. Потреба в розгортанні і систематизації знань про методи і веде на вищих стадіях розвитку науки до формування методології як особливої галузі наукового дослідження, покликаної спрямовувати науковий пошук.
Суб'єкту наукової діяльності, тобто вченому, також властиві специфічні характеристики. Наука вимагає особливої підготовки суб'єкта, у ході якої він опановує історично сформовані засоби наукового дослідження. Для повсякденного пізнання такої підготовки не потрібно, вона здійснюється автоматично у процесі соціалізації індивіда. Заняття наукою передбачають (поряд з оволодінням засобами і методами) також і засвоєння визначеної системи ціннісних орієнтацій і цільових настанов, специфічних для наукового пізнання. Ці орієнтації повинні стимулювати науковий пошук, убезпечувати прагнення до пошуку істинного знання.
Активний пошуковий характер науки є її відмінною рисою. Оскільки наука віддзеркалює об'єктивний світ, який перебуває у стані постійної зміни і розвитку, то вона природно повинна постійно рухатися вперед, знаходити нові рішення і результати. Це не скасовує давні надбання науки, але доповнює їх, сприяє створенню більш докладних і цільних теорій. Будь-яка наука знаходиться не в статичному, а в динамічному стані, у процесі постійного розвитку й удосконалення знань. Кожне нове покоління учених доповнює і поглиблює знання, отримані їхніми попередниками, а також і створює основу для подальших відкриттів.
Отже, перерахуємо специфічні особливості наукового пізнання:
1. Наукове пізнання орієнтоване на виявлення об'єктивних (незалежних від конкретної людини) законів, зміни і розвитку об'єктів навколишнього світу.
2. Наукове пізнання націлене не тільки на вивчення об'єктів, уведених у сучасну практику, але і тих, що можуть стати предметом практичного освоєння в майбутньому.
3. Знання, отримані в ході наукового пізнання, є системними й обгрунтованими.
4. Наукове пізнання використовує особливі методи, за допомогою яких нтічаїоться її об'єкти.
5. Наукове пізнання створює спеціальну мову, що описує об'єкти науки.
6. У науковому пізнанні використовується спеціальна наукова техніка.
Специфіка наукового пізнання відображається в критеріях науковості, що відрізняє наукове знання від ненаукового:
1. Істинність наукового знання. Уся наука, усе людське пізнання спрямовані на досягнення істинних знань, що відображують дійсність. Тільки істинне наукове знання дає можливість людині перетворити дійсність, дозволяє прогнозувати її подальший розвиток. Істинне знання може бути отримане не тільки в результаті наукових досліджень, але й у повсякденному житті. Наукове знання може являти собою наукову гіпотезу, що не підтвердилася у подальших дослідженнях, тобто знання є науковими, але не кминними. Однак, наука прагне до одержання істинних знань, використовуючи різні способи з'ясування вірогідності наукових знань.
2. Інтерсуб'єктивність знання. Наукове знання є системою логічно пов'язаних між собою пропозицій, у яких зафіксоване знання об'єктивних зв'язків і законів дійсності. Наукове знання - це суспільне надбання, соціальне явище, що належить усьому суспільству, а не окремій особистості. Із результатів наукової діяльності вилучається все суб'єктивне, пов'язане зі специфікою самого вченого і його світосприймання.
У мистецтві той або інший твір органічно пов'язаний з автором, який його створив. Якби М,В. Гоголь не написав "Мертві душі", а П.1. Чайковський не створив "Лебедине озеро", то цих творів просто не існувало б. У науці ситуація принципово інша. Хоча нерідко закони, принципи, теорії зберігають імена вчених, але якби не було 3. Фрейда, М. Планка, Р. Вінера, В. Лобачевського, теорії, які ми пов'язуємо з їхніми іменами, все одно б з'явилися, тому що були необхідним етапом у розвитку науки, а тому могли бути створені іншими вченими.
3. Системність і обґрунтованість наукового знання. Наукові твердження знаходяться в логічному зв'язку, тобто певним чином систематизовані. Як система теорій, наука здатна пояснювати численні явища і зв'язки, передбачати хід розвитку в майбутньому. Прагнення до обґрунтованості, доказовості отриманого знання настільки важливе для науки, що з його появою нерідко пов'язують сам факт її становлення. Практичні знання про численні відносини і властивості різних геометричних фігур накопичувалися століттями, однак тільки стародавні греки перетворили їх у систему наукових знань, надали цінність обґрунтованим і доведеним знанням безвідносно до можливості їх безпосереднього практичного використання.
Найважливішими способами обґрунтування отриманого знання є:
А) на емпіричному рівні:
багаторазові перевірки спостереженнями й експериментами;
Б) на теоретичному рівні:
визначення логічної зв'язності, наступності знань;
виявлення їхньої несуперечносгі, відповідності емпіричним даним;
встановлення можливості описувати відомі явища і передбачати нові.
Обґрунтування наукового знання, приведення його в єдину систему є одним з найважливіших факторів розвитку науки.
Наукове пізнання містить у собі два рівні: емпіричний і теоретичний. Хоча вони і пов'язані, але відрізняються один від одного, бо кожний з них має свою специфіку.
Емпіричне пізнання забезпечує безпосередній зв'язок людини з навколишньою дійсністю. Воно подає науці факти, фіксуючи при цьому стійкі зв'язки, закономірності навколишнього світу.
На емпіричному рівні переважає чуттєве пізнання (живе споглядання), а раціональний момент і його форми (судження, поняття) мають залежне значення, тому досліджуваний об'єкт відображається переважно з боку зовнішніх зв'язків і проявів, доступних живому спогляданню і таких, що виражають внутрішні відносини. Збір фактів, їхнє первинне узагальнення, опис спостережень й експериментальних даних, їхня систематизація, класифікація - характерні ознаки емпіричного пізнання.
У науках про людину, культуру, суспільство великого значення набуває пошук, ретельний опис і вивчення історичних документів та інших свідчень культури як минулого, так і сьогодення. У процесі емпіричного пізнання суспільних явищ широко застосовується збір інформації про реальність (зокрема, статистичних даних), її систематизація і вивчення, а також різні види соціологічних опитувань.
На емпіричному рівні пізнання спирається на відчуття, сприйняття, уявлення й уяву.
Відчуття (сенсорика) - це відображення у свідомості людини окремих властивостей предметів або явищ об'єктивного світу, що безпосередньо впливають на її органи відчуття.
Сприйняття - відображення у свідомості людини цілісних предметів або явищ, що впливають на органи відчуття у даний момент часу. Сприйняття - це первинний чуттєвий образ предмета або явища.
Уявлення - вторинний образ предмета або явища, що у даний момент часу не діє на органи відчуття людини, але обов'язково діяв у минулому. Уявлення - це образи, які відновлюються за збереженими у мозку наслідками минулих впливів предметів або явищ. Уява - це з'єднання і перетворення різних уявлень у цілу картину нових образів.
Емпіричне пізнання спрямоване безпосередньо (без проміжних ланок) на свій об'єкт. Воно здійснюється за допомогою таких методів, як порівняння, вимір, спостереження, експеримент. Однак, експеримент ніколи (тим більше в сучасній науці) не буває спонтанним: він планується, конструюється теорією. Тому вихідний пункт, початок науки - це не самі предмети, не факти (навіть у їхній сукупності), а теоретичні схеми, "концептуальні каркаси дійсності". Саме теоретик вказує шлях експериментатору, причому теорія панує над експериментальною працею від первісного плану і до завершення.
Теоретичне пізнання доповнює і випереджає емпіричне, сприяє усвідомленню сутності процесів, розкриває закономірності розвитку. У теоретичному пізнанні відсутня безпосередня практична взаємодія з об'єктами. На цьому рівні об'єкт вивчається тільки опосередковано, в уявному експерименті, а не в реальному.
Теоретичний рівень наукового пізнання характеризується перевагою раціонального моменту - понять, теорій, законів та інших форм і "розумових операцій". Живе споглядання тут не усувається, а стає залежним, хоча і дуже важливим аспектом пізнавального процесу.
Теоретичне пізнання віддзеркалює явища і процеси з позиції їхніх універсальних внутрішніх зв'язків і закономірностей, що забезпечується за допомогою раціональної обробки даних емпіричного знання. Ця обробка здійснюється за допомогою систем абстракцій "вищого порядку" - таких як поняття "висновки", "закони", "категорії'", "принципи" та ін. На теоретичному рівні пізнання дослідник заглиблюється у сутність явищ за допомогою абстрактного мислення.
Мислення - це опосередковане й узагальнене відображення у свідомості людини істотних властивостей, причинно-наслідкових і закономірних зв'язків між об'єктами, процесами чи явищами. Опосередкований характер мислення полягає в тому, що людина через доступні органам відчуття властивості, зв'язки і відносини предметів пізнає невиявлені властивості, зв'язки, відносини. Людина вивчає дійсність не тільки в результаті свого особистого досвіду, але і непрямим шляхом, засвоюючи знання у процесі спілкування з іншими людьми. Мислення нерозривно пов'язане з мовою. Дійсно, основний інструмент мислення - логічні міркування людини, структурними елементами яких (і формами логічного відображення дійсності) є поняття, судження, умовиводи.
Поняття - це форма мислення, що відображає істотні і необхідні ознаки предмета або явища. Розкриття змісту поняття називають його визначенням. Останнє повинно відповідати двом найважливішим ознакам: 1) визначення повинно вказувати на найближче (більш загальне) поняття, що є для обумовленого родовим; 2) визначення повинно вказувати на те, чим дане поняття відрізняється від інших понять. Так, визначаючи поняття "квадрат", потрібно наголошувати на тому, що квадрат відноситься до роду прямокутників і виділяється серед них ознакою рівності своїх сторін.
Розвиток наукових знань змушує уточнювати визначення понять, вносити нові ознаки в їхній зміст. При цьому поняття узагальнюються або обмежуються.
Судження - це форма мислення, що відображає речі, явища, процеси дійсності, їхні властивості, зв'язки і відносини. У мові судження виражається у вигляді речень. Судження - це зіставлення понять, що встановлюють об'єктивний зв'язок між предметами та їхніми ознаками або між предметом і класом предметів.
До судження про предмет або явище людина може прийти або шляхом безпосереднього спостереження якого-небудь факту, або опосередкованим - за допомогою умовиводів.
Умовивід - форма мислення, що складає послідовність двох або декількох суджень, у результаті яких постає нове судження. Через нього стає можливим перехід від мислення до дії, практики. Класичний приклад умовиводу:
1.Усі люди смертні.
2. Сократ - людина.
3. Отже, Сократ смертний.
Умовиводи бувають індуктивними (у яких думка рухається від одиничного, конкретного до загального) і дедуктивними (у яких має місце зворотний процес, як поданому прикладі).
Найважливіше завдання теоретичного знання - досягнення об'єктивної істини у всій її конкретності та повноті змісту. При цьому особливо широко використовуються такі методи наукового пізнання, як абстрагування, ідеалізація, синтез, дедукція тощо (характеристика цих методів подається нижче). Присутність у пізнанні ідеалізації є показником розвиненості теоретичного знання як набору ідеальних моделей.
Характерною рисою теоретичного пізнання є його спрямованість на себе (внутрішньо-наукова рефлексія), тобто дослідження самого процесу пізнання, його форм, прийомів, методів, понятійного апарата. На основі теоретичного пояснення і пізнання законів здійснюється наукове передбачення майбутнього.
Емпіричний і теоретичний рівні пізнання пов'язані, межа між ними умовна і рухома. Емпіричне дослідження, виявляючи за допомогою спостережень і експериментів нові дані, стимулює теоретичне пізнання, що їх узагальнює і пояснює; ставить перед ним нові, більш складні завдання. З іншого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи і конкретизуючи на базі емпірії новий власний зміст, відкриває нові можливості для емпіричного пізнання, орієнтує і скеровує його в пошуках нових фактів, сприяє удосконаленню його методів і засобів.
Наука, як цілісна динамічна система знань, не може успішно розвиватися, не збагачуючись новими емпіричними даними, не узагальнюючи їх у системі теоретичних засобів, форм і методів пізнання. Однак, неприпустимо абсолютизувати лише цей рівень.
Знання є продуктом суспільної діяльності людей, спрямованої на перетворення дійсності. Процес руху людської думки від незнання до знання відбувається у процесі пізнання. Пізнанням називається відображення об'єктивної дійсності у свідомості людини у процесі її суспільної, виробничої і наукової діяльності.
Знання можна визначити як перевірений практикою результат пізнання дійсності, правильне її відображення у свідомості людини. Знання може бути істинним, тобто вірно відображати дійсність, або хибним.
Істинні знання існують у вигляді законів, теоретичних положень і висновків, вчень, підтверджених практикою. Наукове знання може бути відносним і абсолютним. Відносне знання - знання, що, будучи в основному правильним відображенням дійсності, відрізняється неповнотою співвідношення образу з об'єктом. Абсолютне знання - це повне, вичерпне відтворення узагальнених уявлень про об'єкт, що забезпечує абсолютне співвідношення образу з об'єктом. Абсолютне знання не може бути спростоване або змінене в майбутньому. Слід зазначити, що безперервний розвиток практики і самого світу підтверджує відносність знання.
Завдання науки, як зазначалося вище, полягають, по-перше, у систематичному нарощуванні наукових знань, по-друге, у визначенні шляхів їхнього практичного використання в різних сферах. Виходячи з цього, основні функції наукового знання розподіляються на пізнавальні (пов'язані із створенням наукового знання) і практичні (пов'язані з їхнім застосуванням у матеріальному виробництві, у розвитку суспільства і людини).
Пізнавальна функція наукових знань містить описово-систематизуючу, пояснювальну і прогностичну функції. Усі ці функції наукового знання пов'язані з його основною особливістю - упорядкованістю, систематичністю, логічною зв'язаністю.
Процес наукового пізнання починається з пошуку, опису емпіричних фактів, виявлення на їхній основі найпростіших узагальнень і висування гіпотез для їхнього пояснення. Згодом деякі з підтверджених гіпотез стають законами. Поступово кількість таких узагальнень, гіпотез і емпіричних законів зростає настільки, що стає необхідним зведення їх до визначеної системи.
Наука не обмежується простим описом емпіричного матеріалу, вона прагне так організувати й упорядкувати його, щоб значна його частина могла бути логічно виведена з невеликої кількості основних законів і принципів. Можливість систематизації знання залежить від рівня розвитку відповідної науки, що обумовлюється ступенем її теоретичної зрілості. Остання визначається тим, наскільки глибоко розкривається теоретична сутність досліджуваних явищ, внутрішній механізм, що керує процесами. Вже за допомогою емпіричних законів стає можливим упорядкувати значну кількість експериментально встановлених фактів. Теорія робить нові зрушення у цьому напрямку: вона поєднує й узагальнює різні емпіричні закони і гіпотези.
Заглиблення в сутність пізнаваного, виявлення існуючих закономірностей навколишнього світу, з'ясування причин і явищ, що відбуваються - це основне призначення наукового пізнання, спрямованого на реалізацію його пояснювальної функції. Пояснювальна функція - функція наукового пізнання, що передбачає розкриття сутності досліджуваного об'єкта, вона здійснюється за допомогою усвідомлення законів, яким підпорядковується даний об'єкт, або шляхом встановлення тих зв'язків і відносин, що визначають його істотні риси.
Найбільш розвинута форма наукового пояснення - це пояснення на основі теоретичних законів, пов'язане з осмисленням об'єкта у системі теоретичних знань. У науці широко використовується форма пояснення, що полягає у встановленні причинних, генетичних, функціональних та інших зв'язків між об'єктами і відповідними умовами та факторами.
Наукове знання не тільки пояснює факт чи явище, але і може їх передбачати. Чим повніше і глибше буде реалізована функція пояснення, тим надійніше і точніше буде передбачення. Між передбаченням і поясненням, як найважливішими функціями наукового знання, існує глибокий взаємозв'язок. З визнання об'єктивного характеру всіх наукових знань випливає здатність науки виявляти об'єктивні тенденції розвитку явищ природи і на цій основі передбачати подальший їхній розвиток. У цьому полягає прогностична функція наукового знання (функція передбаченім). Якщо завдання науки обмежено узагальненням та описом відомого, то вона не буде керувати процесом.
Щоб створити наукове знання, яке могло б активно слугувати практиці, треба не тільки знати, що і як відбувається зараз, але і передбачати хід майбутніх подій, виявити їхні тенденції і закономірності. Ось чому передбачення нових явищ, невідомих фактів і закономірностей складає найважливішу функцію наукового знання. Прикладами теоретичних передбачень є міркування Д. І. Менделєєва щодо нових елементів, Дірака - позитрона.
Передбачення може бути зроблене і на підставі закону, гіпотези і навіть простого емпіричного узагальнення. За широтою охоплення, точністю характеристики майбутніх подій такі передбачення значно поступаються теоретичним. Теорія в цьому відношенні якісно відрізняється від інших форм наукового знання. З її допомогою вдається визначити множину не тільки нових невідомих фактів, але і законів, що були відкриті емпіричним шляхом. З теорії завжди випливають важливі теоретичні закономірності. Закон про взаємозв'язок між масою й енергією (Е=тс2) був уперше отриманий за допомогою логіко-математичних методів із загальних положень теорії відносності А. Ейнштейна.
Сьогодні прогностична функція наукового знання стає більш практично-орієнтованою. У нерозривному зв'язку з пізнавальними функціями наукового знання знаходяться практичні, що поділяються на виробничо- технологічну, соціально-управлінську, культурно-світоглядну.
Виробничо-технологічна функція наукового знання полягає в тому, що наука є безпосередньою продуктивною силою. Це виявляється у визнанні науки домінуючим фактором суспільного виробництва, у переході всієї системи продуктивних сил з емпіричного базису на науковий, у посиленні впливу наукових знань, у перетворенні їх у провідну силу щодо виробництва.
Соціально-управлінська функція наукового знання характеризує його використання для вирішення практичних завдань, регулювання соціальних відносин, вироблення цілей суспільної діяльності і свідомого керування соціальними процесами.
Культурно-світоглядна функція допускає зміну предметного світу культури, перетворення суспільства і розвиток людини. Наука примножує творчі можливості особистості, розширює межі її волі і самодіяльності, створює матеріальні і духовні передумови для її всебічного розвитку.
Проблеми, з вирішенням яких зіткнулися у своєму розвитку логіка і математика, а потім і кібернетика, змусили визначити роль мови не тільки в цих науках, але і взагалі в науковому пізнанні. Стало відомо, що природна мова не придатна для опису результатів наукових досліджень. Слова природної мови багатозначні, у них відсутні єдині, чіткі правила. Є багато винятків із загальноприйнятих правил. При використанні природної мови в наукових дослідженнях з'являються великі за обсягом і важкі для сприймання слухачем або читачем висловлення. До введення хімічної номенклатури, тобто знаків хімічних елементів, проста хімічна реакція СаСО3 = СаО + СО2 могла бути записана природною мовою: "Хімічна сполука, що складається з одного атома кальцію, вуглецю і трьох атомів кисню (вапняк, крейда, мармур) розпадається на окис кальцію, що складається з одного атома кальцію й одного атома кисню, і вуглекислий газ, що складається з одного атома вуглецю і двох атомів кисню".
Штучні мови створюються для вирішення спеціальних завдань науки і пристосовані до опису предметних галузей, є засобом ефективного мислення в межах логіки, математики, фізики, хімії, медицини й інших наук. Варто відзначити, що без природної мови штучна мова не могла б існувати, тому що була б незрозуміла людям.
Даючи загальну характеристику штучної мови, варто наголосити на тому, що це така мова, словниковий склад якої формується із спеціальних термінів та виразів, що зустрічаються у повсякденному використанні, але відрізняються від правил звичайної граматики. Штучні мови, взаємодіючи з повсякденною мовою, спочатку відрізняються лише значенням деяких спеціальних термінів. Це перший ступінь розвитку штучних мов.
У подальшому побудова штучних мов пов'язана з уведенням спеціальних правил утворення складних мовних виразів. Ці правила не є довільними, вони відображають об'єктивні зв'язки і закономірні відносини між об'єктами відповідної штучної мови.
Великою перевагою штучних мов є використання особливих знаків (символів), наприклад, як окремих літер алфавіту, замість цілих слів повсякденної мови. Завдяки цьому речення стають короткими, більш точними й зрозумілими.
Завдяки введенню спеціальних термінів (значення яких визначається спеціальними семантичними правилами або задається визначеннями різного типу) зі штучної мови зникає багатозначність, що є важливою умовою точності штучної мови. При їхній побудові необхідно створювати нові терміни або вводити особливі символи і знаки, що розкривають зміст, для уникнення небажаної асоціації, яка є неминучою під час уживання навіть уточнювальних слів повсякденної мови.
Тенденція до розвитку мови науки веде до створення формалізованих мов. Формалізовані мови ззовні характеризуються тим, що замість слів звичайної мови вводяться спеціальні знаки. Вони формують алфавіт таких мов, що відрізняється компактністю. У них не тільки наявні вихідні символи, але чітко сформульовані правила побудови імен і виразів, правила перетворення одних виразів в інші.
Використання формалізованих мов передбачає їхню інтерпретацію, що підпорядковується визначеним правилам. Вони дають можливість зрозуміти терміни формалізованої мови:
правило позначення вимагає: значення елемента формалізованої системи повинно бути тим самим, скільки б разів воно не зустрічалося в системі;
правило несуперечності припускає: кожен елемент формалізованої системи повинен отримати чітко фіксоване значення;
правило відповідності: повинен існувати логічний зв'язок між термінами, що співвідносяться;
правило істинності: кожному реченню, логічно правильно побудованому, надається певне значення. Речення може бути істинним або помилковим. Інтерпретація гарантує несуперечність теорії, але не забезпечує її істинності.
Лівінський О.М., Курок О.І., Гридякін В.О., Зінченко В.П.
Методологія і методи наукових досліджень
Навчальний посібник