Педагогічний етюд «Батьки і діти»
Склалося в житті Олександра Івановича Проценка так, що після виходу на пенсію йому довелося ще деякий час працювати в загальноосвітньому навчальному закладі. За спиною — аспірантура, блискучий захист дисертації на науковий ступінь кандидата хімічних наук, більше трьох десятків років серйозних занять науковою роботою, впровадження своїх наукових розробок у промисловість, участь у роботі численних наукових (в тому числі й міжнародних) конференціях, . тривала робота доцентом політехнічного інституту, наукове керівництво роботою аспірантів, творча, але виснажлива підготовка наукових статей і монографій...
Школа, а нині гімназія природничого профілю, розміщувалась поряд із будинком, де він проживав. Отож, коли його запросили попрацювати тут учителем хімії, то він, все трохи обдумавши, незабаром дав згоду. Адже відчував, що є ще «порох у порохівницях»! Та ще й досить непросто було, у всіх відношеннях, без роботи. Крім того, звик бути комусь потрібним.
Звісно, дивився на нову роботу з точки зору життя своїх прожитих років. Був до краю вражений загальним ставленням учнів до своїх обов'язків, порівняно зі своїми колишніми студентами, не говорячи вже за аспірантів. Все було багато в чому зовсім по-різному, не говорячи вже матеріальну базу. Невільно пригадалися десь почуті слова: «Робота учителя за своїм загальним навантаженням аналогічна праці шахтаря». Або ще: «Ми робимо вигляд, що ніби працюємо, а нам роблять вигляд, що щось платять». Були такі учнів, які ходили в гімназію просто так, аби хоч куди-небудь ходити. Траплялися й такі, які в середніх класах не вміли добре писати та читати. В душі гірко плакав, дивлячись на них. Та був дуже радий, що чимало гімназистів дійсно люблять хімію, намагаються старанно її вивчати і мріють про професії, пов'язані з цим святим для нього предметом. А ще були й такі які планували вступити на хімічний факультет саме того політеху, який він свого часу з від- знакою закінчив та якому віддав все своє тру- дове життя. Пишався старий, що саме таким ось учням його неабиякі знання і бгатщий досвід є справжнім надбанням. Вже вкотре щасливо пересвідчувався, що прожив життя не просто так! Був надзвичайно задоволений, коли відчував, як тягнуться до нього діти, щоб почути щось нове, незвичне й особливо цікаве про цю святу для нього і найкрасивішу та наймудрішу з усіх наук. Як же було чудово бачити, що ти ще дуже комусь необхідний, а віддані тобою знання — це ніби кинуті в родючу землю плодючі зернинки. Вони ж колись обов'язково розбухнуть, накопичать у собі сили та дадуть багато нових і сильних паростків майбуття.
Не беручи до уваги свій солідний досвід і чималі знання, до своїх уроків готувався ще більш старанно, ніж тоді, коли працював доцентом. Йшов навіть на те, що за власні кошти закупляв необхідні хімічні реагенти для проведення демонстраційних і лабораторних робіт. Перед уроками намагався добре відпочити і внутрішньо налаштовував себе на конкретну тему в кожному класі. І все лише для того, щоб навчати дітей якомога краще. За першої можливості займався з учнями після уроків додатково. Кожна тема шкільної хімії була йому близька, особлива і навіть по-своєму рідна. Адже, так чи інакше, всі вони були безпосередньо пов'язані з окремими етапами його колишньої прекрасної та багатогранної роботи. На ній йому довелося безпосередньо пізнати такі види хімії, як неорганічна, органічна, аналітична й особливо фізична. Тому до кожної теми, залежно від конкретних обставин, намагався підійти комплексно. Без сумніву, це надавало їй краси і загадковості.
Як і завжди в кожному колективі, так і серед учнів, були діти різні. Навіть у профільному хімічному 10-Б класі, поряд із переважною кількістю старанних взагалі до навчання, а до хімії особливо, були діти, для такого колективу випадкові. Найбільше в цьому недоброму плані виділялася Анастасія Бойко. Струнка, красива, з дорогою стильною зачіскою, у вишуканому, але дещо схожому на шкільний костюмі. На уроках хімії, коли Олександр Іванович натхненно розповідав дітям теоретичний курс, та навіть і на практичних заняттях, вона дозволяла собі надівати навушники і слухати через телефон пісні та музику. Домашні завдання Настьона (як її називали подруги) або не робила зовсім, або ж виконувала абияк. Тому й знала хімію досить слабенько. За першої можливості хизувалася перед однокласниками своїми загадковими татуюваннями на руках і ногах або настирливо просила всіх звернути увагу на її нові сережки чи обручки. Видно було відразу, що цьому горделивому дівчиську вивчати хімію було ну зовсім не до вподоби. Досвідчений педагог це відчував боляче. Він шанобливо запропонував їй у зручний для неї день залишатися після уроків, щоб допомогти розібрати той чи інший матеріал, який вона до кінця не зрозуміла. Настя велично йому подякувала і сказала, що в неї є чимало інших, більш важливих справ, ніж займатися непотрібною їй хімією. Вчитель сприйняв це як докір на свою адресу. Недобре йому було від таких слів. Адже звик завжди працювати не лише для заробітної плати, а в першу чергу для морального задоволення. В інституті зі студентами подібних інцидентів він не пам'ятає. Розраду знаходив в учнях, які старанно готувалися до різних олімпіад з хімії, робіт МАН або вже готувалися до складання ЗНО. Бачив не в одному з них майбутніх кандидатів і навіть докторів хімічних наук.
Отож був захоплений кращими учнями, які дійсно бажали навчатися і яким він був потрібний, а «місцевій королеві», все складалося з її ініціативи так, що не надавав уваги. Проте один раз не втримався і висловив, не досить ввічливо, свою думку, що такій особі, яка зовсім не бажає фундаментально вивчати хімію, давно не місце в такому чудовому працьовитому, профільному з хімії класі. Адже сама не працює, та ще й своєю такою поведінкою іншим заважає. Такий вислів, та ще й майже гнівній формі, якогось там «стариканя», був зовсім не до вподоби примхливій учениці, та ще й на фоні всього класу. Вона різко піднялася з місця, стрімко зиркнула в нього очима, і з посміхом мовила: «Як мені
Вас шкода, що Ви зовсім не знаєте, з ким маєте справу. Ви обов'язково пожалкуєте за свої слова й, очевидно, Вам не місце в школі, коли Ви ось так поводитися з учнями». З цими словами дівчисько без будь-якого дозволу швидко вийшла з класу, грюкнувши при цьому дверима!
Учитель зробив вигляд, що його ніби не зачепила ця подія і продовжував вести урок далі. А що ж йому ще залишалося робити?!
Через декілька хвилин у двері хімічного кабінету хтось різко постукав. Вчитель відкрив двері і побачив схвильованого завуча гімназії — Олену Петрівну. Вона, зовні спокійно, попрохала учителя хімії відразу після уроку зайти до директора гімназії Миколи Костянтиновича.
Директор був схвильований значно більше завуча. Спочатку він надійно закрив вхідні двері. Потім шанобливо попросив учителя присісти, вибачився і розпочав тривалу розмову, яку ми, майже повністю, наводимо нижче.
...Коли я відбував військову службу у далекому В'єтнамі, мій бойовий побратим старший сержант Георгій, заступник командира взводу якось мудро сказав: «Крім писаних законних правил існують ще й неписані. І нерідко останні відіграють більшу роль, ніж перші». Пізніше я неодноразово пересвідчувався у правдивості його слів. Ось так і в сьогоднішньому Вашому конфлікті з цим випещеним дитятком Анастасією Бойко. Її батько Андрій Володимирович — досить впливова людина не лише в нашому місті, а певною мірою і в усій Україні. Він — комерційний директор великого міжнародного торгово-промислового об'єднання, депутат обласної ради. При цьому трьох останніх скликань. Веде спільний бізнес із деякими відомими людьми нашої країни. Нові сучасні вікна в нашій актовій залі і всі меблі, самі добре бачите, в моєму директорському кабінеті, — це лише його окремі подарунки нашій гімназії. Більше того, відкрию Вам секрет як дуже шанованій мною людині — те, що я перебуваю на посаді директора цієї гімназії, теж не обійшлося без його допомоги. Тобто ця цікава і важлива особистість є, значною мірою, життєво визначальною як для мене особисто, так і для гімназії в цілому. Яка саме в них Настя, він сам добре знає і розуміє. Я, звісно, теж в курсі справи. Вона є постійним об'єктом суперечок в їхній, у цілому хорошій і порядній сім і Ось такі склалися закономірні обставини, Я сказав Вам лише частину того, що міг сказати. Тому благаю, зрозумійте мене правильно. Коли він виразить думку про Ваше звільнення, то я буду вимушений негайно знайти якийсь привід, щоб це зробити. Прошу, звісно, вибачення. Але ще раз прошу зрозуміти мене — на безкінечні господарські справи, як то ремонти і таке інше, я вимушений знаходити кошти будь-якими способами. Правди нікуди подіти, інколи й мерзенними. Весною, коли настане тривала тепла погода, мені вкрай необхідно робити загальний ремонт опалювальної системи всієї гімназії. Це грандіозна робота. А якщо її не виконати, то самі добре розумієте, що ж то воно буде. Андрій Володимирович обіцяє це нам зробити.
...І це все при тому, що учителя хімії Вашої кваліфікації у нас ніколи не було за всю історію школи, а нині гімназії. Та ще й відносини у Вас із учнями чудові. А для роботи вчителя це ох як важливо! Як я буду коректно пояснювати Ваше звільнення учителям, учням та особливо батькам і де знайти посеред навчального року нормального учителя хімії, ще зовсім не знаю. Все це зробити мені буде дуже непросто. А з іншого боку — на ремонт опалювальної мережі мені офіційно ніхто не дасть ні копійки! Адже в районного відділу освіти я вже два роки прошу коштів на ремонт технологічного обладнання шкільної їдальні. Обіцяють, але не дають. Тому про те, що може статися в нашій гімназії наступного року в період морозів, я їм взагалі нічого не говорю. Ось такі й подібні моменти трапляються в роботі директора школи, нехай і гімназії.
Якщо ж мені все-таки доведеться Вас звільнити, то я твердо обіцяю, що Вам буде запропоновано два-три місця учителя хімії в загальноосвітніх навчальних закладах нашого міста, звісно, із заробітною платою не меншою, ніж у нас. Але давайте почекаємо завтрашнього дня. Я досить добре знаю їхню сім'ю. Тому впевнений, що сьогодні увечері в них буде «великомасштабна і тривала війна». І все через їхню несусвітню донечку. Чим вона закінчиться, я точно не знаю. Та гадаю, що буде щось грандіозне! Адже, повторюю, їх обох — і Андрія Володимировича, і Катерину Григорівну я дуже добре знаю...
Ще забув Вам сказати, що Андрій Володимирович — колишній учень цієї, тоді ще, звісно, школи.
Сказати, що вчитель хімії був дуже вражений — означає нічого не сказати! Все було в зовсім іншому, не звичному для нього життєвому стані виміру. За свої сорок два роки науково-педагогічного стажу, та й взагалі за все своє свідоме життя, подібного ідіотизму він не зустрічав! Звичайно, всякого було. Але ось такого відвертого цинічного ставлення свого начальника до нього особисто він не зустрічав. Ні, він, звісно, розумів критичний стан директора в питаннях економічної допомоги гімназії і можливості, в цьому плані, «великого» татуся. Та щоб ось таким чином досягати «великої благодаті»?! А батько цієї дитини, виходить, повний кретин, якщо, за словами директора, може «сприяти», щоб мене витурили з роботи лише за те, що вимушено сказав заслужені слова на адресу його доньки?! Ну а якщо кретин, то як же він зміг досягти таких життєвих успіхів?! Адже існують такі мудрі слова: «Ти говориш, що ти розумний. Але ж чому ти тоді такий бідний?». Багато в цій ситуації незрозумілого.
Вирішив боротися проти всіх: на світі, щоб нікому не дозволити негідно принижувати свою людську гідність, а разом з нею і кваліфікацію викладача-хіміка. Він відчайдушно і, багато в чому відказуючись, старанно формував і шліфував її майже півстоліття. Був готовий навіть до того, що в разі повторної особистої бесіди з директором про його звільнення він використає ненормативну чоловічу лексику. Нею він володіє досконало. По-друге, висловить свою думку, чому і через кого саме в нашій країні нині такий стан з освітою, а разом з нею і з усім іншим. Потім попрохає його вельми шанобливо перевірити стан викладання ним хімії в їхній гімназії. А це значить, зокрема, перевірити низку його уроків, ведення документації, дати контрольну роботу в усіх класах тощо. І лише потім, користуючись результатами цієї перевірки, ставити питання про його звільнення. Ішов цього дня на роботу як на останній бій! Свою останню майбутню бесіду з директором гімназії про його звільнення вирішив тихенько записати на диктофон. Підготувався ще раз показати їм, хто він є насправді.
...Перед кабінетом хімії Олександра Івановича цього ранку зустріли добротно і солідно одягнуті моложаві чоловік і жінка. Чоловік тримав у руках якісь два охайні пакунки. Вони перші ввічливо привіталися і відрекомендуватися як батьки Анастасы Бойко та попрохали дозволу поговорити з Олександром Івановичем. Після запрошення вкрай здивованого учителя, вони, не поспішаючи, чемно зайшли в хімічний кабінет. Господар виховано попрохав їх присісти, розмістився проти них сам і приготувався до неминучого словесного бою.
Першою спокійно заговорила мати — випещена, вродлива жінка: «Ми чули багато і лише хорошого про Вас як про вченого і чудового вчителя. Дуже раді і пишаємося, що в нашій гімназії учителем хімії вперше працює кандидат хімічних наук, доцент. Добре знаємо, що робота вчителя дуже і дуже непроста. Уклінно просимо вибачення за нашу, так уже в нашій сім'ї, на жаль, склалося, правди нікуди подіти, невиховану Настю. З нею вчора увечері й сьогодні вранці була проведена, будемо так говорити, серйозна виховна робота. Вона обов'язково попросить у Вас сьогодні вибачення. Нам дуже хотілось би надіятися, що подібних витівок у неї більше не буде». Далі розмову в тон матері продовжив батько: «Олександре Івановичу! Будь ласка, візьміть наші візитні з матір'ю картки. Дуже просимо, за перших негараздів із нашою донечкою відразу нам телефонуйте. Допоможіть нам виховувати наше чудо разом із Вами, якщо вже в нас ось так склалося, що ми цього зробити по-справжньому самі не змогли.
Ким вона працюватиме, а отже, якою мірою їй знадобиться хімія, про це, через відомі причини, ще рано говорити. Але в житті може бути все. А це означає — все те, що дається в школі, необхідно брати повною мірою, обов'язково! Я особисто з відзнакою закінчив два різні ВНЗ. Але найбільший поштовх у житті, геть у всіх напрямках, мені дала моя рідна школа, нехай нині гімназія, де ми нині знаходимося, і де, саме з моєї ініціативи, навчається наша донька. А тому обіцяю Вам, що робитиму все необхідне, щоб вела вона себе в школі як звичайна, нормальна і старанна учениця. Який у неї батько, при цьому не повинно мати жодного і ні найменшого значення! Моя матуся ростила і виховувала мене одна. Працювала техробітницею в цій, тоді ще школі. Умови для проживання й навчання в мене були далеко не ті, що нині в нашої донечки. Та ще й майже постійно, вечорами, я допомагав мамі мити в школі підлогу. За щасливі шкільні роки перемив її гектари. Але ж і за тих непростих обставин я навчався у цілому краще, ніж Настя зараз! У чому тут причина? Вона — проста. Знаєте, говорять, що коли щось дуже добре, то це вже не добре? Ось так і з нашою донькою. Ми нерозумно створили їй такі умови, що вона невільно дійшла висновку: а навіщо працювати над собою? Адже в неї і так все є. А далі буде ще більше! Як її батько, твердо обіцяю, що все це ми з дружиною надалі чітко врахуємо. Поли мити вона поки що не буде. Але в школі і дома працюватиме натхненно! Особливо це стосуватиметься хімії. Адже вперше в житті її навчає справжній кандидат наук і доцент.
Як прояв справжньої пошани нашої сім'ї до Вас і подяка за Вашу титанічну працю та признання Вашої високої кваліфікації просимо прийняти від нас наші скромні подарунки. Також обіцяємо, що якісний ремонт хімічного кабінету наприкінці навчального року буде проведено за рахунок об'єднання, яким я керую. Я впливово попрохаю Настю, щоб після ремонту вона разом зі своїми подругами добре помила підлогу в хімічному кабінеті і препараторській, Якість їхньої роботи перевірю особисто. В чому- чому, а в цьому я добре знаю толк...
Настирливо і дзвінко пролунав дзвінок на перший урок. Батьки Насті рвучко піднялися, ввічливо ще раз попросили вибачення, подякували за надану вчителем увагу і заспішили з кабінету.
Учитель був спантеличений до краю. Зі значною тривогою чекав одних подій і внутрішньо готував себе до них. Вийшло все діаметрально протилежно. Встиг задоволено подумати: «А так воно і повинно було бути!». Та ще: «Як же зрозуміти, що директор гімназії так погано знає свого такого чудового друга?!».
...Краєм ока встиг оглянути солідні подарунки — дорогий коньяк, незвичні цукерки, непростий набір авторучок, ще там щось. Перевів подих, й поспішив до дверей, щоб запустити в кабінет гомінливий 7-А клас. Вони лише цього року розпочали вивчати хімію. А в класі відразу три Насті! Перед початком уроку встиг тривіально подумати: «У кожної з них, як і у всіх дітей, є свої батько й мати...».
Джерело: журнал «Управління школою» №19-21. Автор: М. П. Пугач, учитель, кандидат технічних наук