Болонський процес в Україні: суб’єктивний погляд експерта

Проблематика Болонського процесу (БП) стає все більш популярною в засобах масової інформації, об’єктом цікавих дискусій в студентському середовищі, обмінів гострими репліками в електронних медія.

Але чи правильно ми розуміємо цілі БП, механізми та інструментарій їх впровадження, засоби оцінювання досягнутих результатів? Мій особистий досвід, як члена Національної команди експертів із реформування вищої освіти в Україні, який часто приймає участь в дискусіях на теми впровадження БП в Україні ("День" в номері від 15 грудня описала перипетії одного із таких заходів - Національного круглого столу, організованого Національним студентським союзом), не дозволяє ствердно відповісти на це запитання. Надто багато "легенд та міфів" супроводжують БП сьогодні в Україні як в середовищі студентів, так і освітянських фахівців, аж до найвищих рівнів. Розпочну із загальновідомого. В червні 1999 року представники 29 європейських країн підписали Болонську Декларацію, в якій зафіксували основні принципи процесу реформування європейського простору вищої освіти (ЄПВО):
1. Прийняти систему легко зрозумілих і порівнюваних ступенів.
2. Запровадити систему вищої освіти, яка грунтується на двох основних циклах (бакалавр, магістр).
3. Запровадити систему кредитного трансферу, подібну до ECTS.
4. Сприяти мобільності студентів, викладачів і науковців.
5. Сприяти європейській співпраці із забезпечення якості.
6. Сприяти Європейському виміру у вищій освіті (в контексті розробки навчальних планів і міжінституційної співпраці).

Спробуємо перегрупувати вказані принципи, виділивши окремо основні цілі БП та інструментарій для їх досягнення. Для цього зробимо короткий екскурс в історію розвитку післявоєнної європейської інтеграції.

Інтенсивні інтеграційні процеси в Європі розпочалися відразу після другої світової війни. Уже в 1951 році шістка європейських країн створили Європейську спільноту вугілля і сталі, яка в процесі свого розвитку привела до створення Європейського Союзу - політичного утворення, що сьогодні налічує 27 країн. Очевидно, що в основі політичної інтеграції лежали інтереси економічної співпраці, які мали результатом створення спільного ринку, що забезпечив вільний рух людей, товарів, послуг та капіталів. 16 країн ЄС використовують спільну валюту - Євро. Європейського виміру почала набувати наукова кооперація, співпраця в області культури та спорту.

І лише освіта в силу своєї здорової консервативності та реальної автономії навчальних закладів тривалий час все ще залишалася поза сферою європейської інтеграції. До певного часу це не створювало проблем іншим, в першу чергу, економічним інтересам. Але коли міграція трудових ресурсів та зростаючий дефіцит кваліфікованих фахівців досягли значних розмірів, проявилася в повній мірі нова проблема. Різноманіття освітніх систем, яке завжди було сильною стороною Європи, створювало здорове конкурентне середовище, проявило і зворотний бік медалі: працедавцям ставало все трудніше зрозуміти суть, рівень та якість кваліфікацій, що представлялися іноземними пошукувачами місця праці. Наведу приклад, до працедавця звертаються два претенденти із дипломами ліценціата: один із Польщі, інший із Швеції. І далеко не кожен знає (та й не обов’язково повинен знати), що перший має за плечами 3 роки навчання після гімназії на першому циклі, а другий - 2 роки докторських студій після успішного закінчення другого циклу навчання в університеті!

Першим серйозним кроком до інтернаціоналізації європейської освіти стало запровадження в 1987 році програми ERASMUS, метою якої було удосконалення та збільшення обсягів мобільності студентів та викладачів в країнах ЄС, розвиток багатосторонньої міжуніверситетської кооперації, поглиблення співпраці між університетами та підприємствами, поширення інноваційних технологій навчання. В рамках ERASMUS також був напрацьований інструмент перезарахування навчальних досягнень, отриманих студентом в іншому університеті в рамках програми мобільності, - Європейська кредитно-трансферна система (ECTS). Протягом наступних 12 років сотні тисяч студентів з країн ЄС відбули одно- та двосеместрове навчання за кордонами своєї держави, на прикладі довівши доцільність та ефективність обраного шляху.

Але економічна та політична інтеграція в Європі поглиблювалися, і на порядок денний було винесене наступне, набагато масштабніше та складніше завдання гармонізації освітянських систем в європейських країнах на основі розроблення та впровадження рамкових структурних змін навчальних програм з метою створення єдиного європейського простору вищої освіти, яке сьогодні широко відоме під назвою Болонський процес. Мета створення ЄПВО - підвищення якості та конкурентоздатності європейської освіти на основі збереження національних освітянських надбань та їх взаємозбагачення шляхом подальшої інтенсифікації студентської та викладацької мобільності, розвитку загальноєвропейської системи забезпечення якості та поглиблення міжнародної кооперації.

Таким чином, Болонський процес має дві основні цілі - забезпечення зрозумілості освітянських кваліфікацій (принцип 1) та підвищення якості (принцип 5). Все інше - інструментарій для досягнення цілей.

Протягом наступних після підписання Болонської декларації років були напрацьовані нові додаткові інструменти та механізми: концепція навчання впродовж життя, нові програми мобільності, загальноєвропейські аналітичні та дослідницькі проекти (найбільш відомий із них - TUNING), Додаток до диплома, Рамка кваліфікацій ЄПВО, докторські студії як третій цикл навчання, співпраця між ЄПВО та Європейським науковим простором, загальноєвропейські стандарти та рекомендації із забезпечення якості, процедури визнання попереднього навчання та неформального навчання (поза рамками університетської системи), перетворення ECTS в систему не тільки перезарахування, а й акумулювання кредитів, нові технології навчання, співпраця із працедавцями у створенні навчальних програм та сприянні працевлаштуванню випускників. Перелік можна продовжити, адже БП є саме процесом, що розвивається та удосконалюється впродовж своєї реалізації.

Але хочу підкреслити - застосування будь-якого інструментарію повинно розглядатися виключно в контексті цілей БП: сприяє він їх досягненню, чи ні. Якщо б такий підхід був використаним в українських дискусіях 2003-2006 років щодо перегляду напрацьованого (були розроблені та затверджені всі державні стандарти навчальних програм першого циклу!) переліку бакалавратів, доцільності впровадження кредитно-модульної системи організації навчального процесу (замість ECTS, яка вже майже 20 років успішно працювала в Європі), то я впевнений, що процес реформування української освіти пішов би іншим шляхом, результати були б набагато позитивнішими, а імідж Болонського процесу в суспільстві - діаметрально протилежним.

На закінчення хочу з приємністю відзначити, що в цьому році, нарешті, почалися правдиві Болонські реформи: наказом Міністра МОНУ впроваджено ECTS, поставлене завдання до кінця 2009-10 н.р. запровадити Додаток до диплому європейського зразка, збільшена автономія університетів щодо створення навчальних програм та забезпечення студентам в розумних межах індивідуального вибору навчальних дисциплін, вживаються конкретні заходи для підвищення мобільності, розпочата дискусія на тему створення Національної рамки кваліфікацій. Та й вищезгаданий студентський Національний круглий стіл - в цьому ж контексті. Адже підвищення ролі студентства на всіх етапах освітянського процесу є новим, далеко не міноритарним інструментом реалізації завдань Болонського процесу.