Поезіє, співуча моя ліро!
Натхнення дай для серця і душі.
Мелодій слова прагне також тіло.
Твори ж, поете, зранку і вночі.
Верлібр - для друга, рима - для матусі.
Коханій - серенаду чи сонет.
Поезія - краса емоцій в слові, І кожен, хто творив, для нас - поет!
Л. Жижка, 9 клас
Такий епіграф до нашого ювілейного заходу, що відбувся в День поезії 21 березня цього року, написала дівчинка, яка багато читає. 15 років ми разом з учнями, закоханими в поетичне Слово, творили наш дивосвіт «Пуп’янок».
Уже давно стало істиною, що література розвиває і збагачує духовний світ людини, сприяє становленню громадянина країни, допомагає стати успішним і щасливим. Письменником може стати не кожен, але розуміти й отримувати насолоду від книжок - необхідно і можливо. І навчити цього має вчитель.
Але якщо зацікавити прозовими творами, попри їхню велику кількість та часто складність, не так уже й важко, бо це - захопливий світ пригод, мандрів, фантазій і стосунків, то «влюбити» в поезію більшість учнів - проблематично, адже краса художнього образу та форми, концентрованих думок-емоцій не кожного може захопити.
То як же бути вчителю-словеснику? Адже робота з віршами - це не просто тренування пам’яті, це влив на емоційні стани дитини, виховання духовності, розвиток інтелекту. А вивчення поезії в шкільних курсах української та зарубіжної літератур займає чималу частину. Деякі вчителі, ознайомлюючи учнів із творчістю поетів, ідуть торованим шляхом: спочатку - біографія, потім - читання й аналіз віршів (як правило, це робить житель) і на завершення - виразне читання напам’ять. Звісно, це ньому є своя логіка, але поетичний твір потребує особливого прочитання, часто нетрадиційного, тому хотілося б, щоб стандартні методи поступилися творчим знахідкам, а учні отримували б тетичне задоволення від таких уроків.
Процес становлення учнів-читачів, поцінову- їі в поетичного слова супроводжується прагненням до власної літературної творчості. Це прагнення іноді дуже сильне, як і потреба тан- ти чи співати. Як зазначив відомий педагог і письменник Василь Сухомлинський у книжці «Серце віддаю дітям», кожна дитина народжується поетом і потрібно використати це бажання і розвивати. «Дати дитині радість поетичного натхнення, пробудити в її серці живе джерело поетичної творчості - це така сама важлива справа, як навчити читати і розв’язувати задачі».Бажання творити й справді з’являється ще у ранньому шкільному віці, іноді активізується у підлітковому, в старших класах і, використовуючи його грамотно, можна розвивати дитячу творчість. Очевидно, що це посилить мотивацію навчальної діяльності та вдосконалить сприйняття художніх творів. А головне - допоможе учням самовиразитися через поетичне слово.
Та поетичні твори потребують читача-творця, читача, який розумівся б на тонкощах написання таких форм і відчував би їхню красу. Можливо, хтось зауважить, що на уроках літератури учні ознайомлюються з теорією творення поезії, вивчають термінологію, аналізують художні особливості малих жанрів. Так, згодна. Але часто теорія, непідтверджена власним учнівським досвідом, залишається теорією. Учителі-практики, закохані в поезію, зрозуміють, що я маю на увазі: глибоке проникнення учнями в поетичний твір можливе лише за умови їхньої індивідуальної причетності до процесу творчості.
Багато вчителів-словесників, розуміючи важливість такої роботи, розвивають творчі здібності учнів не лише на уроках, а й на додаткових факультативних заняттях, гуртках, різноманітних позакласних заходах. Вони творять самі та заохочують до творчості своїх учнів. А ще - відкривають джерела натхнення, проводячи уроки на природі, спостерігаючи разом з дітьми за красою довкола і озвучуючи побачене справжнім поетичним словом. Після творчості на пленері, гадаю, поети будуть здаватися не тільки небожителями, а й колегами по перу, творами яких можна не лише насолоджуватися, а й розглядати як зразок для наслідування, переспівування, перекладання, врешті-решт, навчання висловлення думок і почуттів.
Хочу поділитися своїм досвідом, тим паче, що цьогоріч наша літературна студія «Пуп’янок» відзначає 15 років поетичної діяльності, а велика кількість щорічних літературних перемог в учнівських конкурсах різних рівнів, Самвидав (однойменна газета, авторські збірочки, альманахи) та навіть публікації в деяких виданнях дають підставу вважати задуманий проект успішним і гідним наслідування.
Самостійна художньо-словесна творчість учнів як особливий вид діяльності зацікавив мене з самого початку роботи в школі. Я бачила, з яким задоволенням пишуть творчі роботи деякі учні, як люблять віршувати, готуючи до випуску чергову літературну газету (ніде правди діти, часто за готовими шаблонами і таку неживу, шаблонну), скільки радості та бажання творити мають, коли пишуть вірші друзям і батькам. Бажання творчості вільної, не обмеженої приписами й правилами, є у самій природі дитини, а це з педагогічної точки зору - наріжний камінь у вихованні людини творчої, активної.
Вірші приваблюють учнів невеликим розміром, можливістю за короткий період написати кілька таких творів і навіть підготувати збірочку. Модні у ХІХ-ХХ століттях інтимні щоденники з віршами-посвятами повертаються нині і до учнів XXI століття. А висока напруга і концентрація почуттів у ліриці, особливо на етапі творення і захисту української державності, привабила до неї значну частину не лише поетично обдарованої молоді. Щодо творчих учнів і не дуже талановитих хочу сказати, що для мене це - не принципово: усі, хто хоче писати, пишуть, розвивають фантазію, збагачують своє мовлення, стають більш розкутими у спілкуванні й висловленні думок. Звісно, правимо, редагуємо разом і на засіданнях чи заняттях поетичного клубу, читаємо кращі твори й говоримо про красу змісту і форми. Часто по враження ходимо в парк чи до ставка, що поруч, за можливості й пейзажну лірику читаємо там. Запрошуємо на свята місцевих поетів і знаменитих митців.
Спостерігаючи за шкільними поетами, я бачу, як змінюється їхня самооцінка і ставлення до них решти учнів. Віршування часто вирізняє їх з-поміж інших. Такі діти стають активнішими на уроках і позакласних заходах, виявляють особливу зацікавленість до читання віршів знаменитих поетів. Вони ставлять цікаві запитання і намагаються дати відповіді під час аналізу, спираючись на свій досвід.
Як охоче і весело римуємо ми на уроках мови правила, пишемо поетичні мініатюркп на початку кожного місяця чи просто до свята! Скільки віршиків і віршів збирається у мене в учительському столі перед черговим випуском «Пуп’янка»! Які чудові саморобні збірочки з’являються щороку на виставковій поличці, і як приємно, що час від часу наші шкільні поети стають переможцями різних літературних конкурсів, друкуються в альманахах і газетах.
Для того щоб простежити своє творче зростання, лишити собі та школі пам’ять, останні роки готуємо збірочки віршів, альманахи різної тематики, залишаємо копії творів, за які отримали нагороди, випускаємо, крім традиційних, ювілейні газети з добіркою кращих віршів.
Інколи в класах, де є кілька дітей, які віршують, і роблять це досить пристойно, організовуємо невеличкі поетичні змагання. На День поезії, 21 березня, влаштовуємо поетичні ранки, творчі звіти, концерти, де не лише декламуємо свої вірші, а й виконуємо пісні на власні слова. Звісно, тоді допомагає вчитель музики, який пише мелодії до слів, і деякі вчителі, які теж віршують. До речі, віршувати вони почали на прохання літературної студії, коли ми готували свої заходи чи випускали великі номери газет, а потім і самі захопилися поезією.Особливо натхненно писалося нам з початком російсько-української війни на Сході. «Непоети» ставали поетами, поети писали шедеври. Вірші друкувала районна газета, їх разом з гуманітарною допомогою відправляли на Схід, з ними їздили виступати на різні заходи. У 2015 році працівниками Таращанського коледжу була видана збірка патріотичних віршів «Із полум’я повстане Україна». У ній багато й наших творів і, зрозуміло, ми отримали кілька книжечок, одну з яких із учителем, який ішов захищати Батьківщину, передали українським воїнам.
Я робила «Пуп’янок» - «Пуп’янок» робив мене. Так написала я в передмові до презентації на честь ювілею. І це - свята правда. Редагуючи вірші дітей, мимоволі стаєш поетом, ні, - вчителем, який пише вірші. Деякі із них претендують на звання поезії.
Коли мене запитують, чи всі вірші, написані учнями та вчителями, гарні, повноцінні, відверто відповідаю, що це далеко не так. Інколи доводиться багато правити, делікатно завертати такі опуси творцеві - з поясненнями обов’язково. Але бувають випадки фанатичного захоплення віршуванням, коли людина отримує задоволення від такого способу самовираження й не дуже прислухається до порад. Що ж, доводиться лише погодитися, що це не найгірший варіант драйву, й дати людині спокій.
Напевне, графоманія - не найкраще явище у суспільстві, але у школі, де будь-яка творчість, бажання самоствердитися підтримуються і заохочуються педагогами, учительський ентузіазм і захоплення також зустрічають повагу і схвалення. Інша справа, що ми, словесники, навчаємо дітей бачити і відчувати красу слова і відрізняти гарний, сильний твір від примітивного, слабкого. Але робимо це обережно, читаючи зразки справжньої літератури. От коли на уроках вони усвідомлено й зацікавлено вчитуються і вслухаються в поетичні шедеври.
Вивірені власним досвідом, а через нього й розумінням, з’являються віршовані відкриття. Хочеться навести деякі з них.
Зрозуміло, така «творчість для душі» не обумовлена шкільними програмами і не спрямована процесом, адже школа - загальноосвітня і не гуманітарна. Але ми радіємо художнім знахідкам, вдало дібраному слову, вчимося шсловл юватися не лише точно, а й поетично, як діти. І коли з’являються маленькі чудеса, робляться художні відкриття, разом з учнями знову й знову дивуєшся світові, природі.
Так, поетичне слово в усі часи зачаровувало, пробуджувало свідомість, учило бачити красу і доброту довкола. Поетів шанували, любили, вважали пророками і поводирями націй.
Я тепер знаю, що розуміння художнього слова великих прийде до учнів із спроб творити самим, бачити й відчувати світ завдяки власній поезії.
Літературна газета «Пуп’янок» - явище унікальне в духовному житті Северинівської школи. Це логічне продовження газети «Детский лепет», що існувала десять років і давала змогу творити і розвивати естетичний смак та любов до Слова багатьом учням. «Пуп’янок» - це і літературна студія, і поетичний дебют дитячої думки та мрії, це й спроба йти в ногу з часом і можливість творити свій світ. «Пуп’янок» - це перша газета учнів і вчителів, стартова сходинка до справжніх публікацій та літературних перемог.
Принцип відбору до газети - бажання висловитись поетичною мовою, виявлене у слові, та знання азів віршування, помножене на любов до поезії. І хоча більшість віршів - це лише перші проби пера, серед них можна знайти справжні алмази, що у разі обробки можуть перетворитися на діаманти. Чи стануть шкільні поети справжніми митцями, вирішувати їм. Але те, що в житті вміння бачити, відчувати і передавати Словом стане в пригоді - це беззаперечно.
Відомий учений Лев Виготський у книжці для вчителя «Уява і творчість у дитячому віці» розглядав літературні здібності крізь призму впливу самостійного художньо-словесного самовираження насамперед як ігровий інструмент для творення власного «я», а потім і як вдалий старт до будь-якої професійної творчості в майбутньому.
І віриться, що це насправді так. І шкільні поети, які стали не тільки філологами, журналістами чи лінгвістами, а й економістами та юристами, зможуть виявити себе творчо, реалізуватися передовсім як люди.
Шкільним поетам
Роки летять, а Слово залишається...
Як подорожник, що до ран, як лист.
Не в’яне справжнє - світу усміхається.
Між нами й ним - міцний надійний міст.
Та щоб відчути вповні його силу,
Читай Поетів, що злетіли ввись.
Люби Поезію довкола, у природі,
У знаменитих мудрості учись.
До книги йди, до люду привітайся,
Люби батьківське і чуже шануй.
Не возвеличуйся, в малім не зазнавайся.
Джерело: Журнал «Всесвітня література в сучасній школі». Автор:Валентина НЕВІНЧАНА, вчитель зарубіжної літератури Северинівського НВК, Київська область.