Літературу XVIII століття називають літературою Просвітництва. Вона охоплює столітній період - з 1688 по 1789 рік. Батьківщиною Просвітництва стала Англія, де в 1688 році відбулася Славна революція, в результаті якої до влади прийшла буржуазія. У тогочасній Франції боротьба за владу з монархією і дворянством ще тривала.
Просвітництво демонструвало надії молодого тоді буржуазного суспільства, що людство вступало в період панування розуму, добра і справедливості.
Розум, на думку просвітників, дає людині розуміння як суспільного устрою, так і самої себе. І те й інше можна змінити на краще, вдосконалити. Так обґрунтовувалася ідея прогресу як незворотного ходу історії з темряви невігластва в царство розуму. Найвищою і найпродуктивнішою формою діяльності розуму вважалося наукове пізнання. Про людський розум» і своїх педагогічних творах англійський філософ Джон Локк обґрунтувував важливість життєвого досвіду і досвіду внутрішнього життя, тобто почуттів і переживань, у вихованні розуму й волі молодої людини. Просвітники вірили, що їхніми зусиллями шляхом виховання, переконання, безперервних реформ можна створити врешті-решт «царство розуму».
Зацікавлено обговорювалося й інше поняття - «закони природи». Метою боротьби за новий, буржуазний порядок було повернення до розумності і природності. «Природний стан, - писав Дж. Локк, - є стан свободи, однак не свавілля; він керується законами природи, яким усякий зобов’язаний підкорятися: розум, що відкриває ці закони, вчить усіх людей, що ніхто не має права шкодити життю, здоров’ю, свободі, майну іншого».
Епоха Просвітництва породила плеяду чудових письменників: Вольтер, Дідро, Руссо, Бомарше - у Франції; Свіфт, Дефо - в Англії; Лессінг, Ґете, Шиллер - у Німеччині; Гольдоні - в Італії.
Особливо впливовими були французькі просвітники, які стали володарями дум. Саме Франція на століття стала центром просвітницької думки, сприяла швидкому поширенню передових ідей в Європі - від Іспанії до Росії і Північної Америки. Такі видатні французькі діячі того часу, як Шарль Монтеск’є (1689-1755), Марі-Франсуа Вольтер (1694-1778), Дені Дідро (1713-1784), Жан-Жак Руссо (1712-1778) та інші були не тільки відомими письменниками, а й філософами-просвітниками. Просвітники бо-ролися з церквою, вимагали рівності всіх громадян перед законом. Вони проголосили ідею поширення знань серед народу, підпорядковуючи свою художню творчість головному принципу - утвердженню виховної ролі мистецтва в суспільстві. Цим вони й здобули благородне звання просвітників, що залишилося за ними в історії.
Ніколи ще література не була так відкрито, тісно й органічно пов’язана з філософією, як тоді. Філософія переосмислювала всі сфери життя, а література Просвітництва стала платформою, де перевірялися нові, сміливі погляди на людину й Суспільство.
Дискусії про людську природу переходили зі сторінок учених філософських трактатів на сторінки поем, романів і п’єс. Письменники-просвітники виступили як глашатаї сміливих суспільних ідей. Вагомого значення вони надавали ідейному зміст літератури, розглядаючи її як засіб виховання сучасників. У будь-якому літературному творі епохи Просвітництва письменник мав дотримуватися повчальності та алегоричності розповіді, а також вигадувати захопливий сюжет.
Серед епічних жанрів тоді особливо популярними були романи пригод і подорожей («Життя і дивовижні пригоди Робінзона Крузо» Даніеля Дефо, «Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта). Уже сам жанр інтригував читача, приваблював установкою на розважальність, очікуванням незвичайного сюжету. Проте це був, так би мовити, авторський викрут, оскільки головна роль у творі відводилася героєві, який діяв на фоні екзотичної природи, часто серед чужинців, і читач мимоволі захоплювався його сміливими розсуд-ливими вчинками, тобто виховувався, чого найбільше й прагнув автор. Так, головний герой роману Дефо - Робінзон, який зазнав страху і відчаю, опинившись на безлюдному острові, проте не втратив надії, виявляє неабияку душевну силу, винахідливість і характер, а сам роман стає своєрідним гімном енергії й незламній волі людини.
Свіфт у «Мандрах Гуллівера» вдався до літературної полеміки з Дефо, оскільки не поділяв його оптимізму щодо людської природи. Залучивши прийоми фантастики й сатири, письменник застерігає людей від самовдоволення й самоомани. Так, його Гулівер - допитливий, доброзичливий, шляхетний на початку твору, під кінець подорожі соромиться своєї людської природи, опинившись у країні потворних дикунів , й починає наслідувати коней, які вважають себе найдосконалішими створіннями. Світ, можливо, хотів проілюструвати думку, що жалюгідне, нікчемне середовище швидко пригнічує людину, змушує капітулювати перед ним, перетворює на духовного пігмея.
У 40-60-ті роки XVIII століття в літературі відбувається розквіт жанру соціально -побутового повчального роману вихованні літературними постатями цього періоду є англійці Генрі Філдінг і Семюел Річардсон. Найвідоміший роман Філдінга - «Історія Тома Джонса, найди». У ньому показано героя, який багато помиляється в житті, проте робить вибір на користь добра.
Повчальні й твори основоположника англійського психологічного роману Семюела Річард- сона - «Памела, або ж Винагороджена доброчесність» і «Клариса, або Історія юної леді», в яких утілено ідеал простої, незнатної людини, наділеної доброчесністю. Завдяки Річардсону читачі несподівано побачили, що їхнє власне життя з усіма побутовими дрібницями й інтимними почуттями може бути цікавим і значущим.
Про вирішальну роль виховання писали й французькі просвітники. Клод Гельвецій у працях «Про розум» (1758) та «Про людину» (1769) доводив уплив на виховання середовища, тобто умов життя, суспільного ладу, звичаїв. Жан-Жак Руссо у творі «Еміль, або Про виховання» (1762) і в романі «Юлія, або Нова Елоїза» (1761) від-стоював ідею природного виховання на основі розвитку природних здібностей дитини, вільних від пороків і згубних звичок, що формуються ; неї пізніше під впливом суспільства.
З виховною метою просвітники активно використовували театр. Сатиричні комедії англійця Генрі Філдінга і майже вся драматургія італійця Карло Гольдоні, «Одруження Фігаро» француза П’єра Бомарше і драма «Розбійники» німця Фрідріха Шиллера були розраховані не на обраних поціновувачів, на а широку глядацьку аудиторію. Величезний уплив драматичних шедеврів XVIII століття полягав не тільки у викритті феодалізму, в грізних -і нещадних вироках, що лунали зі сцени. Глибоко хвилював і полонив серця глядачів образ самого викривача, героя - носія просвітницьких ідей (наприклад, Карла Моора в драмі «Розбійники» Шиллера або веселої, кмітливої плебейки Мірандоліни в п’єсі Гольдоні «Трактирниця»), У цьому ще одна особливість літератури Просвітництва: вона оспівує високий моральний ідеал, що найчастіше втілюється в образі позитивного героя. Створюючи ці образи, письменники XVIII ст. вирішували новаторське завдання. Прославляючи енергійну людину нової, буржуазної епохи, вони далеко не завжди ідеалізували буржуа. Врешті-решт, саме образи простолюдинів принесли багатьом письменникам-просвітникам всесвітню славу.
Інтерес просвітників до людини, до її переживань, внутрішніх духовних цінностей зумовив подальший розвиток лірики в XVIII столітті. Дивовижним явищем в європейській поезії XVIII століття була творчість великого народного поета Шотландії Роберта Бернса, який у своїх життєрадісних, повних лукавого гумору поемах, епіграмах, задушевних ліричних піснях розкрив душу свого народу, передав любов шотландців до батьківщини, їхнє критичне ставлення до світських і церковних владик. Яскравим явищем просвітницької лірики є чудові вірші молодого Гете, який оспівав молодість, свіжість, щирість юнацького почуття, висловив своє захоплення красою природи, сміливо кинувши виклик церковним догмам.
Своєрідність українського Просвітництва в тому, що в Україні в XVIII столітті не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об’єднані вірою у перетворювальну силу освіти. Критикуючи тогочасний суспільний лад, вони вимагали пом’якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки вчених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу.
На українському ґрунті Просвітництво розвивалося з гуманістичних ідей діячів братств та Києво-Могилянської академії. Так, випускники Києво-Могилянської академії в 1768-1783 роках видали 173 томи творів французьких просвітників, «Енциклопедію» Дідро. Просвітницькі ідеї істинності життя у «сродній праці», жанр прозових філософських діалогів знайшли відображення у творчості філософа і поета Григорія Сковороди.
Про літературні напрями епохи Просвітництва
У XVIII столітті найбільш плідно розвивалися такі літературні напрями, як просвітницький класицизм, просвітницький реалізм і сентименталізм.
На початку XVIII століття в європейській літературі панував класицизм, мистецтво норм і правил, орієнтоване на античні зразки й розраховане переважно на освічені верстви феодального суспільства, більшою чи меншою мірою обізнані з античною культурою. Представникам третього стану, до якого тоді належала не лише буржуазія, а й купці, ремісники, міщани, герої античності не були настільки близькі й зрозумілі. Час потребував нового мистецтва, яке не ідеалізувало, а пояснювало б життя, що безперервно ускладнювалося.
Поступово формується новий напрям у літературі та мистецтві, названий просвітницьким реалізмом. Його засновниками були французький письменник і філософ Дені Дідро та німецький поет і філософ Готхольд Лессінг. Вони прагнули наблизити мистецтво до тогочасного життя, звільнити його від упливу античної міфології. Теоретики реалізму виходили із запитів часу і :пиралися на живу практику сучасного їм мистецтва. Справжнім художнім досягненням просвітницької літератури був реалістичний роман, епос приватного життя. У 1719 році виходить у світ «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо, твір, прославляє розум, ініціативу, винахідливість людини буржуазного суспільства. За «Робінзоном Крузо» слідують «Мандри Гуллівера» (1726-1727) - сатирико-фантастичний роман Джонатана Свіфта, в якому яскраво і дотепно висміюються людські та суспільні вади.
Критикуючи свавілля, жадібність, підозрілість, пиху великих і малих можновладців, реалісти XVIII століття протиставляють їм гуманність, високі моральні чесноти людей Нового часу, що виражають передові думки і почуття епохи. У цьому просвітники-романісти продовжували традиції літератури Відродження (на-самперед Сервантеса як автора «Дон Кіхота»), спиралися на художній досвід Шекспіра.
Просвітники не уявляли собі творчості, не осяяної світлом великих життєствердних ідей. Тому центральне місце в їхньому творчому пошуку займає позитивний герой. Згадаймо: класицистів хвилювали не особисті, а громадянські пристрасті людей. На відміну від них, просвітники намагалися поєднати в літературному героєві громадянина й людину, прагнули показати його близьким і зрозумілим широкому колу читачів і глядачів.
Інтерес до людей третього стану, які вперше стали не комічними або сатиричними персонажами, а героями ідилічної поезії, сприяв виникненню сентименталізму (від франц. Sentiment - почуття). Сентименталісти оскаржували просвітницькі ідеї прогресу цивілізації, оспівували людські почуття. У їхніх творах звучали меланхолійні інтонації, переважали теми «життя на лоні
природи». Роман англійського письменника Лоренса Стерна «Сентиментальна подорож» дав назву сентименталізму як літера-турному напряму. Найбільш яскравими творами сентименталізму епохи Просвітництва стали романи С. Річардсона («Памела» та ін.), п’єса Ж.-Ж. Руссо «Юлія, або Нова Елоїза, роман І. Ґете «Страждання юного Вертера», повість російського письменника М. Карамзіна «Бідна Ліза». Прикладом сентиментального твору епохи Просвітництва є повість «Маруся» Г. Квітки- Основ’яненка, з якою ви ознайомитесь на уроках української літератури цього року.
Яскравим явищем французької літератури Просвітництва стали знамениті комедії П’єра Бомарше «Севільський цирульник» (1775) і «Одруження Фігаро» (1784), у яких на сцену виводиться слуга - новий герой, представник третього стану. П’єси мали тріумфальний успіх уже після прем’єри («Одруження Фігаро» витримало 100 вистав поспіль) і Донині збирають повні зали в усіх куточках світу. Всесвітню славу мають також однойменні опери, написані за ними, - «Одруження Фігаро» (1786) Вольфганга Моцарта та «Севільський цирульник» (1816) Джоаккіно Россіні.
Зміни відбувалися в мистецтві епохи Просвітництва в цілому. Так, історичний і міфологічний живопис XVII століття поступається місцем картинам на побутові й повчальні теми. Французькі художники Жан Батист Шарден («Молитва перед обідом», «Малювальник», «Хлопчик з дзиґою», «Дівчинка з воланом») і Жан-Батист Грьоз («Велика родина», «Розпещене дитя» тощо) писали сцени із тихого, затишного сімейного життя. їхні картини, пройняті ліризмом і споглядальним спокоєм, були дуже популярними у Франції XVIII століття й здобули високі оцінки філософів-моралістів, наприклад Дідро.
Гуманізм і демократизм англійського живописця Вільяма Хогарта яскраво виявляються в реалістичних портретах, які він писав протягом усього життя. Виконані з проникливістю і теплотою «Автопортрет», «Портрет місіс Солтер», портрети слуг утверджують образи позитивних героїв, підвищують значення особистості, неза-лежно від її соціальних рангів («Продавчиня креветок»).
У епоху Просвітництва відбувається небувалий зліт музичного мистецтва. Опера стає синтетичним жанром, що поєднує в одному спектаклі музику, спів і складну драматичну дію. На найвищу сходинку класичного мистецтва австрійський композитор Йозеф Гайдн підняв інструментальну музику. Вершиною музичної культури Просвітництва є творчість Іоганна Себастьяна Баха і Вольфганга Амадея Моцарта. Особливо яскравим просвітницький ідеал є в опері Моцарта «Чарівна флейта», яку вирізняє культ розуму, світла, уявлення про людину як про вінець Всесвіту.
Джерело: Журнал «Всесвітня література в сучасній школі». Автор: Валентина Снігірьова, старший науковий співробітник Інституту педагогіки Національної академії педагогічних наук України, кандидат педагогічних наук, м. Київ