Ефективність засвоєння змісту освіти вимагає його дидактичного прогнозування та формування, які здійснюються за такими етапами:
1) аналіз цілей та функцій освіти, котрі визначають суспільну необхідність у змісті загальної середньої освіти;
2) створення прогностичної моделі випускника середньої школи як відображення перспективних цілей освіти; склад і структура моделі повинні відповідати складовим змісту освіти; у ній визначаються й оцінюються основні знання, навички, особистісні якості тощо, які знадобляться учню після закінчення навчального закладу;
3) прогностичний відбір навчального матеріалу - представлення всіх компонентів змісту освіти в розгорнутому вигляді з урахуванням взаємозв'язку науки та відповідного навчального предмета - його теорій, понять, категорій, принципів, методів. Розглянемо ці етапи.
Мета освіти визначена в Концепції загальної середньої освіти України: вона має забезпечити умови для морального, інтелектуального, фізичного, художньо-естетичного розвитку учня, виховання громадянина демократичного суспільства, яке визначає освіченість, вихованість, культуру найвищими цінностями, незамінними чинниками соціального прогресу. Основними завданнями середньої загальноосвітньої школи є такі:
- ♦ різнобічний розвиток індивідуальності дитини на основі виявлення її задатків і здібностей, формування ціннісних орієнтації, задоволення інтересів і потреб;
- ♦ збереження та зміцнення морального, фізичного та психічного здоров'я вихованців;
- ♦ виховання школяра як громадянина України, національно свідомої, вільної, демократичної, життєво й соціально компетентної особистості, здатної здійснювати самостійний вибір і приймати відповідальні рішення в різноманітних життєвих ситуаціях;
- ♦ формування у школяра бажання й уміння вчитися, виховання потреби та здатності до навчання впродовж усього життя, вироблення вмінь практичного та творчого застосування здобутих знань;
- ♦ становлення в учнів цілісного наукового світогляду, загальнонаукової, загальнокультурної, технологічної, комунікативної та соціальної компетентностей на основі засвоєння системи знань про природу, людину, суспільство, культуру, виробництво, оволодіння засобами пізнавальної та практичної діяльності;
- ♦ виховання в учнів любові до праці, забезпечення умов для їх життєвого й професійного самовизначення, формування готовності до свідомого вибору й оволодіння майбутньою професією;
- ♦ виховання школяра як людини моральної, відповідальної, людини культури з розвиненим естетичним та етичним ставленням до навколишнього світу і самої себе.
Питання про мету освіти є питанням про те, якою має бути людина майбутнього. Найзагальнішою її рисою є різнобічний розвиток. Проте саме поняття «різнобічно розвинена особистість», його конкретне наповнення не є раз і назавжди даним, незмінним. Як і сама дійсність, воно збагачується, розвивається й конкретизується у зв'язку зі змінами, які відбуваються в суспільстві.
Різнобічний розвиток особистості, згідно з Концепцією загальної середньої освіти, розробленою в Україні, та матеріалами комісії з питань культурного співробітництва при Раді Європі, передбачає набуття нею певних компетентностей. Бути компетентним означає одержати знання та досвід, здатність і вміння мобілізуватися в даній ситуації, реалізувати свої здібності та потреби. Основними групами компетентностей, яких вимагає сучасне життя, є такі: соціальні - здатність учня адаптуватися до умов суспільного життя, готовність брати на себе відповідальність, бути активним у прийнятті рішень, у функціонуванні й розвитку демократичних інститутів суспільства, мати активну життєву позицію; полікультурні - вихованість, моральність, готовність розуміти несхожість людей, поважати їхню мову, релігію, культуру тощо; комунікативні - опанування важливого в суспільному житті усного й писемного спілкування, оволодіння кількома мовами; інформаційні — становлення наукового світогляду, оволодіння інформаційними технологіями, умінням здобувати, осмислювати та використовувати різноманітну інформацію; діяль-нісно-творчі — оволодіння різноманітними способами діяльності, розв'язання навчальних і життєвих проблем; прагнення та здатність до раціональної продуктивної творчої діяльності; саморозвитку та самоосвіти - розуміння себе, самовизначення, розвинені емоційно-вольові якості, володіння методами рефлексивного мислення (самоаналіз, самооцінка); потреба та готовність постійно навчатися як у професійному відношенні, так і в особистому та суспільному житті.
Різнобічно розвинена особистість — гармонійна особистість, вона знаходиться в єдності зі світом, людьми та самою собою. Гармонія означає узгодженість між тим, чого вона вимагає від інших, і тим, що вона здатна і повинна їм дати.
Як вимога до кінцевого результату освіти ці компетенції становлять модель проектованої особистості випускника середньої школи.
У матеріалах Комісії при Раді Європи підкреслюється, що компетенції не зводяться до знань і вмінь, а належать до сфери складних якостей особистості, є інтегрованим результатом її навчання та виховання і формуються передусім на основі опанування школярами змісту загальної середньої освіти. Тому важливим зараз є визначення нової системи знань, способів діяльності, ціннісних орієнтацій, еталонів поведінки, закріплених у моральних і правових нормах, і відображення цієї системи у змісті освіти.
Таким чином, особистість набуває визначених компетентностей у результаті засвоєння змісту освіти, який передбачає їх формування. Формувати — значить надавати чомусь певної форми, закінченості. Терміном «формування» у педагогіці визначається такий процес розвитку особистості, який спрямований на те, щоб досягти її певного цілісного вигляду.
Формування особистості пов'язане з реалізацією таких функцій освіти, як функція соціалізації, людиностворююча та культуротворча. Функція соціалізації є провідною й визначальною для двох інших. Соціалізація (від лат. socialis — суспільний) — це забезпечення засвоєння й відтворення соціального досвіду, що дає можливість особистості функціонувати як повноправному члену суспільства.
Становлення та розвиток особистості включають три основних компонента — фізичний, психічний та соціальний, які перебувають у нерозривному взаємозв'язку та взаємній зумовленості (О. Леонтьєв). Проте соціальний компонент утворює основу всього індивідуального розвитку особистості і завдяки цьому об'єктивно цілеспрямовує його, визначаючи загальний зміст. Завдання соціалізації виражають загальний спектр суспільних запитів, потреб і вимог стосовно людських якостей, завдяки яким суспільство оновлюється й розвивається. Соціалізація є первинною в реалізації та вираженні відносин людини та суспільства.
У сучасних наукових дослідженнях дидактиків, психологів і соціологів сформувалася сукупність поглядів на соціалізацію, що об'єднує такі ідеї:
- 1) освіта та виховання визначаються основними інститутами соціалізації — вона передбачає передачу надбаних минулими поколіннями культурних цінностей;
- 2) соціалізація особистості пов'язана з адаптивними процесами;
- 3) соціалізація триває протягом усього життя людини;
- 4) самосвідомість, самореалізація мають велике значення для успішної соціалізації особистості.
Процес соціалізації поділяють на два етапи — адаптацію та інтерналізацію (інтеріоризацію). Адаптація - це пристосування індивіда до умов і змін навколишнього середовища, процес звикання, коли зближуються цілі та ціннісні орієнтації особистості як члена суспільства, засвоюються норми та вимоги, відбувається входження в його рольову структуру. Це перший щабель, елемент діяльності людини у пристосуванні до умов суспільного життя.
Інтеріоризація — процес засвоєння індивідом норм, цінностей, установок, уявлень, стереотипів, вироблених суспільством і різними соціальними групами: це система засвоєних внутрішніх регуляторів поведінки. Адаптацію (біологічну, психологічну, соціальну — як її вищий рівень) розглядають як основну умову та механізм людської життєдіяльності. Вона є засобом оптимізації, взаємодії людини з навколишнім середовищем. її поведінка, діяльність, формування всіх якостей пов'язані й зумовлюються ним.
Поняття «середовище» широке за обсягом. Воно поєднує сукупність усіх умов, що оточують людину. Під соціальним середовищем розуміють економічні, політичні, соціальні та духовні умови, що впливають на людину. Освітнє середовище - це система впливів та умов формування особистості за заданим зразком, а також можливостей для її розвитку, які містяться в соціальному й просторово-предметному оточенні. Освітнє середовище включає різні види засобів і зміст освіти, які здатні забезпечувати продуктивну діяльність учня, що передбачає створення кожним школярем особистісного змісту освіти, який не передається йому безпосередньо, а «вирощується» у нього в ході навчальної діяльності.
Освітнє середовище та соціальне середовище нерозривно пов'язані у процесі соціалізації особистості. Освіта є частиною соціального середовища, вона активно впливає на соціальне середовище. Соціальне середовище формує ті чи інші риси особистості, що дають їй можливість виконувати ті чи інші соціальні ролі — бути робітником, інженером, лікарем, політиком чи педагогом. Суспільство визначає мету та завдання освіти. Освіта визначає зміст, який повинна засвоїти особистість, щоби стати повноправним членом суспільства.
Сучасні моделі соціалізації особистості розглядають освіту як один з її механізмів, це: психоаналітична модель (або особистісного контролю) (3. Фрейд); «рольового тренінгу» (Т. Парсонс); «соціального навчання» (Дж. Доллард, Б. Скіннер та ін.); «міжособистісного спілкування» (Ч. Кулі, Дж. Мід та ін.); когнітивна (Ж. Піаже, А. Маслоу та ін.); «модель інкультурації» - дитина розглядається як пасивний споживач, який сприймає культуру (Ф. Баос, В. Малиновський та ін.).
Як стверджує більшість учених, сучасна освіта покликана створювати сприятливі умови для адаптації особистості до мінливого навколишнього середовища, вона спрямована на формування в людини розуміння своєї єдності зі світом природи, усвідомлення себе людиною світу, для якої близькі та зрозумілі інтереси інших людей і народів, а головними цінностями є загальнолюдські. Це передбачає новий тип стосунків з оточуючим світом — діалогової взаємодії, співробітництва, спілкування задля оптимізації системи «людина~світ», їх спільної еволюції.
Соціалізацію розглядають як взаємодію людини з навколишнім середовищем, що триває все її життя, шляхом адаптації в кожній зі сфер її життєдіяльності. Адаптація пов'язана із засвоєнням чергової нової соціальної ситуації, суб'єктивно нової для кожної особистості, вона додає їй соціального досвіду (бо об'єктивно існує як елемент культури цього суспільства) і тим самим підвищує рівень соціалізації. Соціалізація, таким чином, триває протягом усього життя людини, створює умови для організації її безперервного формування, що відповідає неперервності освіти.
Соціалізація — двосторонній процес, який включає, з одного боку, засвоєння індивідом соціального досвіду через входження в соціальне середовище, а з другого — активне відтворення ним соціальних відносин в активній життєдіяльності. У процесі соціалізації адаптивна й перетворювальна діяльність спрямовується індивідом на середовище і на самого себе. Людина не просто засвоює соціальний досвід, а перетворює його у власні цінності та установки.
Процес формування якостей особистості визначає поступове становлення її індивідуального досвіду, який виконує детермінуючу функцію у взаємовідносинах індивіда з дійсністю. Взаємодія з культурою та суспільством стає все більш внутрішньо спрямованою та внутрішньо регульованою. Зовнішня регуляція інтеріоризується та формується як система саморегуляції та самореалізації — прагнення до якомога повнішого виявлення та прояву своїх можливостей, нахилів, здібностей, якостей як одного з виразів соціальних потреб людини.
Таким чином, соціалізація розгортається у двох напрямах — активності особистості по відношенню до дійсності та активності стосовно самої себе — як інструмент власної соціалізації та життєдіяльності. Активність виступає важливим чинником формування необхідних якостей особистості, що впливає на її культуру, знання, уміння, навички, здатність творчо освоювати та перетворювати навколишній світ.
Активність позиції особистості передбачається тому, що будь-який вплив на систему соціальних зв'язків і відношень вимагає прийняття певного рішення і таким чином «включає» процеси перетворення, мобілізації суб'єкта, побудови певної стратегії діяльності. Це означає, що соціалізація є процесом розвитку, становлення особистості. Соціологи виділяють три сфери, в яких відбувається це становлення, -діяльність, спілкування, самосвідомість.
Діяльність є способом існування й розвитку соціальної дійсності, виявлення соціальної активності особистості, цілеспрямованого відображення й перетворення оточуючого світу.
Умовами діяльності є:
- 1) наявність предметної ситуації;
- 2) умови спілкування (групи чи колективу);
- 3 існуючі норми та цінності соціальної спільноти в цілому;
- 4) існуючі соціальні інститути суспільства;
- 5) особливості соціальної організації, до якої належить індивід;
- 6) соціальні статуси індивідів і виконувані згідно з цими статусами соціальні ролі.
Умови діяльності визначають соціальну поведінку особистості. Вони усвідомлюються, сприймаються нею через її потреби та інтереси. Взаємодія потреб, ціннісних орієнтацій створює механізм мотивації діяльності, визначає її цілі, зміст, характер. Перетворення потреб в інтерес, а інтересу в мету — дві стадії мотивації, внутрішнього спонукання до діяльності. Важливе значення під час діяльності мають зовнішні збудники, або стимули, - умови зовнішнього середовища, що є значущими для особистості. Стимули підсилюють анізми діяльності. Важливими регуляторами діяльності є емоції, воля, характер, здібності та свідомість особистості.
Спілкування — процес, який відбувається всередині певної соціальної спільноти — групи, колективу, суспільства в цілому. Воно забезпечує колективну діяльність, відбиває та реалізує суспільні відносини. У структурі спілкування виділяють три взаємопов'язані складові:
- 1) комунікативну — вона полягає в одержанні інформації тими, хто спілкується;
- 2) інтерактивну — передбачає організацію взаємодії між особистостями: обмін знаннями, ідеями, діями;
- 3) перцептивну - сприйняття й пізнання партнерами один одного та встановлення на цій основі взаєморозуміння.
Для того щоби спілкуватися, людина повинна провести попереднє орієнтування — визначити мету й функції спілкування, особистісні особливості співрозмовника, зорієнтуватися у просторових і часових умовах спілкування. Важливою умовою його є наявність певних знань, ціннісних суджень про об'єкт спілкування в єдності з оцінним особистісним ставленням до нього. Тобто спілкування виникає тоді, коли суб'єкти обмінюються інформацією з приводу об'єкта, значущого для обох, і на основі цієї інформації вступають у стосунки один з одним.
Спілкування в контексті соціалізації розглядається в єдності з діяльністю з боку його розширення й поглиблення. Розширення — це примноження контактів з іншими людьми, поглиблення — перехід від монологічного до діалогічного спілкування.
Процес соціалізації означає становлення в людини образу її «Я»-самосвідомості. Це здійснюється протягом усього життя за багатьох упливів. «Я» людини містить три компоненти: пізнавальний (знання себе), емоційний (оцінка себе), поведінковий (ставлення до себе). Головне, що визначає самосвідомість, - це те, що людина розуміє себе як деяку цілісність, індивідуальність, здатну до ідентифікації. Розвиток самосвідомості зумовлюється постійним набуттям особистістю соціального досвіду у процесі розширення діапазону діяльності та спілкування.
Хоча самосвідомість відноситься до самих глибинних, інтимних характеристик людської особистості, її розвиток неможливий поза діяльністю: лише в ній здійснюється певна «корекція» уявлення про себе в порівнянні з уявленням, яке складається про особистість у інших. Саме тому процес соціалізації розглядається як єдність усіх основних її сфер. Вони, взяті в поєднанні, «створюють» для індивіда дійсність, у якій він діє, пізнає та спілкується — і цим опановує систему суспільних відносин.
Разом із цим процес соціалізації, як зазначалося, не є механічним сприйняттям готової соціальної «форми». Індивід як об'єкт соціалізації є водночас суб'єктом суспільної активності, творцем нових суспільних «форм» (М. Лукашевич). У процесі соціалізації встановлюються різноманітні зв'язки особистості із суспільством, засвоюються його цінності, відбувається її розвиток. Виходячи з цього, соціалізація визнається кінцевим підсумком і водночас компонентом педагогічної діяльності, метою та змістом освіти та виховання.
Таким чином, соціалізація є процесом становлення й розвитку особистості. Вона здійснюється через освіту. Відповідно до визначення соціалізації як основної функції сучасної освіти її зміст, його засвоєння має бути основою для успішної підготовки учня до життя в сучасному суспільстві.
Комплексність складу та структури змісту освіти
Оскільки весь соціальний досвід, який накопичувався протягом тривалого часу, не може стати надбанням окремої особистості через його великий обсяг, у ньому виділяють такі основні, необхідні елементи, засвоєння яких має забезпечити виконання завдань, поставлених перед освітою суспільством. Кожному елементу соціального досвіду відповідає певний елемент змісту освіти.
Зміст освіти - складне утворення. У дидактиці він трактується як система (від грецьк. systema — складене із частин, з'єднане) - певним способом упорядкована множина компонентів, які являють собою структуровані й функціонально пов'язані між собою частини цілого. Якість цілого виникає в результаті взаємодії компонентів і не дорівнює сумі їх якостей. Цю нову якість, яку має явище як ціле, називають системною, або інтегральною.
Таким чином, розгляд змісту освіти як системного утворення вимагає визначення його складу та структури — оптимального підбору основних компонентів, виявлення їхніх властивостей, взаємозв'язків.
Системоутворюючу роль у змісті освіти виконує її мета - як бажане передбачення результату, котрий зв'язує в одне ціле складові педагогічної системи. Взаємопов'язаним з поняттям мети є поняття функції. Це роль, призначення, спосіб виявлення активності, дієвості системи та її компонентів. Мета сучасної шкільної освіти - формування цілісної особистості в гармонії всіх її культурних якостей. Основною функцією освіти, її змісту є забезпечення успішної соціалізації учня. Відповідно до мети та функцій освіти здійснюється перетворення уяви суспільства про конкретну історичну особистість, про керівництво її розвитком, що є необхідною ланкою при переході від проблеми особистості до проблеми структури освіти (В. Ледньов).
Це уявлення конкретизується у проектованій моделі випускника середньої школи і виступає передумовою та цільовою основою для конструювання змісту освіти. Структура моделі випускника середньої теорія сучасного уроку школи має відповідати структурі змісту освіти.
Виходячи з цього, склад і структура змісту освіти визначалися нами відповідно до мети освіти, конкретизованої у проектованій моделі випускника середньої школи, до її функцій - на основі розробленого у психологічній та педагогічній науках комплексного підходу, згідно з яким при конструюванні змісту освіти враховуються структура діяльності, структура особистості та логіка її становлення.
Дидактичною домінантою комплексного підходу у визначенні складу та структури змісту освіти, згідно з поставленими завданнями, є визнання центральним моментом освіти особистості учня, необхідності створення сприятливих умов для його становлення, успішного входження в життя суспільства. Відповідно, комплексність у формуванні змісту шкільної освіти враховує: структуру процесу соціалізації, структуру особистості та структуру діяльності.
Соціалізація особистості відбувається, як зазначалося, у сферах діяльності, спілкування, самосвідомості.
Розглянемо поняття «особистість», «структура особистості», «структура діяльності».
У філософії особистість трактується як стійка система соціально значущих рис, що характеризують індивіда як члена суспільства; це соціальний та психологічний образ людини. Цим визначається вивчення особистості з метою розуміння механізмів її поведінки в єдності соціолого-психологічних підходів.
У психології особистість визначається як певна неповторна цілісність, яка складається зі ставлення до оточуючого світу, інших людей та самої себе, це найвища інстанція, що координує свою психічну діяльність, соціальне обличчя, це «Я» для інших.
Соціологічний підхід до вивчення особистості спирається на соціальне оточення людини - соціальну систему, в яку вона входить, і соціальні ролі, які вона виконує в цій системі.
Поряд з поняттям «особистість» психологи вживають поняття «індивідуальність», яку розуміють як особистість даної людини в її конкретному варіанті, як поєднання її неповторних психологічних особливостей. Важливими характеристиками особистості як індивідуальності є такі: стійкість властивостей - відносна постійність її психічного складу; єдність — вона являє собою єдине ціле, де кожна риса нерозривно пов'язана з іншими та набуває свого значення в залежності від її співвідношення з іншими рисами; активність — виражається в різноманітній та багатосторонній діяльності, спрямованій на пізнання, зміну, перетворення оточуючого світу, на перетворення власного психічного складу.
Однією з найважливіших є вивчення проблеми структури особистості. У філософії стверджується, що особистість одержує свою структуру з видової будови людської діяльності та характеризується, відповідно, такими моментами, як гносеологічний, який визначається обсягом та якістю інформації; аксіологічний - системою ціннісних орієнтацій; творчий; комунікативний; художній.
У психології структура особистості подається в динаміці — і у плані діяльності, і у плані розвитку. Визначення системних засад і синтезу цілісної структури особистості здійснюється за такими трьома напрямами.
Діяльнісний напрям, представлений О. Леонтьєвим та його послідовниками. За О. Леонтьєвим, діяльність є основою становлення особистості, наскрізним виміром структурного уявлення про неї. В. Ледньов, представник цього напряму, основними компонентами структури особистості вважає:
- 1) досвід — якості особистості, інваріантні предметній специфіці діяльності; спрямованість, пізнавальну, комунікативну, трудову, естетичну, фізичну культуру; знання, уміння та навички;
- 2) функціональні механізми психіки — сприйняття, мислення, пам'ять та ін,;
- 3) типологічні якості - характер, темперамент, здібності;
- 4) динаміку особистості — діяльність, розвиток;
- 5) індивідуальні якості.
Г. Костюк також підкреслював, що найбільш продуктивним у процесі розкриття структури особистості є підхід, який спирається на спілкування та працю.
Онтогенетичний вимір структури особистості визначає рівень розвитку її якостей, здібностей, котрі, за твердженням Б. Теплова, завжди знаходяться в розвитку, у русі. Саме за рівнем розвитку якостей та здібностей люди відрізняються один від одного.
На думку прихильників соціоінди-відного напряму, у структурі особистості мають бути представлені соціальні та індивідуальні якості людини (Б. Ананьев, А. Ковальов, В. М'ясищев, К. Платонов та ін.). К. Платонов, наприклад, виділяє у структурі особистості чотири підструктури:
- 1) соціально зумовленої спрямованості;
- 2) досвіду;
- 3) психічних процесів;
- 4) біопсихічних властивостей,
На цей ряд підструктур він пропонує накладати другий — структури здібностей та характеру.
Разом із цим учені-психологи підкреслюють, що актуальним зараз є синтез такого уявлення про структуру особистості, в якій була б дійсно відображена «системна соціальна якість, котрої індивід набуває у предметній діяльності та спілкуванні, і яка характеризує рівень та якість представле-ності суспільних відносин в індивіді».
Б. Ананьєв, І. Бех, О. Лосев, С. Рубін-штейн, С Франк та ін. вважають, що особистість неможливо уявити без такої підструктури, як спілкування та самосвідомість — «Я-підструктури», «ядра особистості». Так, С Рубінштейн зазначав, що сенс людського життя може бути реалізований лише через інших людей, у міжособистісному спілкуванні: «регулятивний принцип психічного життя, самоконтролююча сила духу; це все, чим ми є для світу та для інших людей за своєю сутністю і перш за все для самих себе у своїй свідомості, самооцінці та самопізнанні. „Я" передбачає знання та ставлення до об'єктивної реальності та постійне відчуття в ній самого себе».
Я. Щепанський, досліджуючи структуру особистості з цих позицій, дійшов висновку, що вона є інтегральною цілісністю біогенних, психогенних і соціогенних елементів, До біогенних він відносить анатомічні та фізіологічні властивості організму, до психогенних — пам'ять, почуття, волю, уяву, спостережливість. У психологічному плані особистість являє собою єдність темпераменту, обдаровань, нахилів, характеру. До соціогенних елементів учений відносить процес соціалізації — перетворення дитини в активного учасника суспільного та культурного життя. У структурі особистості виділяється і такий елемент, як суб'єктивне «Я» (уявлення про себе, яке створюється з уявлень інших про нас), тобто підструктура самосвідомості. Біогенні, психогенні та соціогенні елементи у структурі особистості взаємно пристосовані один до одного і складають інтегральну єдність будови та функціонування.
На основі викладених підходів ми виділяємо у структурі особистості такі компоненти:
- 1) біогенні та психогенні (фізіологічні та психологічні особистості) - пам'ять, характер, почуття, воля, уява, спостережливість тощо;
- 2) соціогенні:
- а) досвід (знання, уміння, навички), якості, яких вона набуває і які розвиваються у процесі діяльності;
- б) якості особистості як суб'єкта спілкування;
- в) якості особистості як суб'єкта самопізнання.
Усі зазначені сторони формуються в кожної людини, і їхнє становлення підпорядковане загальним для всіх закономірностям. У той же час цей процес є завжди індивідуальним через неповторність особливостей генетичної програми та досвіду життєдіяльності особистості. Тому індивідуальні особливості виступають одним з основних чинників формування суб'єктного досвіду учня, необхідність утворення якого треба враховувати під час конструювання змісту освіти.
Складові визначеної структури особистості відповідають компонентам проектованої моделі випускника середньої школи, в якій передбачено формування інформаційних, діяльнісно-творчих, а також компетентностей саморозвитку та самоосвіти та на їх основі - полікультурних і загалом соціальних компетентностей. Тобто структура особистості, в якій виділяються такі компоненти, як діяльнісний, спілкування та самосвідомість, є основою моделі випускника середньої школи і, відповідно, — змісту шкільної освіти
Центральне місце серед компонентів структури особистості за своїм значенням, а значить, за своїм впливом на структуру змісту освіти, займають якості людини, інваріантні специфіці окремих видів діяльності. Розглянемо структуру діяльності як основу для визначення структури змісту освіти. Діяльнісний підхід до визначення змісту освіти розроблений у філософській, психологічній та педагогічній науках (П. Гальперін, М. Каган, О. Леонтьев, І. Лернер, Е. Маркарян та ін.).
Діяльність визначається основним способом існування людини «Діяльнісна сутність людини» (І. Батищев) і полягає в тому, що її становлення здійснюється лише у процесі діяльності, яка охоплює матеріально-практичні, інтелектуальні, психічні процеси, і внаслідок цього особистість набуває певної структури.
Загальна структура діяльності розроблена у психології. Спираючись на ідеї Л. Виготського, О. Леонтьев визначив такі її складові: потреба — мотив — дії та операції. Знання та вміння, які отримують школярі у процесі навчання, є елементами соціального досвіду пізнання та перетворення дійсності, що накопичений людством, зафіксований у культурі та передбачається у спілкуванні й навчанні. Для оволодіння соціальним досвідом необхідно здійснити діяльність, адекватну тій, що міститься в цьому досвіді як продукті соціальної людської діяльності. Діяльність передбачає наявність суб'єкта та об'єкта, виконання дій та операцій із цим об'єктом, спрямованих на досягнення поставленої мети, за певних умов та обставин.
Зовнішня і внутрішня (мислительна) діяльність мають однакову загальну будову. Перехід зовнішньої діяльності у внутрішню називається інтеріоризацією. Психічні процеси, які викликаються діяльністю, містять способи та засоби, що передають цю діяльність чи у формі дії, чи в мовленні.
Для того щоби здійснювати різноманітні види діяльності, згідно з концепцією інтеріоризації (поетапного переходу дії із зовнішнього плану у внутрішній - у глибокі згорнуті процеси мовлення), людині необхідно мати певні якості — біологічні та психологічні.
На основі аналізу співвідношення суб'єкта та об'єкта діяльності визначені шість компонентів структури діяльності — відповідних інваріантних сторін культури особистості й компонентів загальної шкільної освіти. Це такі компоненти: пізнавальний, ціннісно-орієнтаційний, комунікативний, перетворювальний, техні-ко-технологічний, фізичний, естетичний. Кожна з цих сторін, або компонентів, є лише частиною цілого — людської діяльності, її особливий аспект. Вони взаємоперехрещуються і при цьому входять до будь-якого виду діяльності.
Функціональні механізми психіки, типологічні особливості особистості — характер, темперамент, здібності - формуються опосередковано у процесі діяльності. Виходячи з цього, одним із центральних напрямів різнобічної освіти людини визнається формування позитивних якостей, які відповідають базисним компонентам структури діяльності: пізнавальної, моральної, трудової, естетичної, комунікативної, фізичної культури.
Таким чином, звернення до структури діяльності дає можливість стверджувати, що становлення особистості відбувається завдяки залученню її в різні види діяльності. Проте відображення у змісті освіти тільки діяльнісного аспекту не забезпечуватиме виконання поставлених перед освітою завдань, реалізації її основної функції — створення умов для успішної соціалізації учня, яка, як зазначалося, відбувається у сферах діяльності, спілкування та самосвідомості.
Необхідність визначення відповідних компонентів змісту освіти ґрунтується на загальних положеннях системного підходу, розроблених у філософській науці. Функцію системи вчені-філософи розглядають не як інтегрований результат функціонування її компонентів, функції яких по відношенню до системи мають доцільний (тобто такий, що відповідає поставленій меті) характер. За цієї умови кожний компонент залишається в системі й вона функціонує. Компоненти будь-якої системи неоднакові і виконують, як правило, різні функції, які, проте, узгоджуються між собою та підпорядковуються одна одній і всій системі в цілому. Згідно з принципом функціональної повноти компонентів системи, будь-яка система не може ефективно функціонувати або функціонувати взагалі, якщо набір її значущих компонентів не є функціонально повним. Склад компонентів системи (змісту освіти) визначається на основі застосування такого підходу, який передбачає розгляд її як частини певної метасистеми (такої, що служить для вивчення іншої системи), що матиме успішну, повноцінну соціалізацію особистості. Для цього у змісті освіти необхідно виділити такі компоненти, які би визначали становлення учня як суб'єкта діяльності, спілкування, самопізнання.
Основні компоненти змісту освіти, їх функції, взаємозв'язок
Визначаючи основні компоненти змісту шкільної освіти, ми застосовували комплексний підхід, згідно з яким структура змісту освіти повинна відповідати структурі процесу соціалізації, структурі діяльності та структурі особистості.
Необхідність формування різнобічно, гармонійно розвиненої особистості, підготовки її до життя в сучасному суспільстві обумовлює інтегральний зміст загальної середньої освіти, який системно охоплює соціально й особистісно значущі складові життєвого досвіду учня.
Дитина повинна:
- 1) увійти у світ знань, загальнолюдських і національних цінностей, оволодіти різними способами діяльності (сфера діяльності);
- 2) навчитися стосункам з іншими людьми (сфера спілкування);
- 3) відкрити світ власного «я», навчитися керувати ним (сфера самосвідомості).
Відповідно у змісті шкільної освіти були виділені такі компоненти - інформаційно-діяльнісний, комунікативний і рефлексивний.
Інформаційно-діяльнісний компонент є комплексним і містить складові, що визначають різні аспекти формування особистості у процесі діяльності, такі як: пізнавальна - що забезпечує опанування учнями знань світоглядного значення про природу, людину, суспільство, культуру та виробництво; орієнтування в різноманітних інформаційних потоках; ціннісна — входження у світ загальнолюдських і національних цінностей; надання допомоги у становленні особистісно значущої системи цінностей, у формуванні національної самосвідомості; оволодіння культурними нормами та традиціями, умінням поєднувати особисті інтереси з інтересами суспільства, інших людей; технологічна — формування школяра як суб'єкта пізнавальної діяльності; розвиток мотиваційної сфери, уміння формулювати цілі діяльності, прогнозувати результати, виконувати її, порівнювати заплановані результати зі здобутими; оволодіння навичками роботи з базами даних та інформаційними ресурсами, комп'ютером, різними видами діяльності на репродуктивному та творчому рівнях; розвивальна — розвиток пізнавального інтересу, активності, самостійності, інтелектуальних (мислительних) процесів; оволодіння методами наукового пізнання, творчого мислення; розвиток емоційно-вольової сфери.
Комунікативний компонент — забезпечує смислове сприйняття навколишнього світу, формує й розвиває навички спілкування на основі взаємоповаги, взаєморозуміння, спрямовує особистість на досягнення соціальної злагоди, моральної єдності з іншими, а через них - високого рівня спільності за умови, що кожний її учасник зберігає власну індивідуальність; оволодіння кількома мовами; забезпечення розширення й поглиблення взаємозв'язків, збагачення їх змісту, поглиблення знань про інших людей.
Рефлексивний компонент - забезпечує самопізнання, саморозвиток особистості; здатність до рефлексії; оволодіння способами саморегуляції, самовдосконалення; моральне самовизначення; становлення життєвої позиції, самосвідомості — повного розуміння своїх індивідуальних особливостей, свого значення та ролі в житті; оцінка стосунків з іншими; здатність адаптуватися до умов життя, що змінюється, готовність впливати на ці умови для досягнення особистого успіху й суспільного прогресу.
Зміст шкільної освіти являє собою систему компонентів, кожний з яких виконує специфічні функції, має певні характеристики, і разом з цим вони щільно пов'язані між собою. Знання формують уявлення особистості про світ - предмети, людей, цінності, зв'язки з іншими членами суспільства і поступово — про власне місце в житті, виконують роль орієнтира у визначенні напряму діяльності, способів і засобів її здійснення; у стосунках з іншими служать основою формування ставлення до дійсності, інших людей, самого себе, знання є необхідним компонентом змісту освіти тому, що пізнання та перетворення дійсності відбувається у процесі цілеспрямованої практики, якій обов'язково передує деяка сукупність знань про практику та способи її виконання. У процесі діяльності учні оволодівають різними її видами, необхідними вміннями та навичками, здійснюється їхній розвиток: розуму, творчих здібностей, пізнавального інтересу, уваги, пам'яті, уяви, фантазії, емоцій, почуттів тощо.
Вирішальну роль у засвоєнні знань, умінь і навичок, у розвитку особистості відіграють її ціннісні орієнтації — вибіркова, відносно стійка система спрямованості інтересів і потреб. Система цінностей впливає на вибір цілей та засобів діяльності, визначає внутрішнє, духовне життя дитини. Цінності виступають цілями її життя й основними засобами їх досягнення і тому набувають функцій важливих регуляторів соціальних поведінки.
Успішне володіння різноманітними способами діяльності вимагає міжсуб'-єктної взаємодії, практичного спілкування. У пізнавальній діяльності воно виконує своєрідну компенсаторну функцію стосовно кожного з її учасників, знання, якими вони володіють, у спілкуванні складають немовби загальний фон, що дозволяє здійснювати більш повний аналіз понять, явищ, відокремлювати суттєве від несуттєвого тощо.
Спілкування відіграє важливу роль у формуванні й розвитку особистісних психічних процесів, у вихованні культури емоцій та почуттів учнів; у спілкуванні розвивається здатність до співпереживання, співчуття, уміння керувати своєю поведінкою, пізнавати самого себе.
Спілкування є основою творчого мислення - формування вміння аналізувати (діяльність, учинки, думку партнера) ставити та розв'язувати пізнавальні и життєві проблеми.
У процесі навчання дитина пізнає не тільки оточуючий світ, а й саму себе. Джерелом внутрішнього досвіду є рефлексія — процес миследіяльнісного або чуттєвого самопізнання: своєї діяльності, своєї індивідуальності і свого призначення.
Уявлення про себе самого складається в учня у мислений «образ Я», який визначає його самосвідомість. Самосвідомість — не вроджена властивість, вона є продуктом розвитку людини і містить такі складові:
1) усвідомлення тотожності себе та інших людей;
2) усвідомлення своїх психічних властивостей, яке здійснюється в результаті даних самоспостереження і тому передбачає достатньо розвинене абстрактне мислення;
3) усвідомлення себе як активного начала;
4) соціально-моральна самооцінка, здатність до якої формується на основі накопиченого досвіду спілкування та діяльності.
«Образ Я» разом із самооцінкою (емоційно забарвленою оцінкою уявлення про себе) і потенційною поведінковою реакцією — конкретними діями, які можуть бути викликані «образом Я», — складають «Я-концепцію» учня. Вона сприяє досягненню внутрішньої узгодженості особистості, визначає інтеріоризацію набутого досвіду.
Важливим засобом пізнання, спілкування, виявлення самосвідомості особистості є мова та мовлення. Вони виконують пізнавальну, комунікативну й рефлексивну функції. За допомогою мови називаються поняття, передаються судження й умовиводи, виражаються емоції, почуття, настрій, регулюються стосунки між людьми.
Мовленнєвий розвиток — показник інтелектуального та загального розвитку школяра. Багатство мови та мовлення, ясність і точність у виразі думки, експресивність у пізнавальних процесах і у спілкуванні дають підстави для ствердження просування учня у процесі навчання.
Таким чином, зміст шкільної освіти — це зміст процесу становлення особистості, різнобічно розвиненої, підготовленої до життя в сучасному суспільстві. Розроблений на основі комплексного підходу, який передбачає врахування структури діяльності, структури особистості й процесу соціалізації, він містить такі основні компоненти:
- 1) інформаційно-діяльнісний —досвід здійснення учнем пізнавальної діяльності, у процесі якої він набуває знань світоглядного значення, входить у світ загальнолюдських і національних цінностей, оволодіває різними видами діяльності, методами наукового пізнання, відбувається його розвиток;
- 2) комунікативний — досвід міжособистісного спілкування;
- 3) рефлексивний — досвід самопізнання особистості.
Джерело : Корсакова О. К., Трубачова С. Е. «Зміст сучасної шкільної освіти:дидактичний аспект».