Гімнастика, фізичні вправи, ходьба повинні міцно увійти в повсякденний побут кожного, хто хоче зберегти працездатність, здоров'я, повноцінне і радісне життя.
Гіппократ
Збільшення інтелектуальних навантажень і захворюваності школярів вимагає від освітніх установ такої організації фізичної активності, яка не тільки дозволить відновити витрачені сили, але і виховає у молодого покоління потребу у веденні здорового способу життя.
Проблема індивідуальних особливостей учнів і можливостей урахування їх в навчально-виховному процесі не нова. Ще за часів стародавнього світу і середньовіччя вчителі стикалися з тим, що учні по-різному сприймали, засвоювали, запам'ятовували навчальний матеріал, проявляли неоднакове ставлення до пізнавальної діяльності, вольові зусилля.
Але в умовах індивідуального навчання, коли педагогічна дія вчителя спрямовувалася тільки на одного учня, що знаходиться в колективі, була можливість ураховувати його індивідуальні можливості і здібності. В умовах розвитку і виникнення сучасного суспільства такий підхід виявився неприйнятним, оскільки вже не відповідав новому етапу розвитку соціо-культурного і економічного життя суспільства, поступившись місцем класноурочній системі.
З її появою і виникло протиріччя між колективною формою навчання та індивідуальним характером засвоєння знань. З'явилася проблема індивідуального підходу до учнів в навчанні. Початок теоретичного рівня розробки індивідуального підходу до учнів у навчанні пов'язаний із великим російським педагогом, одним з основоположників педагогічної науки і рідної школи, К.Д. Ушинським.
Перш за все він стверджував, що основна умова успішного навчання дитини - урахування його вікових, психологічних особливостей.
Загальні рецепти в навчанні не приведуть до успіху, тому що діти за своєю природою дуже індивідуальні.
У своїх працях К.Д. Ушинський дав психолого-дидактичне обґрунтування цього поєднання. Для кращої організації навчання пропонувалося об'єднати дітей, які відрізняються одними і тими ж особливостями, у невеликі групи. Розділити групу на дві підгрупи, з яких одна сильніше за іншу, не тільки не шкідливо, стверджував К.Д. Ушинський, але навіть корисно, якщо наставник уміє, займаючись з однією групою сам, іншій дати корисну самостійну вправу.
Вже в педагогічній системі Я.А. Коменського – великого чеського педагога – чітко позначені положення про те, що весь процес навчання і виховання дітей необхідно будувати з урахуванням їх вікових і індивідуальних особливостей і виявляти ці особливості шляхом систематичних спостережень.
Проблема індивідуального підходу до дітей одержала всебічний розвиток у практичному досвіді й в педагогічному вченні В.А. Сухомлинського. Він підкреслював важливість розвитку індивідуальної своєрідності особистості дитини.
Багаторічним педагогічним досвідом було підтверджено, що кожному учневі притаманні свої, самобутні і неповторні риси та якості. Учні розрізняються індивідуальними властивостями нервової системи, темпераментом, нахилами, інтересами, здібностями, особливостями мислення, уяви, пам'яті, емоцій, вольових дій, життєвим досвідом, активністю у навчанні і громадському житті, темпами роботи, швидкістю засвоєння навичок, утворення звичок.
У нових соціальних умовах індивідуальний підхід до учнів став розглядатися як педагогічний принцип на рівні соціального, педагогічного і психологічного експерименту. Значне поглиблення і різносторонні аспекти в розгляді принципу індивідуального підходу до учнів у навчанні починаються з 50-х років. Ця проблема стає в центр уваги вітчизняної дидактики і психології.
Вона розглядалася в тісному зв'язку із завданнями, поставленими суспільством перед народною освітою, і провідними проблемами подальшого вдосконалення змісту, методів і організаційних форм навчання.
В проблемі індивідуального підходу до учнів стали активно досліджуватися аспекти:
підвищення ефективності навчання (М.Д. Сонін),
пізнавальної активності і самостійності (І.Е. Унт, Є.С. Рабунський, Н.І. Попова),
організації фронтальної, групової і індивідуальної роботи (Л.П. Книш, Т.М. Миколаєва),
програмованого підходу до учнів (А.А. Аукум, Р.А.Данілочкіна,
І.П. Іванов, М.І. Красногорський),
індивідуального стилю діяльності (В.С. Мерлін, Е.О. Клімов).
Індивідуальний підхід направлений на створення у кожного учня ділового настрою, збудження інтересу до даного уроку. Саме цій підхід визначає становище дитини у виховному процесі, означає визнання його активним суб'єктом цього процесу, а отже, означає становлення суб'єктивних відносин.
Ідея індивідуального підходу полягає в тому, що в школу приходять не просто учні, а учні-особистості зі своїм світом почуттів і переживань. Це і слід, в першу чергу, враховувати вчителю у своїй роботі. Він повинен знати і використовувати такі прийоми, при яких кожен учень відчуває увагу вчителя особисто до нього. Всі учні захищені в своєму класі і в своїй школі. Тільки колектив педагогів-однодумців. здатний зв'язати воєдино особистість, особистісні якості, особистісний розвиток і саморозвиток дитини. Саме особистість школяра і особистість педагога - головне мірило наявності й розвитку гуманної виховної системи.
Індивідуальний підхід передбачає побудову всієї системи виховання з урахуванням фізичних і духовних своєрідностей особистості кожної дитини, що зумовлюється деякими природженими відмінностями (тип вищої нервової діяльності тощо) або тими, що виникають внаслідок специфічних умов життя дитини та особливостей її виховання. Врахування індивідуальних відмінностей дитини є однією з важливих умов успіху у вихованні.
Педагогічний аспект індивідуального підходу полягає у виборі таких засобів і форм впливу на учня, які найбільш відповідають його психологічним особливостям, психічним станам, настроям у даний момент і завдяки цьому забезпечують оптимальний виховний ефект.
Необхідність індивідуального підходу зумовлюється тим, що на одні і ті ж засоби і форми виховного впливу кожен учень реагує по-різному, залежно від своєрідності його розуму, почуттів, волі, темпераменту, характеру, що виникли раніше від того, як складаються його стосунки з однокласниками, з вихователем на даному етапі. Все це спричиняє суттєві індивідуальні відмінності у ставленні кожного учня до самих виховних впливів. Ігнорування цього факту знижує ефективність впливів вихователя на учня, а іноді дає небажані наслідки.
Важливе значення в здійсненні індивідуального підходу до учнів має педагогічна оцінка їхньої діяльності і поведінки. При цьому об'єктом оцінки мають бути передусім мотиви дій та вчинків, а не лише їх результати.
Однією з вимог індивідуального підходу є чітка диференціація методів і форм виховного впливу на учнів. Заохочення як засіб стимуляції потрібно застосувати до кожного учня, але в першу чергу до тих учнів, в яких вчитель помічає такі риси, як нерішучість, відсутність інтересу. Заохочування по-різному впливає на учнів. На самовпевненого учня похвала може вплинути негативно: спонукати до самозаспокоєння, зазнайства, а на скромного – позитивно.
Одним з важливих аспектів індивідуального підходу є врахування особливостей темпераменту учнів, що зумовлюється типом їх нервової системи.
Наприклад, стосовно учня-сангвініка доцільно проявляти більше вимог до сталості уподобань, стійкості реакцій на явища оточення. Меланхолік потребує частого підбадьорювання, схвалення, завдяки чому можна підвищити рівень його упевненості у власних силах. У контактах з флегматиком вчитель зважає на повільність його реакцій, а разом з тим долає його інертність, тактовно стимулюючи швидкість рухів, варіацію почуттів. У холерика, враховуючи його неврівноваженість, слід формувати стриманість та саморегуляцію своїх дій та вчинків. Урахування цих індивідуальних відмінностей тим важливіше, чим молодший учень.
Важливу роль в індивідуальному підході відіграє також врахування психічних станів учня, настрою, загального фізичного самопочуття, стомлюваності в процесі навчання. Загальною і важливою умовою забезпечення результативності індивідуального підходу є органічне поєднання впливів учителя на окремого учня з впливами на нього колективу ровесників. Як показує практика, переважна більшість впливів учителя на самого учня досягає своєї мети при умові широкого використання виховних можливостей учнівського колективу.
Таким чином можна зробити висновки:
1).Врахування індивідуальних особливостей дитини, а саме типу нервової системи і темпераменту є базовим для вибору стилю взаємодії з учнем.
2).Індивідуальний підхід передбачає позитивні ставлення до особистості учня.
3).Авансування сприйняття творчого потенціалу учня є поштовхом для його творчого розвитку.
Індивідуальний підхід до учнів на уроках фізичної культури сприяє розкриттю індивідуального потенціалу учня, реалізації особистісних запитів та потреб, формуванню ціннісних установок.
Джерело:http://ru.osvita.ua/school/lessons_summary/edu_technology/38680/