У другий половині XX століття весь світ захоплено читав твори нашого земляка – чудового письменника-романтика Костянтина Георгійовича Паустовського, що публікувалися великими накладами 70-ма мовами кращими видавництвами різних країн, як-от «Галлімар» (Франція), «Коллінз» (Англія), «Пантеон-Прес» (СІЛА), «Фельтрінеллі» (Італія) тощо. У книгарнях ці книжки миттєво розпродувалися, у бібліотеках за ними були черги. В Україні, де твори Костянтина Паустовського друкувались також великими накладами видавництвами «Дніпро», «Молодь», «Веселка», «Радянська школа», «Вища школа», навіть «Музичною Україною», нерідко кілька родин відряджали спільного посланця до Кишинева, де у видавництві «Картя Молдовеняске» твори Паустовського виходили такими ж великими накладами, але населення Молдови було значно менше за українське, тому була надія придбати книжки улюбленого письменника.
За що ж читачі з різних країн глибоко поважали письменника Костянтина Паустовського? Професор Пітер Генрі з університету Глазго засвідчив, як раптово і потужно високохудожня «Повість про життя» Паустовського ввійшла до культурного життя Великої Британії. Досконала літературна творчість К. Г. Паустовського стала «справжнім відкриттям» для німецького письменника Генріха Белля, який не лише сам залюбки читав його п’ятитомник німецькою мовою та залучив до читання свою родину, а й написав до нього передмову, зрозумівши, чому Паустовського «читають і люблять мільйони». А шведський письменник Леннарт Магнуссон зробив висновок: «Його можна читати все життя». Тогочасна суперзірка світового кіно незабутня Марлен Дітріх під час зустрічі з діячами літератури і мистецтва в Москві стала на коліна перед Костянтином Георгійовичем і поцілувала руку майстру, який написав таке душевне оповідання «Телеграма», що вона прочитала у збірці для молоді: твори К. Паустовського у багатьох країнах залюбки включали саме до молодіжних видань як високоморальні. Наш чудовий поет харків’янин Борис Чичибабін звернув увагу на особливість багатьох творів Костянтина Паустовського, більшість героїв яких – хороші люди. «Йому нецікаво було писати про зло, він просто не помічав його». І у колишньому СРСР, і в Україні твори К. Паустовського найбільше друкувалися державними видавництвами дитячої літератури.
Українські читачі, зокрема кияни, не просто із захопленням читали і читають київські повісті К. Г. Паустовського («Далекі роки», «Неспокійна юність», «Початок невідомого віку»), а й одночасно здійснюють подорож рідним містом столітньої давнини з надійним провідником - киянином Костянтином Паустовським. 1964-го року він писав: «Я намагався розшукати план старого Києва, де було б зазначено місця дій із «Далеких років» і «Початку невідомого віку», але поки не знайшов». Ми, вдячні читачі, знайшли план Києва 1906 року і визначили на ньому будівлі тогочасних чоловічих гімназій: першої (К1Г), де навчався Костянтин Паустовський і його брат Вадим, сусідньої другої (К2Г), навіть четвертої (К4Г), куди прийшов із К1Г Олександр Вертинський, але на плані ще немає приватної гімназії Готліба Валькера, яка після завершення будівництва 1909 року стала називатися сьомою (К7Г). Проте є будівля жіночої Фундуклеївської, де вчилася не тільки старша сестра письменника Галина, а й поетеса Срібної доби Анна Ахматова. Така подорож усередині повісті «Далекі роки» спонукає читачів до особливого, позитивного ставлення безпосередньо до міста Києва. Польський письменник Леслав Бартельський як читач «Повісті про життя» визнавав: «Це він навчив мене любити Київ, чудове місто... На Дніпро, Поділ і старий Київ я дивився очима Паустовського. Я знову переживав те, що прочитав, що стало для мене таким близьким».
Усе написане вище вже є вагомими підставами для того, щоб порушити питання про створення у Києві, де Костянтин Георгійович Паустовський прожив чверть століття (1898-1923 рр.), одержав фундаментальну освіту в найкращій на той час гімназії (К1Г), учився в університеті Св. Володимира, обрав свій життєвий, літературний шлях, опублікував перші оповідання в київських часописах, а потім став автором всесвітньо відомих автобіографічних творів Київського музею.
К. Г. Паустовського. Тим більше, що тут ще досі живуть його родичі, а на столичному Байковому цвинтарі покояться його мати і сестра.
Проте радянська влада на той час уже визначила своє негативне ставлення до цього незалежного безпартійного письменника, якого жодного разу не змогла змусити підписати будь-якого листа-таврування проти тодішніх
Київська перша гімназія, бульвар Тараса Шевченка, 14 дисидентів, який написав повість «Тарас Шевченко», що комуністична газета «Правда України» згодом оголосила «жалюгідною проповіддю українського буржуазного націоналізму». Не для того СРСР 1965 року спромігся так уплинути на Нобелевський комітет, що безперечний переможець К. Г. Паустовський залишився лише номінантом, а лауреатом став М. О. Шолохов, щоб у 1968-му увічнити його пам’ять музеєм. Сумно, що й нова українська влада не повернулася обличчям до постаті цього талановитого письменника з роду славетного українського гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, киянина, з ім’ям якого пов’язано понад 50 адрес міста, навіть 2012 року на 120-річчя Костянтина Паустовського, коли громадськість чекала реальних дій від Державного музею літератури України.
Улітку 2012 року моя дочка Олена Артамонова разом із чоловіком Олегом Посільським відвідали його батьків на Рівненщині поблизу міста Дубно. Там у селищі Мирогоща його брат В’ячеслав, учитель історії й талановитий дизайнер, показав створений ним шкільний краєзнавчий музей, що вразив столичних родичів професійністю й високою естетикою. Повернувшись до Києва, Олена показала мені світлини Мирогощанського шкільного музею, і ми повернулися до обговорення нашої родинної мрії створення Київського музею К. Г. Паустовського. До моїх думок дослухалися і тому, що за освітою я філолог, випускниця Київського університету ім. Тараса Шевченка, і тому, що я досконально володію фактичним матеріалом: перші дитячі оповідання Паустовського мені читали з журналу «Мурзилка», вільно читати я навчилася за виданням 1941 року «Мешканці старого будинку», школяркою із захопленням прочитала перше видання київської повісті «Далекі роки» і почала знайомитися з Києвом Паустовського, студенткою одержала від батька найкращий подарунок – двотомник творів К. Г. Паустовського 1956 року, все життя насолоджувалася творами Костянтина Георгійовича із прижиттєвого шеститомного видання 1958 року з коментарями літературного секретаря, біографа і друга письменника Лева Левицького, із 8-9-томного видання 1967-1972 рр. і найбільш повного 9-томного видання 1986 року, знаю всю відповідну критичну літературу. Але цього разу до мене звернулися як до вчительки, кандидата педагогічних наук, щоб визначити можливості й перспективи саме шкільного літературно-краєзнавчого музею.
Олена, яка протягом останнього року взяла на себе всю організаційну й підготовчу роботу із створення Київського музею К. Г. Паустовського, розповіла про друзів-однодумців із Інтернету: адміністраторів Міжнародного інтернет-товариства «Константин Георгаевич Паустовский» Катерину Шелухіну і Надію Корнієнко, дякувала автору, координатору і редактору інтернет-проекту «Київський календар» Олександру Німцю за його переконливу пропозицію: «У Києві необхідно створити музей Костянтина Паустовського, це співець Києва». І ще про інтернет-друзів майбутнього музею з України, Польщі, Росії, США, Канади, Німеччини, Франції тощо. Я теж сказала, що вдячна своїм колишнім учням, зокрема Надії Мацієвській, інженеру-економісту Південно-західної залізниці, де працював батько письменника Георгій Максимович Паустовський-Сагайдачний. І редактору відомчої газети «Робітниче слово» Віктору Задорнову за корисні публікації.
Ще одним важливим для мене повідомленням стало те, що молодшого онука Олексія, який із раннього дитинства вчиться народних танців у хореографічній школі Павла Вірського, батьки вирішили перевести до найближчої загальноосвітньої школи № 135, що працює в приміщенні згадуваної Костянтином Паустовським гімназії Готліба Валькера – єдиної у місті Києві чоловічої гімназії, яка зберегла свій педагогічний профіль протягом століття. На початку навчального 2012/2013 року дочка мені розповіла, що школа № 135 має гуманітарний ухил, висококваліфікованих педагогів і відома своєю толерантністю. Тож вирішили, що я маю познайомитися із директором цієї школи.
Просто із київської осінньої вулиці я зайшла до старовинного приміщення колишньої чоловічої гімназії Готліба Валькера, а тепер спеціалізованої середньої школи, спитала в чергової на першому поверсі, де кабінет директора, піднялась на другий поверх і під час великої перерви
постукала в двері Маргарити Євгенівни Гайдук.
– Ви любите Паустовського?
– У нас уся школа читає та ілюструє його твори, учні їздять на Білоцерківщину до села Пилипча, в якому була родинна садиба Паустовських- Сагайдачних, старшокласники виконують творчі роботи з цієї тематики у Малій академії наук України.
– А про Київський музей Паустовського ви не мріяли?
Так почалася моя розмова з професійним філологом і досвідченим директором школи, людиною високої культури і великим патріотом рідного міста. А коли за її запрошенням до нас долучилася вчитель-мовник вищої категорії, методист Ізабелла Ісааківна Кантор, уже під час цієї зустрічі вирішилися перші принципові питання:
- Київський музей К. Г. Паустовського - це музей Паустовського-киянина та його оточення початку XX століття (гімназиста, студента, початківця літератора і журналіста) на основі київських повістей письменника «Далекі роки», «Неспокійна юність», «Початок невідомого віку»;
- із двох можливих шляхів формування експозиції шкільного музею (найлегшого - за копіями матеріалів з Інтернету чи найважчого - за автентичними матеріалами) надавати перевагу другому;
- школа виділяє Київському музею К. Г. Паустовського приміщення;
- родина Артамонових-Посільських розробляє концепцію Музею та його експозицію, залучаючи власні колекції, пропонує авторський варіант типового екскурсійного огляду, створює музейний сайт https://paustkiev.io.ua/;
- кафедра мовників СШ № 135 організовує «Школу юних екскурсоводів» під керівництвом І. І. Кантор.
Я також повідомила колегам, що надалі над створенням музею в школі працюватимуть кандидати наук – моя дочка Олена та її чоловік Олег – батьки учня 5 класу СШ № 135 Олексія Посільського. А я продовжуватиму щоденну
популяризацію майбутнього музею серед киян, знаходячи щирих однодумців. Так нашими друзями стали працівники бібліотек Солом’янського та Голосіївського районів. Нашим прибічником, порадником і другом стала Зоя Антонівна Логвиненко із «Гринівської вітальні». У редакції часопису «Радуга» я дізналася, що літературний секретар останніх років життя Костянтина Паустовського (після еміграції Л. А. Левицького до США) Валерій Іванович Дружбинський живе у Києві вже кілька десятиліть і готовий підтримати нашу ініціативу як журналіст і науковець. А ще до нас сам прийшов київський журналіст Олег Олексійович Шилін, багаторічний прихильник творчості К. Г. Паустовського, який першим став доброзичливо і поетично писати про наші конкретні музейні сподівання.
У нашої родини як ініціаторів створення Київського музею К. Г. Паустовського не було, на жаль, для цієї святої справи потрібних досить великих матеріальних можливостей: не олігархи, не бізнесмени, не академіки – три скромні кандидати наук мали середню заробітну плату. Тож за пропозиціє Кантор школа підготувала обґрунтовані матеріали, щоб одержати грант на цей культурний проект. Марно! Не вірте тим, хто пообіцяє вам безкорисливих спонсорів – дбайливців рідної культури. Пересічний
У музеї спонсор знає лік грошам і віддає ту дещицю, щоб могла закрити його черговий мільйон чи мільярд лише за певний зиск – економічний або політичний. Шкільний музей того зиску не дасть. Тож бажаємо вам зустріти унікального спонсора, на якого нам не пощастило. І все ж 1 грудня 2012 року в кабінеті директора СШ № 135 відбулося перше засідання неформального організаційного комітету майбутнього Київського музею К. Г. Паустовського. Разом із директором Маргаритою Гайдук учасники зустрічі піднялися на 4-й поверх до класу, де було заплановано зробити музей. Сюди вже було запрошено нашого родича В’ячеслава Посільського - дизайнера з Рівненщини, який мав приїхати за місяць, під час зимових шкільних канікул, щоб зробити професійний проект майбутнього Київського музею К. Г. Паустовського. До його приїзду єдине, що ми могли зробити, - це полагодити стару паркетну підлогу, для чого запросили фахівця, який мав досвід таких робіт у музейних приміщеннях.
Фаховий огляд приміщення майбутнього музею виявив певні ускладнення: капітальною була лише одна стіна – там, де вікна. Тобто стенди слід було проектувати так, щоб вони не обтяжували стіни. Бажано було зробити спеціальне освітлення, стилізований електрифікований стенд на основі плану Києва 1906 року, а також куточок небагатої кімнати київського гімназиста чи студента початку XX століття. З початком 2013 року дизайнерський проект В’ячеслава Посільського, який урахував усі побажання знавців, було затверджено організаційним комітетом музею.
Джерело: Журнал «Всесвітня література в сучасній школі». Автор: Любов АРТАМОНОВА, волонтер Київського музею К. Г. Паустовського, м. Київ.