Наука - необхідний наслідок суспільного розподілу праці. Вона виникла слідом за відокремленням розумової праці від фізичної, і перетворенням пізнавальної діяльності у специфічний рід занять певної (спочатку дуже малочисельної) групи людей.
Передумови для виникнення науки з'явилися у країнах Стародавнього Сходу: в Єгипті, Вавілоні, Індії, Китаї. Там нагромаджувались і усвідомлювались емпіричні знання про природу і суспільство, виникли основи астрономії, математики, етики, логіки, Вони були пов'язані з потребами розвитку землеробства, будівельної техніки, мореплавства, ремесел, мистецтв тощо.
Надбання східних цивілізацій було сприйняте і перетворене в чітку теоретичну систему у Стародавній Греції, де починаючи з IV століття до н.е. з'явились мислителі, які стали займатися наукою професійно, відмежувавшись від релігійної та міфологічної традицій. З цього часу і до самої індустріальної революції головною функцією науки стає пояснювальна функція, пізнання з метою розширити горизонти бачення світу, природи, частиною якої є сама людина.
В античну епоху складаються теоретичні системи знання в галузі геометрії, механіки, астрономії (Евклід, Архімед, Птоломей), розвивається натурфілософська концепція атомізму (Демокрит, Епікур), робляться спроби аналізу закономірностей суспільства і мислення (Аристотель, Платон, Геродот). За середньовіччя з появою феодалізму розвиваються (особливо в країнах арабського Сходу й Середньої Азії) позитивні наукові ідеї в галузі математики, астрономії, фізики, медицини, історії (Ібн Сіна, Ібн Рушд, Біруні). У Західній Європі, долаючи опір богослов'я, йде процес нагромадження фактичного матеріалу в біології, робляться спроби розвитку елементів математики і дослідного природознавства (Р.Бекон, Альберт Великий та ін.).
Виникнення капіталізму, розвиток промисловості й торгівлі, мореплавства і військової техніки стимулювали бурхливе зростання наукових досліджень. Вже в епоху Відродження наука пориває з теологією, сприяючи утвердженню матеріалістичних ідей (Дж. Бруно, Леонардо да Вінчі, Ф.Бекон). Великого поширення набуває експериментальне вивчення природи, обґрунтування якого мало революційне значення для науки. Справжній переворот відбувається в астрономії (М.Копернік, Г.Галілей). У ХVII-ХVIII століттях створюються класична механіка, диференціальне числення, інтегральне числення, аналітична геометрія, хімічна атомістика, система класифікації рослин і тварин, стверджується принцип збереження матерії і руху (І.Ньютон, Г.Лейбніц, Р.Декарт, Д.Дальтон, К.Лінней, М.Ломоносов та ін). В цей же час відбувається подальше оформлення науки як соціального інституту, створюються перші європейські академії наук, наукові товариства, починається видання наукової періодичної літератури. Обсяг наукової діяльності з XVIІ століття починає подвоюватись приблизно кожні 10-15 років (зростання відкриттів, наукової інформації, чисельності людей, зайнятих наукою).
У кінці XVIII на початку XIX ст. плеяда відомих всьому світу видатних вчених працювала в Росії (О.Бутлеров, П.Лебедєв, М.Лобачевский, Д.Менделєєв, О.Попов, К.Тімірязєв, О.Столєтов, К.Ціолковський та багато ін.).
У зв'язку з промисловим переворотом (кінець XVIII ст.) почався новий етап у розвитку науки. З появою машинного виробництва створюються умови для перетворення науки із споглядальної переважно в активний фактор самого виробництва. Головним стає завдання наукового пізнання з метою перетворення природи, а не тільки вивчення законів її розвитку. У зв'язку з такою переорієнтацією науки лідерство в ній починають займати фізико-хімічні дисципліни і відповідні прикладні дослідження.
У XIX столітті виникли нові фізичні дисципліни: термодинаміка, класична електродинаміка, створюється еволюційне вчення і клітинна теорія в біології, формулюється закон збереження і перетворення енергії, розвиваються нові концепції в астрономії і математиці (Дж.Максвел, М.Фарадей, Ж.Ламарк, Ч.Дарвін, Т.Шванн, М.Шлейден та ін.).
На рубежі XIX і XX століть великі зміни в науковій картині світу і ряд нових відкриттів у фізиці (електрон, рентгенівське проміння, радіоактивність тощо) призвели до кризи класичного природознавства і, насамперед, його механістичної методології. У XX ст. значних успіхів досягли математика і фізика, виникли такі галузі технічних наук, як радіотехніка, електроніка. З'являється кібернетика, яка постійно збільшує свій вплив на подальший розвиток науки і техніки. Успіхи фізики і хімії сприяють глибшому вивченню біологічних процесів у клітинах, що стимулює розвиток сільськогосподарських і медичних наук. Відбувається тісне зближення науки з виробництвом, зростають і зміцнюються її зв'язки з суспільним життям.
В історичному розвитку науки виділяють такі етапи: пранаука - переднаука Стародавнього світу, античності; наука середньовіччя; класична наука; некласична наука; постнекласична наука.
У часи пранауки наука ототожнювалась з філософією, а характер наукової діяльності того часу можна передати словами "любов до мудрості". У пранауковій діяльності були особливості, характерні для неї в пізніші періоди, але кожна з них існувала лише як можливість.
У період середньовіччя формувалася освіта та її організаційні структури - школи (від початкових до університетів), виникли перші власне наукові структури - наукові товариства типу академій (в Англії, Франції), тобто з'явилося підґрунтя для розвитку науки. На цьому етапі ще не проводили наукових досліджень; створювалися лише умови для їх реалізації, розробляли наукові підходи, і насамперед, логічні. Тільки в епоху Відродження починаються наукові пошуки, що знаменують собою перехід до науки класичного періоду.
Класичний період починається з Ф.Бекона, досягає найвищого розвитку в працях І.Ньютона і закінчується періодом творчості А.Ейнштейна, точніше революцією у фізиці в кінці XIX - на початку XX ст., а також великими досягненнями в обґрунтуванні математики, в соціальному пізнанні.
Найважливішою дисципліною класичного періоду була механіка. Вона вивчала системи законів, тобто стійких залежностей, що переважно передаються математичною мовою. Їх пізнання пов'язане з пошуком причин явищ, знання яких за умови додержання логічних правил мислення обов'язково приведе дослідника до очікуваних наслідків. В основі наукових передбачень лежить експеримент, тобто і спеціально випробування досліджуваного об'єкта для визначення його стабільного, однозначного функціонування в заздалегідь заданих умовах, Людина, суб'єкт пізнання, прагне абстрагуватися від об'єкта, щоб забезпечити об'єктивність результатів дослідження. Вважали, що заради достовірності з описів і пояснень треба виключати все, що і стосується впливу людської діяльності на об'єкт. Ідеалом у науці тих часів була побудова абсолютно істинної картини природи. Велику увагу приділяли пошуку очевидних, наочних принципів, що випливають із досвіду, на базі яких можна було будувати теорії, котрі нині пояснюють і передбачають дослідні факти. Пізнання трактували як теоретичне узагальнення даних спостереження й експерименту. Розум, що пізнає, наділяли статусом суверенності. В ідеалі він мав бути відокремлений від речей і ніби з боку досліджувати їх.
Докорінні перетворення в природознавстві кінця XIX - першої половини XX ст. зумовили перехід від класичної до сучасної, некласичної науки.
Некласичний період розпочинається з виникнення термодинаміки. Якщо в класичній науці її закони і сам предмет вважали незмінними, позачасовими і позапросторовими, то термодинаміка довела: предмет дослідження і знання про нього мінливі, нестійкі. Цю думку підтверджували ідеї неевклідової геометрії, криза канарівської теорії множин, виникнення інтуїціоністської математики, ідеї структуралізму в гуманітарних науках.
У цю епоху розпочинається ланцюгова реакція революційних змін у різних галузях знання: у фізиці (відкриття поділу атома, становлення релятивістської і квантової теорії), в космології (концепція нестаціонарного Всесвіту), у хімії (квантова хімія), в біології (становлення генетики). Пізніше народжуються кібернетика і теорія систем, що відіграли дуже велику роль у розвитку сучасної наукової картини світу.
З часом у різних галузях сформувався стиль мислення некласичної науки. Він характеризувався відмовою від прямолінійного об'єктивізму і розумінням відносної істинності теорій, розроблених на тому чи іншому етапі розвитку природознавства. Ідеї історичності знань доповнювалися новими уявленнями про активність людини - суб'єкта пізнання. Її розглядали вже як об'єкт, що впливає на навколишній світ. Відповіді природи на запитання людей залежать не тільки від її будови, а й від історичного розвитку засобів і методів пізнавальної діяльності. На противагу ідеалу єдино істинної теорії, що фотографує досліджувані об'єкти, припускається правдивість кількох різних теоретичних описів однієї і тієї самої реальності, оскільки в кожній з них може бути момент об'єктивного знання.
Якщо в класичній фізиці ідеальним вважали характеристику об'єкта "самого по собі", без визначення особливостей його дослідження, то в квантово-релятивістській фізиці неодмінною умовою об'єктивності пояснень є вимога фіксації засобів спостереження. Об'єкт розглядали вже не як річ, тіло, а як процес, що відтворює окремі стійкі стани і зазнає змін в окремих інших характеристиках.
Некласична наука почала досліджувати не просто предмети, що зазнають змін, а об'єкти, недоступні людським органам чуттів (мікро- і макросвіту). Для цього створюють особливий тип лабораторій - складний, насичений технічними засобами технологічний процес на зразок системи сучасного виробництва. Наукові дослідження починають здійснювати спеціально організовані колективи з розподілом праці в них: від генераторів ідей до організаторів їх виконання, з участю інженерів, техніків, лаборантів, які технічно забезпечують функціонування засобів наукової діяльності. Наука в прямому розумінні слова стає різновидом індустрії.
В останній третині XX ст., поряд із незаперечними цивілізаційними завоюваннями науково-технічного прогресу, різко виявилися його негативні наслідки. Глобальні проблеми сучасності, більшість яких породжена саме революційними досягненнями в науці (виживання людини в ядерний вік, екологічний стан довкілля, людське здоров'я тощо), зумовили потребу пошуків його гуманізації. Це, в свою чергу, спричинило якісні зміни в природі науки порівняно з її неокласичним періодом. Є підстави говорити про початок нового - постнекласичного - періоду розвитку науки. Його характеризують дві головні особливості: орієнтація на вивчення природи і Всесвіту в їх динаміці, розвитку. В обох випадках мова йде про зміну відносин науки і цінностей, котрі тепер розглядають як нерозривні поняття.
У сучасній постнекласичній науці змінюється предметне поле досліджень. В орбіту наукового пошуку дедалі частіше втягуються системи, що історично розвиваються. Вони, мабуть, домінуватимуть в науці найближчого майбутнього. Цей тип об'єктів складніший системною організацією, ніж саморегулюючі системи, з якими працювало некласичне природознавство першої половини XX ст. Система, що історично розвивається, формує часом нові рівні своєї організації, поява кожного з яких впливає на ті, що склалися раніше, змінює композицію і характеристики їх елементів. Кожний такий рівень історичного об'єкта є складною саморегулюючою системою, відносно стійкою фазою його еволюції, а поява нових рівнів - переходом від однієї самоорганізації до іншої.
Предметом дослідження постнекласичного періоду є також явища мегасвіту. Наука починає набувати космічного характеру. В поле зору дослідника одночасно потрапляє така велика кількість різних об'єктів, що світ постає хаосом, і завдання полягає не лише в дослідженні якихось відносин, зв'язків, властивостей явищ, а й у тому, щоб, за словами американських учених І.Пригожина та І.Стінгерс, розкрити порядок із хаосу.
Серед еволюційних об'єктів, які вивчає сучасна наука, особливе місці посідають унікальні еволюційні системи, що включають у себе людський фактор. Прикладами є медико-біологічні об'єкти, ряд великих екосистем і біосфера в цілому, явища біотехнології (насамперед, генетичної інженерії), системи "людина - машина" (зокрема, комп'ютерні мережі, майбутні системи штучного інтелекту тощо).
Під час вивчення "людинорозмірних" систем пошук істини пов'язаний із визначенням стратегії і можливих напрямів перетворення тих, які безпосередньо стосуються гуманістичних цінностей. У зв'язку з цим змінюється ідеал "ціннісно нейтрального дослідження". Об'єктивне пояснення і опис стосовно "людинорозмірних об'єктів" передбачає наявність ціннісних факторів в обґрунтуванні того чи іншого положення.
Об'єкти, що історично розвиваються і мають у собі людський фактор, найчастіше досліджують у рамках міждисциплінарних програм, які вводять нові елементи в організацію наукової діяльності. Зокрема, передбачають створення наукових співтовариств, які об'єднують фахівців різних галузей знання, залежать від визначення пріоритетних напрямів, пов'язують дослідження з гуманістичними орієнтирами.
У постнекласичній науці чітко виявляється тенденція на об'єднання найвіддаленіших дисциплін із пріоритетом гуманітарних знань, оскільки предметом досліджень є людина і цінності, які вона створила. Культура стає основною предметною галуззю наукових пошуків. Наукове пізнання сприяє поліпшенню "поля життя" людини, стає діалогічним. Про це добре сказав німецький філософ Г.Гадамер. "Всебічно підтримувати діалог, надавати змогу сказати слово й інакомислячому, вміти засвоювати вимовлене ним".
Наука на її постнекласичному етапі є частиною життя суспільства, яку визначають стан культури даної історичної епохи, її ціннісні орієнтири і світоглядні настанови.
Отже, зародившись у стародавньому світі у зв'язку з потребами суспільної практики, почавши створюватись у ХVІ-ХVІІ століттях, в ході свого історичного розвитку наука перетворилась у продуктивну силу і найважливіший соціальний інститут, який суттєво впливає на всі сфери життя суспільства. Сучасна наука становить важливу складову частину науково-технічної революції.
В.К.Сидоренко, П.В.Дмитренко Основи наукових досліджень Навчальний посібник для вищих педагогічних закладів освіти