Наука - соціально-значуща сфера людської діяльності, функцією якої є вироблення i систематизація об'єктивних знань про навколишній світ.
Поняття "наука" включає в себе як діяльність для одержання нового знання, так i її наслідки - суму набутих на даний момент наукових знань, що в сукупності створюють цілісну картину світу. Термін "наука" вживають також для позначення окремих галузей наукового знання.
Наука є складовою частиною духовної культури суспільства. Вона характеризується доцільно орієнтованою творчою діяльністю по постановці, вибору й розв'язанню проблем духовного й практичного освоєння світу.
Наука - це система дослідницької діяльності, спрямована на виробництво нових знань про природу, суспільство i мислення.
Поняття про науку є складним i багатогранним. Тому науку можна розглядати як:
- специфічну форму суспільної свідомості, основу якої являє система знань;
- процес пізнання закономірностей об'єктивного світу;
- певний вид суспільного розподілу праці;
- один з важливих факторів суспільного розвитку;
- процес виробництва знань та їх використання.
Як система знань наука охоплює не тільки фактичні дані про предмети навколишнього світу, людської думки й дії, не лише закони і принципи вивчення об'єктів, а й певні форми та способи усвідомлення їх, а в кінцевому підсумку - філософське тлумачення цим самим наука виступає як форма суспільної свідомості.
Як соціальний інститут наука включає в себе вчених з їхніми знаннями, здібностями, кваліфікацією i досвідом, з поділом i кооперацією праці, всю сукупність знань, які є передумовою, засобами або результатами наукового дослідження, наукові установи з їх лабораторно-експериментальним устаткуванням, науково-дослідні програми творчої діяльності, методи i методику науково-дослідницької роботи, понятійний апарат, мережу наукової інформації, систему підготовки й атестації кадрів, форми функціонування i використання всіх нагромаджених знань.
Наука існує в суспільстві, через те її природа соціальна, тобто вона перебуває завжди в певних соціальних i культурних умовах, взаємодіє з іншими сферами діяльності - виробничо-технічною, економічною, політичною, ідеологічною тощо i пов'язана з ними. Зв'язки мають соціальний, але зовнішній для науки характер. Вони істотно впливають на неї, становлячи її "зовнішню соціальність". Учений у процесі професійної діяльності вступає в систему соціальних відносин у рамках наукового співтовариства, тобто внутрішньо-наукових відносин, що відбивають специфіку науково-пізнавальної діяльності. Наука - це наукова діяльність, форми її організації, наукові комунікації, норми i цінності, якими керуються вчені. Отже, наука - це люди, суб'єкти наукового пізнання, їхня праця. І в цьому плані вона також соціальна. Соціальні i наукові знання, породжені людиною, несуть на собі сліди свого походження. Вияв соціальних, людських характеристик у науковому знанні - неодмінна умова його розуміння.
Наука динамічна, вона постійно породжує нове знання, у цьому її сутність, призначення, соціальна функція. Розвиток науки - це не звичайне нагромадження нових знань. Фундаментальні відкриття спричиняють справжні перевороти, революції в науці, що змінюють усю структуру знання. Водночас наука немислима без постійної наступності, оскільки нове знання може народитися лише спираючись на раніше добуті знання. Вона розвивається за власною логікою.
Внутрішня логіка науки зумовлена активністю суб'єкта, який пізнає, - людини, постійним використанням наявного знання для одержання нового. Через те вона зумовлює наступність змісту наукового знання. Цьому сприяють дисциплінарна структура науки, міждисциплінарні взаємодії-фактори, пов'язані з її відносною самостійністю серед інших суспільних форм.
Отже, наука не тільки розвивається під впливом зовнішніх факторів - виробничих, суспільних, технічних та інших потреб, а й чинить опір їм, якщо вони загрожують зруйнувати її логіку. Сила опору виявляється в тому, що наука залишається глухою до тих запитів суспільства, які не сформульовані як наукові проблеми. Доступ до неї мають лише запити, передані мовою конкретної науки. Право на вхід у науку одержують не всі форми суспільного розвитку оскільки вона може займатися тими питаннями, які здатна осилити сьогодні, до розв'язання яких вона підготовлена попереднім розвитком.
Суспільство надає науці ресурси, створює систему освіти, яка джерелом наукових кадрів, формує соціальні, культурні й технічні умови її розвитку. Суспільні i технічні потреби виробництв, "завантажують" науку конкретними проблемами, які їй треба розв'язувати. Таким чином у наукових проблемах у перетвореному вигляді може виявлятися соціальна детермінанта. Таке перенесення "зовнішнього у внутрішнє" здійснює наукова діяльність під впливом стимулів, що можуть бути й суспільними, й особистими, й суто науковими. Через те внутрішня детермінація науки не відокремлена від зовнішньої. Можна виділити два типи проблем: проблеми суспільства, перекладені на мову науки, i породжені логікою саме науки, її внутрішніми потребами тощо. Наявність проблем другого типу свідчить про внутрішню автономію науки, її інерцію в том розумінні, що вона здатна продовжувати рух без підштовхування зовнішніми імпульсами.
Наука є способом встановлення та усвідомлення об'єктивної істини. Цим самим вона радикально протистоїть марновірству, містицизму, спекулятивним домислам.
На кожному історичному етапі наука підсумовує свої досягнення, які є невід'ємною частиною суспільного розвитку. Подальші успіхи в освоєнні дійсності не перекреслюють здобуте, вони дають змогу лише переосмислити й уточнити його. Наступність науки забезпечує її функціонування як особливого виду "соціальної пам'яті" людства, що теоретично кристалізує досвід пізнання. Про це образно сказав батько кібернетики Ноберт Вінер: "Наукові традиції, як гаї секвої, можуть існувати тисячі років; деревина, яку ми споживаємо тепер, – наслідок внесків, зроблених сонцем i дощем багато віків тому".
Наука має власну логіку розвитку, зумовлену поступом соціального організму в цілому. Знання, котрі вона формує, мають системний характер. А.Ейнштейн сказав, що "це невтомна багатовікова робота думки...". Вона пізнає світ під певним кутом зору, розглядає його з боку тих предметних структур, які в принципі можуть бути об'єктами діяльності.
До чого б не доторкнулася наука, все для неї - об'єкти, що живуть за своїми природними законами. Розкрити їх, з'ясувати способи переходу об'єктів з одного стану в інший - головна мета наукової діяльності.
Наука вивчає будь-які предмети, пов'язані з людською діяльністю: об'єкти природи, соціальні системи i суспільство в цілому, людину, її думки i почуття, культуру тощо. Характерно, що її увагу привертають не тільки явища, об'єкти, які вже опанувало людство, а й такі, котрі можуть бути включені в майбутню діяльність на наступних етапах розвитку цивілізації.
Об'єкти, що їх вивчає наука, здаються незвичними i незрозумілими для повсякденного здорового глузду, а сформовані нею уявлення про світ i методи його пізнання істотно не збігаються з уявленнями i нормами, що склалися в свідомості тієї чи іншої історичної епохи. Через те важливо пов'язувати наукові відкриття з культурою суспільства i домінуючими в ній світоглядними настановами.
Не кожне знання можна розглядати як наукове. Неможливо визнати науковими ті знання, які одержує людина лише на основі простого спостереження. Такі знання відіграють в житті людей важливу роль, але вони не розкривають сутності явищ, взаємозв'язок між ними, який би дав можливість пояснити, чому дане явище відбувається подібним чином або передбачити подальший його розвиток. Наукові знання принципово відрізняються від сліпої віри в щось, від беззаперечного визнання дійсним того чи іншого положення, без будь-якого логічного його о6rрунтування та практичної перевірки. Розкриваючи закономірні зв'язки дійсності, наука відображує їх в абстрактних поняттях чи схемах, які в повній мірі відповідають дійсності.
Безпосередня мета науки - вивчення, пояснення i передбачення процесів i явищ дійсності, які являють собою предмет її дослідження. Вивчає наука різні рівні системи організації й форми руху матерії з погляду пізнання істотних властивостей явищ, встановлення їхніх законів, різних причинних залежностей i взаємодій з метою управління природними й соціальними процесами, передбачення характеру i напряму їхнього перебігу, створення нових технологій i розвитку виробництва.
Головною ознакою i головною функцією науки є пізнання об'єктивного світу. Наука створена для безпосереднього вивчення суттєвих сторін всіх явищ природи, суспільства i мислення.
Процес наукового пізнання включає накопичення фактів. Без систематизації i узагальнення, без логічного усвідомлення фактів не може 6ути й мови про науку. Але хоч факти, за словами І.Павлова, – це повітря вченого, самі по собі вони ще не наука. Факти стають складовою частиною наукових знань, коли їх систематизовано та узагальнено. Систематизують та узагальнюють факти за допомогою найпростіших абстракцій – понять (визначень), що вважаються важливими структурними елементами науки.
Найбільш широкі поняття називають категоріями. Категорія (від грецького kategoria, що означає висловлювання, свідчення) являє собою загальне поняття, яке відображає найбільш суттєві властивості i відношення предметів, явищ об'єктивного світу (матерія, свідомість, час, простір, рух, якість, кількість, суперечність, необхідність, випадковість, зміст, форма, можливість, дійсність тощо).
Важлива форма знань – принципи та аксіоми. Під принципом розуміють основне, вихідне положення якої-небудь теорії, вчення, галузі науки. Принципи вважаються початковою формою систематизації знань. Аксіома являє собою відправне (вихідне) положення чи твердження якої-небудь теорії, що лежить в основі доведення інших положень цієї теорії, у межах якої воно прийметься без доведення. Тобто аксіому слід розуміти як беззаперечну істину, що не потребує доведення.
Найважливішою складовою ланкою у системі наукових знань є наукові закони, що відображають найбільш суттєві, стійкі, такі що повторюються об'єктивні внутрішні зв'язки у природі, суспільстві та мисленні. Звичайно закони виступають у формі певного співвідношення понять, категорій.
Найвищою формою узагальнення i систематизації знань є теорія. Під теорією розуміють вчення або сукупність узагальнених положень, які дають можливість пізнати існуючі процеси і явища, проаналізувати дію на них різних факторів i запропонувати рекомендації по застосуванню їх у практичній діяльності людей.
У широкому розумінні теорія являє собою особливу сферу людської діяльності та її результатів, яка включає в себе сукупність ідей, поглядів, концепцій, вчень, уявлень про об'єктивну дійсність, протистоїть практиці як предметно-чуттєвій діяльності i водночас перебуває з нею в органічній єдності. Теорія виростає з практики, узагальнює її та обґрунтовується нею, а практика осмислюється, організовується і спрямовується теорією. У вузькому розумінні теорія - форма вірогідних наукових знань, що дає цілісне уявлення про закономірності i суттєві характеристики об'єктів. Від інших форм наукового відображення (абстракції, гіпотези тощо) теорії відрізняються насамперед будовою i пізнавальними функціями. Теорія е узагальненням об'єктивних фактів, способом опису та пояснення закономірностей реальної дійсності, засобом наукового передбачення.
Теорія відрізняється від практики, тому що вона є уявним "зліпком", відображенням i відтворенням реальної дійсності. Вона протистоїть практиці як предметно-чуттєвій діяльності. І разом з тим теорія нерозривно пов'язана з практикою, котра ставить перед пізнанням назрілі завдання i вимагає їх вирішення. Теорія виростає з практики, узагальнює її, обґрунтовується нею. Тому практика та її результати є органічним складовим елементом теорії.
Теорії виступають невід'ємною рисою сучасної науки. Але ця риса не може вважатись властивою тільки для науки. Теорії формувались в філософії, теології набагато раніше від того, коли вони з'явилися в науці. Про науку можна сказати, що теоретичний рівень - наявність узагальнень, концептуальних зв'язків, пояснень i передбачень, в тій чи іншій мірі, — властивий для неї завжди, — але на різних етапах її розвитку він проявляється по-різному. Ступені зрілості теоретичних (наукових) підходів до дійсності історично різняться. Тому виділяють кілька історичних типів зв'язку науки (теорії) i практики:
1. Рецептурне знання (безпосередне о6слуговування окремих задач практики шляхом вироблення рекомендацій, що нагадують рецепти, без пошуку фундаментальних пояснень – XVI-XVII століття).
2. Розвиток фундаментального знання, побудова на його основі знання прикладного (XVI-XVII століття). Обслуговування висунутих практикою задач за допомогою теорій, здатних забезпечити їх вирішення (класичне природознавство, класична політекономія) – XVII-ХІХ століття.
3. Технологічне застосування фундаментальних наук (НТР). Відкритгн наукою нових видів практики i втілення в практику тих ідей, котрі не могли виникнути до i поза наукою, теоретичною діяльністю - ХІХ-ХХ століття. Показовим щодо цього може бути природознавство - чисельні відкриття в фізиці, біології, математиці стали поштовхом для розвитку ядерної енергетики, генної інженерії, космічних досліджень та ін.
4. Розвиток нових теорій з фундаментальних дисциплін під впливом "зовнішньої" мети (боротьба з раком, голодом, вирішення екологічних проблем, цілей освіти, культури, економіки) - ХХ століття.
5. Нові види рецептурного (експертного) знання, пов'язані з вирішенням проблем, породжених сучасною цивілізацією (наслідки Чорнобильської катастрофи) - кінець ХХ століття. Відрізняються від першого типу можливістю застосування вже наявних теорій.
Серцевину теорії складають закони, які входять до неї. Формування й розвиток теорії здійснюється у сфері науки, а оволодіння нею - у процесі навчання.
Коли дослідник ще не має у своєму розпорядженні достатніх фактичних матеріалів, то за засіб досягнення наукових результатів він обирає гіпотезу. Гіпотеза - це науково обґрунтоване припущення, що висувається для пояснення якого-небудь процесу, яке після перевірки може виявитись дійсним або хибним. Тобто гіпотеза являє собою ймовірну відповідь на питання, що виникають у ході дослідження, це одне з можливих рішень проблеми. Після дослідної перевірки гіпотеза або стає науковою теорією, або видозмінюється, або відкидається, коли перевірка дає незадовільний результат. Гіпотеза виступає часто як початкове формулювання, чорновий варіант законів, що відкриваються. Більшість наукових законів було сформульовано саме на основі раніше висунутих гіпотез.
Система наук умовно поділяється на три групи: суспільні, природничі й технічні. Кожна з цих груп має власні предмети i методи дослідження.
Суспільні науки - сукупність наук, предметом дослідження яких є соціально-економічні, політичні та ідеологічні закономірності розвитку суспільства і суспільних відносин, а також духовна культура. До суспільних наук належать історія, філософія, політекономія, економіка, правознавство, філологія, педагогіка, психологія, соціологія, мистецтвознавство та інші.
Зміст i структура суспільних наук тісно пов'язані з рівнем суспільної практики.
Природничі науки - сукупність наук, предметом дослідження яких є різні види матерії та форми їхнього руху, що виявляються в природі, їхні зв'язки й закономірності. За характерам дослідження об'єктів природничі науки поділяють на дві групи:
1) вивчення форм руху неживої природи (математика, фізика, хімія, астрономія, механіка, географія, метеорологія, кліматологія, геологія);
2) дослідження явищ життя (біологія, генетика, цитологія, біохімія, фізіологія, екологія, ботаніка, зоологія, антропологія).
Залежно від змісту i методів вивчення явищ природи (живої i неживої) розрізняють теоретичні та емпіричні природничо-наукові знання.
Об'єктивні дані природничих наук є одним iз засобів суспільного прогресу, оскільки застосування їх - могутній фактор розвитку продуктивних сил суспільства.
Технічні науки - науки, що вивчають та визначають закономірності розвитку техніки, способи найефективнішого її використання. До технічних наук належать: машинознавство, металургія, матеріалознавство, гірнича наука, наука про зварювання, електротехніка, енергетика, теплотехніка, гідротехніка, радіотехніка, електроніка, космонавтика, будівельні науки (будівельна механіка, будівельна фізика) та інші. Досягнення цих наук є основою науково-технічного прогресу, необхідною умовою прогресу соціального.
На межі між технічними, природничими та суспільними науками розвиваються нові суміжні галузі науки, такі, як технічна кібернетика, технічна теплофізика, ергономіка, біоніка, технічна естетика та ін.
У суміжних галузях наукові дисципліни виражають великі i перспективні проблеми наукового пошуку, що нині зумовлює широке розгортання міждисциплінарних i комплексних досліджень. Яскравим прикладом цього є проблема охорони природи, що перебуває на стику наук про землю, біології, математики, медицини, економіки та ін. Для розв'язання подібних наукових проблем у сучасній науці широко застосовується програмно-цільовий метод організації досліджень.
Закономірності функціонування науки як системи знань i соціального інституту узагальнює наукознавство - комплекс наукових дисциплін, які здійснюють прикладний системний аналіз організаційно-економічних і соціально-управлінських умов підвищення ефективності процесів наукової діяльності. Основні аспекти наукознавства - автоматизація й механізація науково-дослідної діяльності, інформаційного забезпечення науки, аналіз тенденцій розвитку науки тощо.
Формою здійснення і розвитку науки виступає наукове дослідження - тобто вивчення за допомогою наукових методів явищ i процесів, аналіз впливу на них різних факторів, а також вивчення взаємодії між явищами з метою отримати переконливо доведені i корисні для науки i практики рішення з максимальним ефектом. Мета будь-якого наукового дослідження - визначення конкретного об'єкта i всебічне, достовірне вивчення його структури, характеристик, зв'язків на основі розроблених у науці принципів i методів пізнання, а також для отримання корисних для діяльності людини результатів.
Основою розробки кожного наукового дослідження є методологія, тобто сукупність пізнавальних засобів, методів, прийомів i їх певна послідовність, прийнята при розробці наукового дослідження. В кінцевому результаті методологія - це схема, план вирішення поставленого науково-дослідного завдання.
Існує дві категорії наукових досліджень: фундаментальні i прикладні.
Фундаментальні дослідження спрямовані на пізнання законів, що управляють поведінкою i взаємодією базисних структур природи, суспільства чи мислення без конкретного їх використання. Серед фундаментальних розрізняють необмежені теоретичні та цілеспрямовані дослідження. Необмежене дослідження - це індивідуальна творча діяльність, не регламентована будь-якими організаційними вимогами, крім власних рішень науковця. Таким чином, міра оцінки передбачуваних ним результатів не може бути заздалегідь визначеною. При виконанні ж цілеспрямованого дослідження науковий працівник не має повної самостійності. Таке дослідження зазвичай виконується колективом і чітко регламентується певними організаційними вимогами (спрямування дослідження, терміни та умови його проведення, чіткий розподіл завдань між учасниками дослідження та ін.). У цьому випадку до певної міри стає можливим передбачити результати діяльності.
Прикладні дослідження передбачають визначення можливостей для застосування результатів фундаментальних досліджень у процесі розв'язання пізнавальних i соціально-практичних проблем. Самостійність дослідника у даному разі багато чим обмежена: йому виділяються певні засоби для проведення цілком визначеного дослідження. А значить, спрощується можливість визначити критерії, що визначають успішність дослідження.
Наведений поділ наукових досліджень на дві категорії характерний для будь-якої галузі науки.
Так, фундаментальні дослідження в освіті спрямовані на визначення сутності педагогічних явищ, знаходження прихованих основ педагогічної дійсності, забезпечення можливості дати її наукове пояснення. На основі таких досліджень створюється теорія навчання i виховання, теорія змісту освіти, теорія методів i організаційних форм тощо. Останнім часом проведені фундаментальні педагогічні дослідження проблеми методів навчання, розвитку у школярів пізнавальної самостійності, оптимізації процесу навчання, логічної структури навчального матеріалу та багато інших. Прикладні дослідження в освіті мають на меті усунення певних недоліків у практиці навчання чи виховання. Звісно, що вони не менш важливі, ніж фундаментальні. Адже важко заперечити важливість таких, наприклад досліджень, як визначення причин неуспішності учнів i способів її запобігання, шляхів підвищення якості знань учнів та ін. Саме через прикладні дослідження теорія здійснює свій вплив на практику.
Фундаментальні дослідження визначають перспективи розвитку науки, освіти, техніки i виробництва на 10-20 років уперед i являють собою основу всього науково-технічного прогресу. Тому, як правило, потужності фундаментальної науки випереджають прикладні дослідження i створюють для них теоретичний заділ. Цим самим забезпечуються належні умови для безперервного, поступового i невпинного соціального й науково-технічного прогресу. Але потужності прикладної науки повинні бути сумірними з можливостями їх реалізації та впровадження у практику. Зміцнення взаємозв'язків між фундаментальними i прикладними дослідженнями, скорочення термінів упровадження наукових досягнень у практику, у виробництво - одне з головних завдань організації сучасної науки.
На всіх етапах розвитку суспільства наука завжди сприяла виробленню прогресивного світогляду, обґрунтуванню матеріалістичних поглядів на світ, встановленню й усвідомленню об'єктивної істини, вона виступає одним з найважливіших факторів технічного й соціально-культурного прогресу.
Суттєва особливість розвитку науки - наступність досвіду i знань, єдність традицій i новаторства. Однією з форм її втілення є наукові школи, функціонування яких передбачає боротьбу думок, творчі дискусії та критику.
Наукова школа являє собою неформальну творчу співдружність у межах будь-якого наукового напряму висококваліфікованих дослідників, об'єднаних спільністю підходів до розв'язання проблеми, стилю роботи, спільного наукового мислення, ідей i методів їх реалізації. В більш широкому розумінні науковою школою слід вважати сукупність вчених, які працюють в одній країні або місті в певній галузі науки, або вчених, що дотримуються певних наукових положень (наприклад, школа класичної фізики, школа сучасної фізики). До головних ознак наукової школи відносять:
- наявність наукового лідера - видатного вченого, який володіє умінням підбирати творчу молодь i навчати її мистецтву дослідження, створювати в колективі творчу, ділову, доброзичливу обстановку, заохочувати самостійність мислення й ініціативу,
- високу наукову кваліфікацію дослідників, згуртованих навколо лідера;
- значущість одержаних результатів, високому науковому авторитеті у певній галузі науки та громадському визнанні;
- оригінальність методики досліджень, спільність наукових поглядів.
Поняття "наукова школа" є історичним. Елементи колективної форми творчості i наукові школи типу відносин "учитель - учні чи послідовники" (елементарна структура наукової школи) виникли в античну епоху. Прикладами стародавніх філософських шкіл можуть бути мілетська школа, піфагорійська, атомісти, школа Платона, перипатетична школа. В цьому ж розумінні можна говорити про школу Г.Галілея (XVII ст.). Наукові школи у сучасному їх розумінні виникли в ХІХ ст., коли набули поширення лабораторії, почали створюватись науково-дослідні інститути й наукові товариства, увійшли в практику колоквіуми, з'явилися спеціалізовані наукові журнали. Ці зміни в організації наукових досліджень, які є закономірним наслідком дії механізмів зближення науки з виробництвом, привели до того, що форма колективної творчості виявилася домінуючою й необхідною для подальшого прогресу науки. Тільки за цих умов виникає можливість існування чотириланкового ланцюга: науковий лідер - учбовий заклад (кафедра) - науковий інститут (лабораторія) - колоквіум (семінар), у якому продуктивно функціонує колектив дослідників на чолі з науковим лідером. Згодом у цьому колективі можуть скластися вищезазначені головні ознаки наукової школи i він перетвориться на наукову школу.
Умови й передумови для появи наукових шкіл у різних науках i країнах склалися в різний час. В Україні лише за радянських часів виникли наукові школи О.Богомольця (патофізіологія), Д.Граве (алгебра, теорія чисел), О.Динника (механіка), Ю.Митропольського (математика), О.Палладіна (біохімія), Е.Патона (зварювання), П.Писаржевського (хімія), К.Синельникова (фізика), В.Філатова (офтальмологія), М.Холодного (6отаніка).
Широкого визнання набули наукові школи i в галузі педагогічної науки, пов'язані з іменами видатних українських вчених-педагогів І.Зязюна, Е.Коршака, Л.Мацько, Н.Ничкало, П.Хропка, О.Савченко, М.Стельмаховича, Д.Тхоржевського, М.Шкіля, М.Ярмаченка та багатьох-багатьох інших.
Наука розвивається за допомогою загальної методології i спеціальних методів, до яких відносяться кількісний i якісний аналіз, прийоми класифікації та виміру, формалізації, моделювання, порівняльно-історичний метод та інші. Стимулюючою, рушійною силою науки виступають матеріальне і духовне виробництво. Єдність теорії i практики, науки i виробництва - найважливіша закономірність розвитку наукового пізнання.
У розвитку науки послідовно змінюються екстенсивні та революційні періоди - наукові революції, які приводять до зміни її структури, принципів пізнання, категорій і методів, а також форм її організації.
В.П.Сидоренко, П.В.Дмитренко,
Основи наукових досліджень,
навчальний посібник для вищих педагогічних закладів освіти