С. ГАВРИШ «МАЛЕНЬКІ ІСТОРІЇ ПРО ВЕЛИКІ ІСТИНИ». СТАРИЙ МЕЧ (Передмова)

С. ГАВРИШ «МАЛЕНЬКІ ІСТОРІЇ ПРО ВЕЛИКІ ІСТИНИ». СТАРИЙ МЕЧ (Передмова)ПРАВА ДИТИНИ. РОЗРОБКИ УРОКІВ
ВАРІАТИВНОГО КУРСУ. 3-Й КЛАС.
ДОДАТОК (ДЛЯ КОПІЮВАННЯ)
 
- Дідуню, подивіться, які яскраві й кумедні малюнки.

- Чому ж вони здаються тобі кумедними?

- На цих малюнках маленькі діти прив'язані до спин жінок.

- Носити дітей саме так — традиція народу «Країни світанкового сонця» — так часто називають Японію. До речі, малих дітей жінки прив'язують до себе не тільки в Японії, але й у багатьох країнах Сходу й Африки.

- Навіщо ж вони це роблять?

- Вважається, що немовля не можна залишати без догляду. А оскільки жінка повинна працювати, то вона завжди носить дитину з собою.

Розкажіть мені про всі ті далекі краї, дідусю.

Про всі країни розповісти часу не вистачить, але про деякі — спробую. Розпочну я свою розповідь про Японію, про її стародавні звичаї і традиції: ми ж подивилися малюнки, на яких зображені мальовничі японські краєвиди. У цій країні, як і в інших, відбулося багато змін. Життя сучасних японців відрізняється під життя японців минулих століть.

За традицією, дітей у Японії виховували і доглядали жінки. Коли малюкові виповнювався місяць, його приносили спочатку до храму і тільки після цього починали показувати людям. Мати прив'язувала дитину собі на спину за допомогою ременів, а не широкою смугою тканини, як у більшості народів Азії. Тому маленький японець міг досить вільно змінювати положення. Якщо мати з якоїсь причини не могла носити малого, його прив'язував до спини хтось із старших дітей. Доки дитині не виповниться рік, їй не дозволяли ступати на землю і вчитися ходити.

- А чому?

- Японці дуже незвично, на думку європейців, ставляться до дітей. Європейцям навіть здається, що вони розбещують малюків. Частково так воно й є. Уяви собі, що до семи років тобі дозволено все, немає ніяких заборон для пустощів і розваг.
 
07.05.2015-2с          07.05.2015-2ссс

- Це було б дуже добре.

- Он який ти хитрий! Японці дають малюкам можливість насолодитися безтурботним дитинством, тому що далі життя стає чітко регламентованим. Дорослі японці — це дуже стримані, розсудливі й виважені люди.

- Як же так може бути? У дитинстві роби що заманеться, а виростеш вихованою людиною. Мені ж завжди говорили, що виховувати дитину потрібно від дня її народження, щоб, ставши дорослою, вона поводилася правильно.

Японці зовсім по—іншому виховують дітей. По-перше, малюки завжди перебувають у товаристві дорослих. Мати, брати, сестри постійно розмовляють із немовлям, одночасно привчаючи його до ввічливості. І тому діти починають говорити раніше, ніж ходити. По-друге, спроби дитини щось зробити самостійно завжди попереджуються. Мати слідкує, щоб навіть не виникли ситуації для таких спроб. Саме мати стає джерелом інформації, через яку дитина знайомиться зі світом, засвоюючи правильність дій та вчинків.

Усі навички — вміння сидіти, підібгавши під себе ноги, їсти паличками, правильно входити до кімнати — виробляються численними механічними повтореннями цих дій. Мати не пояснює, як саме треба робити, а сама складає ноги дитини в позу для сидіння або бере її руку в свою і надає пальцям малюка правильного положення. Маленьких японців ніколи не сварять, їм ніколи нічого не забороняють. Японці вважають, що покарання робить дитину, а отже, і майбутню дорослу людину дратівливою і нестриманою.

Малих дітей умовляють, переконують або відволікають їхню увагу. Тих, що виявили непослух у старшому віці, ведуть до служителя буддійського або синтоїстського храму. Там із дитиною розмовляють, розпитуючи, що її турбує, а потім моляться за неї. В окремих випадках, якщо молитви не допомагають, дитині роблять опік на руці, шрам від якого лишається на все життя. Так малюк переймає світосприйняття батьків, усвідомлюючи свою залежність від старших.

- Але ж така дитина ніколи не зможе стати самостійною і дорослою. Хіба японці цього не розуміли?

Усе це робилося для того, щоб виховати у дитини звичку прислухатися до думки старших, завжди з ними радитися, шукати в них підтримки і схвалення і ніколи не прагнути утверджувати власне «Я». Японець повинен орієнтуватися на групу — сім'ю, спільноту, князівство — і повністю підкорятися авторитету її голови. Кожен японець виростає з відчуттям належності до групи, яка піклується про нього, і потребою в «амае» — турботі оточуючих. А це викликає почуття відповідальності за власну поведінку, знання і навички й примушує прагнути успіхів задля інтересів групи, отже, і суспільства.

- А як же дитина навчається щось робити, піклуватися про себе та інших?

- Із семи років дітей починають привчати поводитися належним чином й уникати ситуацій, в яких вони самі або інші люди почуваються ніяково. Виховання завжди спрямоване на те, щоб дитина відчувала свою належність до сім'ї. Почути від батьків: «Нам за тебе соромно»,— найгірша кара для дитини. Ці слова японець пам'ятає усе життя.

Ніколи не робити вчинків, за які буде соромно, зберігати незаплямованою честь сім'ї і власну репутацію — найважливіші принципи японського виховання. Японці вважали, що у хлопчиків обов'язково необхідно виховати почуття самоповаги й уміння захищати власну гідність, а у дівчаток — стриманість і скромність.

- То японських хлопців і дівчат виховують неоднаково?

- Я тобі вже розповідав: у більшості народів різне ставлення до дівчат і хлопців. У багатьох країнах жінці надавалося другорядне значення. Та, мабуть, у Японії це виявилося найяскравіше. Головою японської сім'ї міг бути лише чоловік. Він користувався необмеженою владою і розпоряджався усією власністю. Йому корилися всі, навіть дорослі члени родини, не сумніваючись у його авторитеті. Батько займає найвище становище в сімейній ієрархії. Він — найперша особа, яку дитина привчається шанувати і слухатися з першого і до останнього дня свого свідомого життя.

Змалечку дітей привчали поважати право на верховенство у сім'ї: це виявлялося у відмінностях виховання між синами — старшим і меншим. Старший син — спадкоємець, а отже, отримає ім'я і власність усієї родини і цілий комплекс культових реліквій. У дитинстві йому завжди дарують більше подарунків і навіть дозволяють виявляти роздратованість у ставленні до матері, бабусі чи сестри. Молодших синів могли всиновлювати бездітні сім'ї, або, ставши дорослими, вони засновували власні родини.

Із семи років діти могли навчатися грамоти і лічби у початковій школі — теракої. Туди приймали як хлопців, так і дівчат, але батьки прагнули залишити доньок вдома, де вони й отримували освіту. Після закінчення теракої в 10-11 років діти мали можливість вступати до офіційних князівських (призначених для дітей самураїв) або приватних шкіл (в яких могли навчатися діти усіх верств населення). Метою освіти було досягнення доброчинності шляхом морального самовдосконалення. Дисципліна і вимоги у таких школах були дуже суворими, але фізичні покарання майже ніколи не застосовувалися. Учителі ставилися до дітей лагідно і терпляче.

Часто батьки віддавали дитину в науку до іншої родини, де вчитися було дуже тяжко, але вважалося, що чим важче навчання, тим кращий успіх воно забезпечить у подальшому житті дитини. Раніше в Японії навіть прислів'я побутувало: «Якщо ви любите свого сина — віддайте його в науку». Усі труднощі навчання діти витримували задля виправдання надії своєї сім'ї, інакше — сором, відлучення від роду і позбавлення спадщини.

- Це дуже цікаво. Я хочу послухати про японських дітей.

- Добре, я розповім тобі історію про те, як розсудливість і мудрість перемогли силу.
 
 
Навчальне видання «Права дитини. Розробки уроків
варіативного курсу. 3-й клас» - Х. : Вид. група «Основа»,
2014. – 158,[2] с. – (Б-ка журн. «Початкове навчання
та виховання»; Вип. 4 (124)).

Останні статті