Педагогічний етюд «Батьки і діти»

Педагогічний етюд «Батьки і діти»

Склалося в житті Олександра Івановича Проценка так, що після виходу на пенсію йому довелося ще деякий час працювати в загально­освітньому навчальному закладі. За спиною — аспірантура, блискучий захист дисертації на на­уковий ступінь кандидата хімічних наук, більше трьох десятків років серйозних занять науковою роботою, впровадження своїх наукових розро­бок у промисловість, участь у роботі численних наукових (в тому числі й міжнародних) конфе­ренціях, . тривала робота доцентом політехніч­ного інституту, наукове керівництво роботою аспірантів, творча, але виснажлива підготовка наукових статей і монографій...

Школа, а нині гімназія природничого про­філю, розміщувалась поряд із будинком, де він проживав. Отож, коли його запросили попрацю­вати тут учителем хімії, то він, все трохи обду­мавши, незабаром дав згоду. Адже відчував, що є ще «порох у порохівницях»! Та ще й досить непросто було, у всіх відношеннях, без роботи. Крім того, звик бути комусь потрібним.

Звісно, дивився на нову роботу з точки зору життя своїх прожитих років. Був до краю вражений загальним ставленням учнів до своїх обов'язків, порівняно зі своїми колишніми сту­дентами, не говорячи вже за аспірантів. Все бу­ло багато в чому зовсім по-різному, не говорячи вже матеріальну базу. Невільно пригадалися десь почуті слова: «Робота учителя за своїм загаль­ним навантаженням аналогічна праці шахтаря». Або ще: «Ми робимо вигляд, що ніби працюємо, а нам роблять вигляд, що щось платять». Були такі учнів, які ходили в гімназію просто так, аби хоч куди-небудь ходити. Траплялися й та­кі, які в середніх класах не вміли добре писа­ти та читати. В душі гірко плакав, дивлячись на них. Та був дуже радий, що чимало гімнази­стів дійсно люблять хімію, намагаються старанно її вивчати і мріють про професії, пов'язані з цим святим для нього предметом. А ще були й такі які планували вступити на хімічний факультет саме того політеху, який він свого часу з від- знакою закінчив та якому віддав все своє тру- дове життя. Пишався старий, що саме таким ось учням його неабиякі знання і бгатщий досвід є справжнім надбанням. Вже вкотре щасливо пе­ресвідчувався, що прожив життя не просто так! Був надзвичайно задоволений, коли відчував, як тягнуться до нього діти, щоб почути щось нове, незвичне й особливо цікаве про цю святу для нього і найкрасивішу та наймудрішу з усіх на­ук. Як же було чудово бачити, що ти ще дуже комусь необхідний, а віддані тобою знання — це ніби кинуті в родючу землю плодючі зернинки. Вони ж колись обов'язково розбухнуть, накопи­чать у собі сили та дадуть багато нових і силь­них паростків майбуття.

Не беручи до уваги свій солідний досвід і чималі знання, до своїх уроків готувався ще більш старанно, ніж тоді, коли працював до­центом. Йшов навіть на те, що за власні кошти закупляв необхідні хімічні реагенти для про­ведення демонстраційних і лабораторних ро­біт. Перед уроками намагався добре відпочити і внутрішньо налаштовував себе на конкретну тему в кожному класі. І все лише для того, щоб навчати дітей якомога краще. За першої можли­вості займався з учнями після уроків додатково. Кожна тема шкільної хімії була йому близька, особлива і навіть по-своєму рідна. Адже, так чи інакше, всі вони були безпосередньо пов'язані з окремими етапами його колишньої прекрасної та багатогранної роботи. На ній йому довелося безпосередньо пізнати такі види хімії, як неорга­нічна, органічна, аналітична й особливо фізична. Тому до кожної теми, залежно від конкретних обставин, намагався підійти комплексно. Без сумніву, це надавало їй краси і загадковості.

Як і завжди в кожному колективі, так і се­ред учнів, були діти різні. Навіть у профільно­му хімічному 10-Б класі, поряд із переважною кількістю старанних взагалі до навчання, а до хімії особливо, були діти, для такого колективу випадкові. Найбільше в цьому недоброму плані виділялася Анастасія Бойко. Струнка, красива, з дорогою стильною зачіскою, у вишуканому, але дещо схожому на шкільний костюмі. На уроках хімії, коли Олександр Іванович натхненно роз­повідав дітям теоретичний курс, та навіть і на практичних заняттях, вона дозволяла собі наді­вати навушники і слухати через телефон пісні та музику. Домашні завдання Настьона (як її на­зивали подруги) або не робила зовсім, або ж виконувала абияк. Тому й знала хімію досить слабенько. За першої можливості хизувалася перед однокласниками своїми загадковими та­туюваннями на руках і ногах або настирливо просила всіх звернути увагу на її нові сереж­ки чи обручки. Видно було відразу, що цьому горделивому дівчиську вивчати хімію було ну зовсім не до вподоби. Досвідчений педагог це відчував боляче. Він шанобливо запропонував їй у зручний для неї день залишатися після уроків, щоб допомогти розібрати той чи інший матеріал, який вона до кінця не зрозуміла. Настя велично йому подякувала і сказала, що в неї є чимало інших, більш важливих справ, ніж займатися непотрібною їй хімією. Вчитель сприйняв це як докір на свою адресу. Недобре йому було від та­ких слів. Адже звик завжди працювати не ли­ше для заробітної плати, а в першу чергу для морального задоволення. В інституті зі студен­тами подібних інцидентів він не пам'ятає. Роз­раду знаходив в учнях, які старанно готувалися до різних олімпіад з хімії, робіт МАН або вже готувалися до складання ЗНО. Бачив не в одно­му з них майбутніх кандидатів і навіть докторів хімічних наук.

Отож був захоплений кращими учнями, які дійсно бажали навчатися і яким він був потріб­ний, а «місцевій королеві», все складалося з її ініціативи так, що не надавав уваги. Проте один раз не втримався і висловив, не досить ввічливо, свою думку, що такій особі, яка зовсім не бажає фундаментально вивчати хімію, давно не місце в такому чудовому працьовитому, профільному з хімії класі. Адже сама не працює, та ще й сво­єю такою поведінкою іншим заважає. Такий ви­слів, та ще й майже гнівній формі, якогось там «стариканя», був зовсім не до вподоби прим­хливій учениці, та ще й на фоні всього класу. Вона різко піднялася з місця, стрімко зиркнула в нього очима, і з посміхом мовила: «Як мені

Вас шкода, що Ви зовсім не знаєте, з ким маєте справу. Ви обов'язково пожалкуєте за свої слова й, очевидно, Вам не місце в школі, коли Ви ось так поводитися з учнями». З цими словами дів­чисько без будь-якого дозволу швидко вийшла з класу, грюкнувши при цьому дверима!

Учитель зробив вигляд, що його ніби не за­чепила ця подія і продовжував вести урок далі. А що ж йому ще залишалося робити?!

Через декілька хвилин у двері хімічного ка­бінету хтось різко постукав. Вчитель відкрив двері і побачив схвильованого завуча гімназії — Олену Петрівну. Вона, зовні спокійно, попрохала учителя хімії відразу після уроку зайти до ди­ректора гімназії Миколи Костянтиновича.

Директор був схвильований значно більше завуча. Спочатку він надійно закрив вхідні две­рі. Потім шанобливо попросив учителя присісти, вибачився і розпочав тривалу розмову, яку ми, майже повністю, наводимо нижче.

...Коли я відбував військову службу у дале­кому В'єтнамі, мій бойовий побратим старший сержант Георгій, заступник командира взводу якось мудро сказав: «Крім писаних законних правил існують ще й неписані. І нерідко остан­ні відіграють більшу роль, ніж перші». Пізніше я неодноразово пересвідчувався у правдивості його слів. Ось так і в сьогоднішньому Вашому конфлікті з цим випещеним дитятком Анастасією Бойко. Її батько Андрій Володимирович — до­сить впливова людина не лише в нашому місті, а певною мірою і в усій Україні. Він — комер­ційний директор великого міжнародного торго­во-промислового об'єднання, депутат обласної ради. При цьому трьох останніх скликань. Веде спільний бізнес із деякими відомими людьми на­шої країни. Нові сучасні вікна в нашій актовій залі і всі меблі, самі добре бачите, в моєму ди­ректорському кабінеті, — це лише його окремі подарунки нашій гімназії. Більше того, відкрию Вам секрет як дуже шанованій мною людині — те, що я перебуваю на посаді директора цієї гім­назії, теж не обійшлося без його допомоги. Тоб­то ця цікава і важлива особистість є, значною мірою, життєво визначальною як для мене осо­бисто, так і для гімназії в цілому. Яка саме в них Настя, він сам добре знає і розуміє. Я, звісно, теж в курсі справи. Вона є постійним об'єктом суперечок в їхній, у цілому хорошій і порядній сім і Ось такі склалися закономірні обставини, Я сказав Вам лише частину того, що міг сказати. Тому благаю, зрозумійте мене правильно. Коли він виразить думку про Ваше звільнення, то я буду вимушений негайно знайти якийсь при­від, щоб це зробити. Прошу, звісно, вибачення. Але ще раз прошу зрозуміти мене — на безкі­нечні господарські справи, як то ремонти і таке інше, я вимушений знаходити кошти будь-якими способами. Правди нікуди подіти, інколи й мер­зенними. Весною, коли настане тривала тепла погода, мені вкрай необхідно робити загальний ремонт опалювальної системи всієї гімназії. Це грандіозна робота. А якщо її не виконати, то самі добре розумієте, що ж то воно буде. Андрій Володимирович обіцяє це нам зробити.

...І це все при тому, що учителя хімії Вашої кваліфікації у нас ніколи не було за всю історію школи, а нині гімназії. Та ще й відносини у Вас із учнями чудові. А для роботи вчителя це ох як важливо! Як я буду коректно пояснювати Ваше звільнення учителям, учням та особливо батькам і де знайти посеред навчального року нормального учителя хімії, ще зовсім не знаю. Все це зробити мені буде дуже непросто. А з ін­шого боку — на ремонт опалювальної мережі мені офіційно ніхто не дасть ні копійки! Адже в районного відділу освіти я вже два роки про­шу коштів на ремонт технологічного обладнання шкільної їдальні. Обіцяють, але не дають. Тому про те, що може статися в нашій гімназії на­ступного року в період морозів, я їм взагалі нічого не говорю. Ось такі й подібні моменти трапляються в роботі директора школи, нехай і гімназії.

Якщо ж мені все-таки доведеться Вас звіль­нити, то я твердо обіцяю, що Вам буде запро­поновано два-три місця учителя хімії в загаль­ноосвітніх навчальних закладах нашого міста, звісно, із заробітною платою не меншою, ніж у нас. Але давайте почекаємо завтрашньо­го дня. Я досить добре знаю їхню сім'ю. То­му впевнений, що сьогодні увечері в них буде «великомасштабна і тривала війна». І все через їхню несусвітню донечку. Чим вона закінчить­ся, я точно не знаю. Та гадаю, що буде щось грандіозне! Адже, повторюю, їх обох — і Ан­дрія Володимировича, і Катерину Григорівну я дуже добре знаю...

Ще забув Вам сказати, що Андрій Володи­мирович — колишній учень цієї, тоді ще, звісно, школи.

Сказати, що вчитель хімії був дуже враже­ний — означає нічого не сказати! Все було в зов­сім іншому, не звичному для нього життєвому стані виміру. За свої сорок два роки науково-пе­дагогічного стажу, та й взагалі за все своє свідоме життя, подібного ідіотизму він не зустрічав! Зви­чайно, всякого було. Але ось такого відвертого цинічного ставлення свого начальника до нього особисто він не зустрічав. Ні, він, звісно, розумів критичний стан директора в питаннях економіч­ної допомоги гімназії і можливості, в цьому пла­ні, «великого» татуся. Та щоб ось таким чином досягати «великої благодаті»?! А батько цієї ди­тини, виходить, повний кретин, якщо, за словами директора, може «сприяти», щоб мене витурили з роботи лише за те, що вимушено сказав заслу­жені слова на адресу його доньки?! Ну а якщо кретин, то як же він зміг досягти таких життєвих успіхів?! Адже існують такі мудрі слова: «Ти гово­риш, що ти розумний. Але ж чому ти тоді такий бідний?». Багато в цій ситуації незрозумілого.

Вирішив боротися проти всіх: на світі, щоб нікому не дозволити негідно принижувати свою людську гідність, а разом з нею і кваліфікацію викладача-хіміка. Він відчайдушно і, багато в чо­му відказуючись, старанно формував і шліфував її майже півстоліття. Був готовий навіть до того, що в разі повторної особистої бесіди з дирек­тором про його звільнення він використає не­нормативну чоловічу лексику. Нею він володіє досконало. По-друге, висловить свою думку, чо­му і через кого саме в нашій країні нині такий стан з освітою, а разом з нею і з усім іншим. Потім попрохає його вельми шанобливо переві­рити стан викладання ним хімії в їхній гімназії. А це значить, зокрема, перевірити низку його уроків, ведення документації, дати контрольну роботу в усіх класах тощо. І лише потім, ко­ристуючись результатами цієї перевірки, ставити питання про його звільнення. Ішов цього дня на роботу як на останній бій! Свою останню майбутню бесіду з директором гімназії про його звільнення вирішив тихенько записати на диктофон. Підготувався ще раз показати їм, хто він є насправді.

...Перед кабінетом хімії Олександра Івано­вича цього ранку зустріли добротно і солід­но одягнуті моложаві чоловік і жінка. Чоловік тримав у руках якісь два охайні пакунки. Вони перші ввічливо привіталися і відрекомендува­тися як батьки Анастасы Бойко та попрохали дозволу поговорити з Олександром Івановичем. Після запрошення вкрай здивованого учителя, вони, не поспішаючи, чемно зайшли в хімічний кабінет. Господар виховано попрохав їх присі­сти, розмістився проти них сам і приготувався до неминучого словесного бою.

Першою спокійно заговорила мати — випе­щена, вродлива жінка: «Ми чули багато і лише хорошого про Вас як про вченого і чудового вчителя. Дуже раді і пишаємося, що в нашій гімназії учителем хімії вперше працює канди­дат хімічних наук, доцент. Добре знаємо, що робота вчителя дуже і дуже непроста. Уклінно просимо вибачення за нашу, так уже в нашій сім'ї, на жаль, склалося, правди нікуди подіти, невиховану Настю. З нею вчора увечері й сьо­годні вранці була проведена, будемо так говори­ти, серйозна виховна робота. Вона обов'язково попросить у Вас сьогодні вибачення. Нам ду­же хотілось би надіятися, що подібних витівок у неї більше не буде». Далі розмову в тон матері продовжив батько: «Олександре Івановичу! Будь ласка, візьміть наші візитні з матір'ю картки. Дуже просимо, за перших негараздів із нашою донечкою відразу нам телефонуйте. Допоможіть нам виховувати наше чудо разом із Вами, якщо вже в нас ось так склалося, що ми цього зро­бити по-справжньому самі не змогли.

Ким вона працюватиме, а отже, якою мірою їй знадобиться хімія, про це, через відомі при­чини, ще рано говорити. Але в житті може бути все. А це означає — все те, що дається в шко­лі, необхідно брати повною мірою, обов'язково! Я особисто з відзнакою закінчив два різні ВНЗ. Але найбільший поштовх у житті, геть у всіх на­прямках, мені дала моя рідна школа, нехай ни­ні гімназія, де ми нині знаходимося, і де, саме з моєї ініціативи, навчається наша донька. А то­му обіцяю Вам, що робитиму все необхідне, щоб вела вона себе в школі як звичайна, нормальна і старанна учениця. Який у неї батько, при цьо­му не повинно мати жодного і ні найменшого значення! Моя матуся ростила і виховувала мене одна. Працювала техробітницею в цій, тоді ще школі. Умови для проживання й навчання в ме­не були далеко не ті, що нині в нашої донечки. Та ще й майже постійно, вечорами, я допомагав мамі мити в школі підлогу. За щасливі шкільні роки перемив її гектари. Але ж і за тих непро­стих обставин я навчався у цілому краще, ніж Настя зараз! У чому тут причина? Вона — про­ста. Знаєте, говорять, що коли щось дуже добре, то це вже не добре? Ось так і з нашою донькою. Ми нерозумно створили їй такі умови, що вона невільно дійшла висновку: а навіщо працювати над собою? Адже в неї і так все є. А далі буде ще більше! Як її батько, твердо обіцяю, що все це ми з дружиною надалі чітко врахуємо. Поли мити вона поки що не буде. Але в школі і дома працюватиме натхненно! Особливо це стосува­тиметься хімії. Адже вперше в житті її навчає справжній кандидат наук і доцент.

Як прояв справжньої пошани нашої сім'ї до Вас і подяка за Вашу титанічну працю та признання Вашої високої кваліфікації про­симо прийняти від нас наші скромні подарунки. Також обіцяємо, що якісний ремонт хімічного кабінету наприкінці навчального року буде про­ведено за рахунок об'єднання, яким я керую. Я впливово попрохаю Настю, щоб після ремонту вона разом зі своїми подругами добре помила підлогу в хімічному кабінеті і препараторській, Якість їхньої роботи перевірю особисто. В чому- чому, а в цьому я добре знаю толк...

Настирливо і дзвінко пролунав дзвінок на перший урок. Батьки Насті рвучко підняли­ся, ввічливо ще раз попросили вибачення, по­дякували за надану вчителем увагу і заспішили з кабінету.

Учитель був спантеличений до краю. Зі знач­ною тривогою чекав одних подій і внутрішньо готував себе до них. Вийшло все діаметрально протилежно. Встиг задоволено подумати: «А так воно і повинно було бути!». Та ще: «Як же зрозу­міти, що директор гімназії так погано знає свого такого чудового друга?!».

...Краєм ока встиг оглянути солідні пода­рунки — дорогий коньяк, незвичні цукерки, непростий набір авторучок, ще там щось. Пере­вів подих, й поспішив до дверей, щоб запустити в кабінет гомінливий 7-А клас. Вони лише цього року розпочали вивчати хімію. А в класі відразу три Насті! Перед початком уроку встиг тривіаль­но подумати: «У кожної з них, як і у всіх дітей, є свої батько й мати...».

Джерело: журнал «Управління школою» №19-21. Автор: М. П. Пугач, учитель, кандидат технічних наук