Поняття методу наукової діяльності Під терміном "метод" розуміють сукупність операцій, здійснення яких гарантує досягнення запланованих результатів. Це визначення пов'язує уявлення про метод і доцільність суб'єктивної діяльність.
Академік П.Л. Капіца відзначає, що "великі методичні винаходи, так само як наукові відкриття, можуть привести до створення цілої наукової галузі та вирішення основних завдань, що стоять перед наукою вже багато часу".
Метод як система принципів визначає орієнтовний характер діяльності - це безліч регулятивних і аксіологічних правил, що підказують, яким чином необхідно досліджувати, пізнавати, перетворювати предмет, а також подавати матеріал. Метод є атрибутом доцільної діяльності, на противагу неосмисленому, недоцільному пошуку шляхом проб і помилок.


З філософської точки зору методи поділяються на всезагальні і загальні. Всезагальний метод визначає позиції дослідника, є основою інтерпретації об'єкта, суб'єкта, процесу та результату пізнання. Він діє у всіх галузях науки на всіх етапах дослідження. Загальні методи пізнання мають обмежену сферу дії:
- застосовуються не у всіх галузях знання. Наприклад, методи соціології можуть виявитися дієвими в управлінських та економічних науках, але вони не призначені для технічних; спостереження й експеримент широко використовуються в технічних науках і не знаходять застосування у математиці;
- використовуються тільки на окремих етапах пізнання. Наприклад, ідеалізація, формалізація, аксіоматичний метод широко застосовуються тільки на теоретичному рівні пізнання.
До найважливіших ознак наукового метод)' відносять:
- об'єктивність, що ґрунтується на достовірному знанні про предмет пізнання;
- загальнозначущість - інтерсуб'єктивність, універсальність сфери застосування наукових методів;
- відтворюваність - інваріантість одержуваних на підставі наукового методу результатів будь-яким суб'єктом у подібній ситуації;
- доцільність - повна визначеність і заданість принципів інтелектуального руху, усвідомленість застосування способів пізнання на противагу неусвідомленим шуканням шляхом спроб і помилок;
- необхідність - гарантованість, аподиктичність (достовірність) передбачуваного результату на відміну від ненауковості випадкового, ненавмисного досягнення поставленої мети;
- ефективність - використання результатів, виявлених на основі наукового методу.
Науковий метод - це спосіб співвіднесення об'єкта із суб'єктом, що пізнає взаємозв'язок теорії і дійсності. В основі наукового методу завжди міститься достовірне знання, що дозволяє розглядати метод як аналог реальності. Пізнання створює нові методи, оскільки його метою залишається пошук ефективних способів одержання знань про предмет. З іншого боку, метод як засіб пізнання, як засіб цілеспрямованого дослідження предмету і перетворення його, постає на певному рівні розвитку культури і допускає наявність розвинутого знання.
Взаємозв'язки методу і теорії складні та різноманітні. Будь-який метод не тільки ґрунтується, але і сам перетворюється у теорію. Наприклад, метод поетапного формування психічних процесів трансформувався в теорію, яка є концептуальним поглядом на природу психічної діяльності, на механізми, що лежать у її основі.
Теорія або її компоненти (закони, принципи) набувають статусу методу і використовуються як пізнавальні регулятори. Науковий метод базується на об'єктивних законах та практично апробованому знанні. Його застосування ґрунтується на можливості уточнення і вироблення нових ефективних способів одержання знань про предмет.
Традиційною у сучасній науці є класифікація методів, за якою виділяють загальнонаукові та конкретно-наукові (спеціальні) методи.
Загальнонаукові методи базуються на універсальних пізнавальних процесах, на загальнозначущих, типових стандартах пізнавальної діяльності, використовуваних у всіх галузях науки незалежно від їхньої предметної специфіки. До найважливіших методів цієї групи відносяться: аналіз, синтез, індукція, дедукція, аналогія, порівняння, моделювання, ідеалізація, класифікація.
Конкретно-наукові (спеціальні) методи - це методи, що формуються відповідно до якісних характеристик предметної галузі, завдань розкриття Істотних і визначальних її сторін, на пізнанні яких спеціалізується дана галузь науки. До конкретно-наукових методів можна віднести порівняльно-історичний, структурно-лінгвістичний, метод динаміки і відносних показників структури.
Спеціальні методи не слід ототожнювати з методами спеціальних наук, оскільки останні можуть застосовуватися в інших пізнавальних галузях і мають універсальний характер. Наприклад, політологія широко використовує методи інших наук; історичний метод, що вивчає політичні явища у процесі їх становлення; ситуативний метод враховує всі умови й обставини, що створюють конкретну ситуацію; інституціональний метод полягає в спостереженні, описі й аналізі політичних структур, їх властивостей і взаємозв'язків; соціологічні, економічні та інші.
Методика охоплює окремі прийоми і способи дослідження, що мають вузьке, локальне призначення. Наприклад, методика одержання солі та води при хімічних реакціях нейтралізації. Виділення загальнонаукових, конкретно-наукових (спеціальних) методів і методик у групи здійснюється на основі універсальності їх використання в науках. Існує й інша класифікація методів, у основу якої покладена дихотомія емпіричного/теоретичного.
Типологія, що базується на дихотомії (послідовний розподіл цілого на дві частини) емпіричного/теоретичного, упорядковує методи з погляду вчення про форми мислення, обліку їх функціональної ролі у структурі наукової теорії, що відкриває додаткові можливості для визначення природи та пізнавальних особливостей методів науки.
У науковому дослідженні можна виділити три рівні: емпіричний, теоретичний і методологічний.
На емпіричному рівні встановлюються і накопичуються факти. Методи емпіричного рівня пов'язані зі збором фактичних даних, встановленням узагальнень, залежностей, індуктивних законів. На цьому рівні відбувається нагромадження фактів. Застосовуються такі способи дослідження предмета, як вимір, спостереження, аналіз і добір фактів, математична і комп'ютерна обробка, різні види експериментування.
За допомогою методів теоретичного рівня здійснюється опис, пояснення, прогнозування фактичних даних, створення, організація і розвиток власне теоретичного знання. На цьому рівні здійснюється синтез знання (створення наукової теорії). До методів теоретичного рівня дослідження відносяться: аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний,
структурно-функціональний, генетично-конструктивний, метод принципів тощо.
Істотна відмінність емпіричного і теоретичного рівнів наукової діяльності полягає у формах мислення. На емпіричному рівні - це змістовна інтерпретація, концептуалізація, генералізація. Відмінність емпіричного і теоретичного рівнів відносна.
На методологічному рівні дослідження здійснюється формулювання принципів та розробка дослідницьких методів.
Згідно з цими рівнями методи поділяються на чотири групи:
а) методи емпіричного дослідження;
б) методи, що використовуються на емпіричному і теоретичному рівнях;
в) методи теоретичного дослідження;
г) методи зведення і обробки результатів дослідження (статистичні методи).
Методи емпіричного рівня дослідження опосередковані теоретичними методами, які виявляються у використанні понятійного апарата і відповідають концептуалізації гіпотез попередніх схем.
Науковий метод визначається характером досліджуваного об'єкта і залежить від наявних у науковій практиці засобів пізнання.
Характерною ознакою сучасності є використання методів однієї галузі знань в іншій, наприклад, методів математики в лінгвістиці - математична лінгвістика.
Генетично-конструктивний метод передбачає побудову знання з використанням правил конструювання основних теоретичних об'єктів. Прикладом системи знань, де реалізується даний метод, є геометрія Евкліда. Евклід виділяє п'ять постулатів:
1) від точки до точки можна провести пряму;
2) будь-яку пряму можна безкінечно продовжувати;
3) навколо центра на будь-якій відстані можна накреслити коло;
4) усі прямі кути рівні;
5) пряма, перетинаючи дві прямі, утворює з ними внутрішні односторонні кути, що складають разом менше двох прямих кутів. Ці прямі при необмеженому продовженні перетнуться з тієї сторони, з якою ці кути складають менше двох прямих кутів.
Формалізація - створення штучних мов, що характеризуються більшою точністю і чіткістю порівняно з мовами природними, призначеними для вирішення будь-яких пізнавальних завдань. При цьому слід зауважити, що формалізація теорії ніколи не була самоціллю. У такій науці, як математика, багато розділів, наприклад, теорія ймовірності, теорія множин тощо, викладаються змістовною мовою. Прагнення формалізувати систему пов'язане з тим, що:
- у неформалізованій системі неможливо ефективно використовувати термінологію логіки;
- не завжди можна встановити - чи повна система, чи є в ній передумови, що у певних ситуаціях можуть обумовлювати протиріччя. Проте процес формалізації знань принципово обмежений.
Гіпотетико-дедуктивний метод займає проміжне місце між власне емпіричними й аксіоматично-дедуктивними методами дослідження. Він ґрунтується на виведенні наслідків з гіпотез логічним шляхом з подальшою їх фактичною перевіркою. На цьому методі побудована вся класична механіка. У Ньютона, наприклад, спочатку подаються фундаментальні поняття механіки, а потім - закони і твердження, що підлягають експериментальній перевірці.
Інтерпретація - це встановлення значень, тлумачення термінів теоретичної мови, а також формування умов для їх розуміння. Завдання інтерпретації - відповідно до абстрактних понять пояснювати конкретні фізичні об'єкти, ідентифікувати формальні і математичні операції з реальними прообразами. Це здійснюється на основі приписування об'єктам таких властивостей, які б відповідали змісту їх значення. Інтерпретація ділиться на природну, емпіричну і семантичну.
Природна інтерпретація полягає в інтуїтивному уявленні об'єктів, що фігурують у теоретичній мові. Вона пов'язана з конструюванням наочних образів цих об'єктів. Наприклад: "точка" - це те, що не мас частин, "поле" - це середовище, що передає електромагнітні хвилі. Безумовно, можливості природної інтерпретації обмежені, оскільки у багатьох випадках виникають значні ускладнення.
Емпірична інтерпретація забезпечує:
- можливість спостереження ситуацій, що пророкуються теорією, на основі емпіричного виведення наслідків;
- можливість перевірки істинності теорії, оскільки будь-яке гіпотетико-дедуктивне знання підтверджується шляхом дослідної апробації.
Семантична інтерпретація - це форма відображення однієї абстрактної галузі на предметну галузь іншої, що подається у вигляді моделі і дозволяє вирішити, наскільки можлива реалізація положень абстрактної теорії.
Про істинність абстрактної фізичної або формально-математичної теорії можна говорити тільки після того, коли вдається знайти адекватну почуттєву або змістовну інтерпретацію. Слід звернути увагу на такий відомий феномен, коли істина у формі абстрактно сформульованих теоретичних тверджень подається заздалегідь, а тому не може розглядатися в якості істинної, оскільки не було здійснено її семантичне тлумачення.
Слід зазначити, що з не інтерпретованого, неузгодженого із системою знання складається відношення "недовіри". Оскільки з відношенням "недовіри" до знання зустрічаємося тоді, коли відкривається нове фундаментальне знання, то факт виникнення цього відношення можна вважати загальним у практиці розвитку реальної науки. З відношенням недовіри до сформульованого ними нового знання зіштовхувалися Коперник і Галілей, Дарвін і Мендель та багато інших.
Існує декілька причин того, що нове знання викликає недовіру. По-перше, будь-яке нове революційне знання є неасоціативним, що значно ускладнює процеси його розуміння. Процес розуміння розглядають як процес утворення ланцюгів асоціацій, що виникають у думці за участі знайомих і звичних образів. Причини неасоціативності парадигматичного знання, що відкривається, полягають у його радикальній новизні, у тому, що йому часто не вдається знайти задовільного тлумачення. Уперше на це звернув увагу Платон, усвідомлюючи, що будь-яке нерозуміння предмета породжує недовіру до нього: "Будь-яке знання, що не збігається з попередніми уявленнями, повинне шукати собі опору в аналогіях і порівняннях". По-друге, відношення недовіри до нового парадигматичного знання обумовлене відсутністю у більшості членів наукового співтовариства переконаності в істинності змісту нового знання.
Спостереження. Спостереженням називається систематичне, цілеспрямоване сприйняття об'єкта. Наприклад, спостереження за поводженням тварин, вивчення мікроорганізмів під мікроскопом, органів і тканин людини за допомогою рентгенівських установок, реєстрація показників датчиків погодних умов (температура, вологість, тиск). Розвиток методів спостереження пов'язаний із прогресом засобів спостереження.
Вимоги до методу:
- навмисність - спостереження ведеться для реалізації чітко поставленого завдання;
- планомірність - ведення спостереження за планом, складеним, виходячи із завдань;
- цілеспрямованість - спостереження за визначеними явищами;
- активність спостереження - фіксування спостережень, пошук потрібних об'єктів, рис явища;
- систематичність - ведення спостереження за визначеною системою протягом певного часу.
Метод спостереження дозволяє одержати первинну інформацію про світ, форму, сукупність емпіричних тверджень. Емпірична сукупність, представлена в будь-якій іншій системі мови, дає первинну схематизацію об'єктів дійсності, які є вихідними для наукового дослідження. Ч. Дарвін відзначав: "Сприятливою для мене, як я думаю, обставиною є те, що я перевершую людей середнього рівня здатністю помічати речі, що легко віддаляються, і піддавати їх ретельному спостереженню. Ретельність, виявлена мною в спостереженні і збиранні фактів, була настільки велика, якою тільки вона взагалі могла б бути". Але потрібно пам'ятати, що спостереження без узагальнення не мають цінності.
Порівняння - це встановлення подібності і відмінності предметів і явищ дійсності, знаходження загального, властивого двом або більше об'єктам. Існують умови, за яких метод порівняння може бути ефективним:
- порівнюватися можуть і повинні лише такі явища, між якими може існувати об'єктивна спільність;
- порівняння повинне здійснюватися за найбільш важливими, істотними ознаками. Акцент при порівнянні на несуттєвих ознаках часто веде до неправильних висновків.
Різні об'єкти або явища можуть порівнюватися безпосередньо або опосередковано - через порівняння їх з третім об'єктом. У першому випадку одержують якісні результати (більше - менше, вище - нижче). Порівняння об'єкта з еталоном дає можливість одержати кількісні характеристики. Такі порівняння називають вимірюванням. За допомогою порівняння інформація про об'єкт може бути отримана двома шляхами:
1) як безпосередній результат порівняння - первинна інформація;
2) як результат обробки первинних даних - вторинна, або похідна інформація.
Найбільш важливим способом обробки інформації є умовивід, або висновок за аналогією, що має імовірнісний характер.
Ймовірність одержання істинного знання підвищується, якщо виконуються такі умови:
- ймовірність істинного знання підвищується за умови збільшення кількості виявлених подібних ознак у порівнюваних об'єктах;
- чим глибше взаємозв'язок виявлених в об'єктів ознак, тим вище ймовірність істинного висновку;
- загальна подібність двох об'єктів не є підставою для висновку за аналогією, якщо є ознаки несумісні з переносною ознакою. Отже, для одержання істинного висновку потрібно враховувати не тільки характер подібності, але і характер відмінності об'єктів.
Вимірювання виходить з операції порівняння, що є його основою, універсальним пізнавальним засобом. Проголошений Галілеєм принцип кількісного підходу (відповідно до якого опис фізичних явищ повинен спиратися на величини) має кількісну міру, є методологічною основою точної науки. Вимірювання - це операція чисельного порівняння деякої величини за допомогою одиниці вимірювання і вимагає наявність таких основних елементів: об'єкта вимірювання, одиниці вимірювання, вимірювальних приладів, методу вимірювання.
Результатом вимірювання можуть бути встановлені факти, зроблені емпіричні відкриття, що ведуть до зміни усталених у науці уявлень.

Лівінський О.М., Курок О.І., Гридякін В.О., Зінченко В.П.
Методологія і методи наукових досліджень
Навчальний посібник