ГУМАНІЗМ І ГУМАНІТАРИЗМ: СПІЛЬНЕ І СПЕЦИФІЧНЕ

До написання цієї статті нас спонукала кризова ситуація в методології українського

суспільствознавства та зниження наукової культури і талановитих молодих дослідників,

і молодих педагогів. Використання категорій «гуманізм» і «гуманітаризм» як синонімів

веде до значних похибок у суспільствознавчих дослідженнях.

 


  

          Вважається майже загально­прийнятим, що виникнення гуманізму в своїх філософ­ських витоках пов'язане з Просвітництвом — новою ідейною установкою на ро­зуміння самої людини як іс­торичного діяча. Гуманізм став візитівкою епохи Просвітництва. Значною мірою це правильно.

         Водночас питання «гуманізму» для фі­лософів, які добре знають філософську традицію, не стає Глобальнішим, ніж проблема уявлень про статус людини в різних світських і релігійних моделях світорозу­міння, в різних філософських теоріях і си­стемах ще із стародавніх часів. Стародав­ний гуманізм (без визначення цього по­няття) є у філософських системах Сократа, Платона, Арістотеля, Демокріта, Епікура, Лукреція, Перікла, Протагора та інших мислителів Стародавньої Греції та Риму. Хоча гуманізм у цих суспільствах ще не став загальноприйнятим світоглядом та іде­ологією суспільного розвитку, але проблеми людини і людства різною мірою в них обговорювалися.

      Традиційне суспільство несло в собі за­родок гуманізму. Але в жодному конкрет­ному суспільстві (Стародавня Греція, Рим, Стародавній Єгипет, Персія, Вавилон та інші) гуманізм не оформився навіть у стій­ку філософську або суспільно-політичну течію, де б людина розглядалася як мета розвитку, як «міра всіх речей». Тому й по­няття гуманізм не оформилося як викін­чене, вплетене в систему категорій суспіль­ствознавства. В одних філософських си­стемах людина наближалася до «людини гуманістичної» (як людина духовна, люди­на — носій прекрасного і моралі), в інших вона трактувалася як «бог серед тварин» і «тварина серед богів» (стародавні міфи про Олімп), де духовне, розумне надано їй бо­гами. У проміжках між цими крайнощами існували змішані системи.

      Дещо змінилося в суспільствах, де по­чала домінувати авраамістична релігійна традиція (іудаїзм, християнство, іслам). Тра­диції конфуціанства і буддизму мають ін­ші витоки і потребують спеціальних дослі­джень. Якраз в авраамізмі (усі три релігії побудовані повніше або значною мірою на стародавніх іудаїстських текстах, хоча хри­стиянство та іслам — це своєрідний проте­стантизм щодо класичного іудаїзму) ми зу­стрічаємося вже з більш-менш стійкими виявами гуманізму, оскільки людина роз­глядається як творіння Бога. Не випадко­во гуманізм сильніше розвинувся в Захід­ній і Центральній Європі, де поширилася католицька версія християнства, яка була найближча до семітського авраамістично-го духу. Православ'я негативніше ставить­ся до простої людини (холоп, раб і т. п.).

      Відкрито про себе гуманізм заявив як світоглядна, культурно-художня течія в епоху Відродження. Заведено вважати, що ця епоха була запереченням Середньовіччя з пануванням у духовному житті релі­гійних догматів і церкви (економічне і по­літичне життя ми тут не аналізуємо). Ду­же часто Середньовіччя і Відродження по­даються як антитези. Такий деструктивний погляд на історію особливо домінував у марксизмі-ленінізмі, коли Середньовіччя вважалося «темною варварською епохою», періодом «тоталітаризму і мракобісся». При цьому «не помічали», що Відродження від­булося при підтримці тієї ж католицької церкви, яка замовляла твори, що сьогодні розглядаються як культові для Відроджен­ня (твори да Вінчі, Мікеланджело, Рафае-ля, Тіціана, Веласкеса, Гойї та інших), від­кривалися університети (в містах Болонья, Париж). Хоча не можна, безумовно, забу­вати про інквізицію і про боротьбу церкви з позитивною наукою. Отже, сучасний культ Відродження як епохи розвитку мистецт­ва, науки та філософії того періоду і пов­не заперечення ролі авраамізму в розвит­ку сучасної цивілізації варто розглядати обережніше через антагоністичне і неан­тагоністичне зняття суперечностей, а діа­лектичний закон заперечення заперечен­ня вимагає зняття антитез як створення нової якості. Поступово релігія (і церква) та наука знайшли шляхи відносно мирно­го співіснування. Марксизм-ленінізм був налаштований до західної суспільної нау­ки більш вороже, ніж католицька релігія. А скільки мільйонів «власних Джордано Бруно» було знищено в СРСР та країнах «народної демократії», важко сказати точно. Виваженіший підхід до розвитку гума­нізму в католицькій і протестантській Єв­ропі дає підстави зробити деякі попередні висновки:

•  по-перше, справді, ми маємо справу з реальним дуалізмом: традиційне суспіль­ство Середньовіччя, яке трансформувало­ся в буржуазне суспільство, де позиції ка­толицької та протестантської церков збе­реглися в суттєво зміненому вигляді, але мають значний духовний, політичний і мо­рально-побутовий вплив; і антитрадицій-не, модерністське технократичне суспіль­ство, де традиції Відродження зберігають­ся в позитивній суспільній науці, яка вільна від теологічного впливу. Обидва «суспіль­ства» — традиційне і антитрадиційне — це дві сторони однієї медалі сучасного захід­ного суспільства;

• по-друге, синхронно з католицькою і протестантською Європою існували традиційні суспільства на основі православ'я, іудаїзму, ісламу, які були під більшим впли­вом релігійних догматів і церкви, де гума­нізм як духовна, культурна, філософська течія практично не пробив собі дорогу са­мостійно. Так, у країнах Арабського халі­фату зафіксовані лише поодинокі випад­ки появи гуманістичних ідей, і ще донині ми спостерігаємо сплески традиціоналіз­му фундаменталістського спрямування, який ставиться вороже і до досягнень Від­родження, і взагалі до західноєвропейської культури. Окремо стоїть Московія, а по­тім Російська імперія («третій Рим»). Тут гуманізм сприймався вороже, а церква бу­ла базою боротьби з гуманізмом, чи то він був російського, чи західного походження. Тільки Петро І ліквідував домінування пра­вославної церкви в духовному і культур­ному житті, і Відродження прийшло в Ро­сію із Західної Європи, передусім з Італії, а також і через Україну (особливо в цари­ні науки і освіти).

        Крім того, в епоху Відродження гума­нізм поступово проникає в духовні догма­ти католицької і протестантської церков. Наприклад, у Фоми Аквінського людина піднімається над видовим буттям не тіль­ки високими намірами, вірою й діями, а й моральною гідністю. Вона і в житті, і піс­ля смерті залишається людиною. Вона не може бути «обожненою». Фактично це і є гуманізм, але в схоластично-догматично­му вигляді.

         Отже, теза про те, що гуманізм форму­вався як заперечення традиційного суспіль­ства й релігії, не зовсім правильна. Якби гуманізм не існував у зародкових формах у традиційних суспільствах і світових ре­лігіях, то він би не розквітнув в епоху Про­світництва, яка була частково революцією свідомості, але ще не стала революцією ні у формах власності, ні у виробничих від­носинах, ні в політичному житті. Феода­лізм, панування церкви в суспільному жит­ті спокійно співіснували з Просвітництвом як формою мислення і творчої діяльності. Якщо останні заходили в сутнісний кон­флікт з феодальними відносинами і церк­вами, то у феодалів і церков було достат­ньо засобів, щоб зламати, заборонити ді­яльність учених, митців, літераторів.

       Виваженіший підхід до Просвітництва показує, що, хоча в ньому були револю­ційні моменти, він по суті був реформа­торською течією, яка могла існувати тому, що інтереси феодалів та інтелектуалів част­ково збіглися на грунті протидії всевлад­дю церкви. Самі католицька і православ­на церкви з їхнім прагненням поставити себе над владою (і навіть над імператора­ми та королями) підштовхнули феодалів на дії, спрямовані на обмеження влади цер­ков. Діячі Просвітництва допомагали в цьо­му феодалам, які здійснили жорсткі кроки щодо обмеження влади Папи Римського (захоплення папського престолу і маніпу­ляція виборами пап, авіньйонський полон пап і т. п.) і патріарха московського (лік­відація цієї церковної посади Петром І і передача контролю над церквою Священ­ному Синоду, який був підконтрольним російським імператорам). Інші православні патріархати (в тому числі Константино­польський) ще раніше втратили більшу ча­стину своїх впливів, а протестантські церк­ви не претендували на контроль над світ­ською владою.

        Тому Відродження більшою мірою є ре­формістським рухом, який не був спрямо­ваний на повну десакралізацію світу, а на­впаки, — на подолання нежиттєвих моде­лей мислення середньовічної схоластики і на підпорядкування релігії та церкви інте­ресам влади (спочатку феодальної, а потім буржуазної). Еліта Відродження бачила «но­вий час» як повернення до одухотворення світу, звільненого від відчужених кайданів схоластики, наближення людини до Бога більш близького і зрозумілого (особливо в протестантизмі). «Еллінізм» Ренесансу є деяким поверненням до дохристиянської культури, коли боги спілкувалися з людь­ми і могли мати спільних дітей — героїв, а в християнстві бачилося продовження грецької цивілізації як більш людяної, ніж в епоху Середньовіччя. Нове відкриття Єв­ропою давньогрецької культури, філосо­фії, міфології приходило як олюднення се­редньовічного світогляду, мистецтва, науки, освіти. Це і було народження середньовіч­ного гуманізму на діалектичній основі — як розвиток на новому історичному грун­ті натурфілософії, суспільної науки в ці­лому. Негатив візантизму як тоталітарно­го суспільства, сатрапії, був більше успад­кований православ'ям Московії та її царями.

         Отже, неупереджений аналіз Відроджен­ня дає нам підстави зробити два висновки: по-перше, гуманізм повернувся не просто як заперечення середньовічної антрополо­гії, а як її подолання шляхом заперечення заперечення згідно з законом діалектично­го мислення, не як чиста революція, а як консервативна революція у формі рефор­мізму, де революція і еволюція поєднані; по-друге, гуманізм повернувся у двох фор­мах: а) раціонального, світського гуманіз­му на базі науки; б) ірраціонального релі­гійного гуманізму на базі модернізації ка­толицизму і протестантизму. Ці дві форми гуманізму розвивалися паралельно або за­ходили в суперництво. Для характеристи­ки гуманізму обох форм існує критерій — чи стоїть людина в центрі картини світу і що взагалі розуміється в кожному конкрет­ному випадку під категорією «людина».

        Ідеалом раціоналістичного, світського гуманізму є людина як центр світу, міра всіх речей, а ЇЇ розвиток — як мета суспіль­ного розвитку. Людина в такому баченні є не тільки окремою особистістю, а й траєк­торією розвитку суспільства. Теоцентрич-ний Всесвіт (у центрі — Бог) перетворю­ється на антропоцентричний (у центрі — людина). Ірраціональний релігійний гума­нізм бачить людину стражденну, прирече­ну завжди залишатися такою, якою вона є, але яка має шанс наблизитися до Бога («рай») моральним удосконаленням, добрими дія­ми щодо церкви та інших людей, дотри­манням релігійних догматів. Тому, коли йде мова про гуманізм як світогляд, напрям розвитку суспільства, науки, освіти, вихо­вання, потрібно задати додаткове запитан­ня: власне про який вид, тип, форму гума­нізму йдеться, і залежно від уточненої від­повіді будувати подальші моделі, теорії, концепції. В цьому разі стає зрозумілим — абстрактного гуманізму не буває. Є кон­кретний тип, форма гуманізму, який буду­ється на конкретній світоглядній основі.

      Спробу поєднати раціоналістичний та ірраціоналістичний гуманізм здійснив марксизм-ленінізм. І це дало не абстрактну, а утопічну форму гуманізму. Суть цієї спро­би полягала ось у чому: по-перше, «культ людини» було поставлено в центр марксист­ської доктрини. Але водночас було визна­чено мету формування «людини комуні­стичної», а для цього була запозичена ідея «комунізму» з перших християнських ко­мун, монастирів, де було спільне майно і зрівнялівка в задоволенні життєвих потреб (звідси — ідея комунальних квартир, ку­хонь, туалетів у будинках радянської доби до середини 60-х pp. XX ст., мрія Хрущо­ва про те, щоб селяни не мали присадибних ділянок, худоби, а міські жителі хар­чувались у великих їдальнях, обслуговува­лись у великих побутових комбінатах і т. д.); по-друге, оскільки ідея комунізму перед­бачає знищення (усунення) держави, під­порядкування особи колективу, зрівнялів­ку в задоволенні потреб, подолання кла­сових і групових відмінностей, різниці між містом і селом і т. д., а це виявилося уто­пією, то марксизм був перетворений на своєрідну релігію. Тут раціональне та ір­раціональне сплуталося. Тому комуністич­ний гуманізм на практиці перетворився в тоталітаризм, нехтування інтересами осо­би, у владу партійної бюрократії, масовий тероризм проти народу, який відмовлявся вірити в утопічну ідею і бути історичним гумусом заради збереження влади вождів.

       Варто також враховувати, що всі рево­люції XVIII — XX століть обіцяли реалізу­вати світогляд і принципи гуманізму і не виконували своїх обіцянок. Це не зроби­ли ні Французька революція, ні тим па­че — більшовицька. Мабуть, утвердження гуманізму ефективніше здійснюється ево­люційним, а не революційним шляхом.

        У сучасному гуманізмі як людяності в світогляді та в поведінці закладено ідеї фі­лософів античності і авраамістичний прин­цип, що міститься в давньоіудейських тек­стах, Біблії та Корані, — так зване «золоте правило поведінки». У формі заперечення воно формулюється так: «Не роби іншим того, чого б ти не бажав, щоб робили то­бі». У стверджувальній формі воно звучить так: «Поводься з іншими так, як бажав би, щоб поводилися з тобою».

Визначень гуманізму дуже багато. І не варто вдаватися до дискусій з цього при­воду. Найчастіше термін «гуманізм» засто­совується у значенні групового або особи­стого погляду на життя у філософській фор­мі або в судженнях здорового глузду як світоглядна позиція щодо ставлення до лю­дини, ЇЇ інтересів. Найповніше визначили гуманізм 58 видатних учених, письменни­ків, митців і громадських діячів у «Декла­рації світового гуманізму» (опублікована в журналі «Free inguizy» 1980 p.). Вони на­звали десять фундаментальних принципів світського гуманізму: вільне дослідження; відділення церкви від держави; ідеал сво­боди, етика, яка базується на критичному мисленні; моральна освіта; релігійний скеп­тицизм; розум; наука і техніка; еволюція; освіта. Світський гуманізм, писалося в цьому документі, вірить скорше в людський розум, аніж у божественне керівництво. Скептично ставлячись до догматів церкви, світські гуманісти осмислюють людське буття в реалістичних категоріях раціона­лізму, стверджуючи, що люди самі відпо­відальні за власну долю.

         Можна дискутувати з авторами «Декла­рації світового гуманізму», особливо з пи­тань принципів, але дуже важливо, що во­ни: а) зафіксували розмежування світсько­го й релігійного гуманізму; б) окреслили самостійний філософський, моральний і громадянський статус світського гуманіз­му. Нинішні світські гуманісти, визнаючи наявність у сучасному суспільстві й сучас­ній філософії деструктивних тенденцій, з оптимізмом дивляться в майбутнє людства. На їхню думку, розкриття потенціально за­кладеного в кожній людині ресурсу гуман­ності залежатиме і від особистих зусиль індивідів, і від держав та міжнародних орга­нізацій, які створюють умови для життя й творчості людей.

            Тож світський гуманізм може розгля­датися як: 1) метод дослідження; 2) світо­гляд; 3) система цінностей (П. Курц). Він є впливовою теорією сучасності. Водно­час, починаючи з 1929 p., гуманізм висту­пає як організований інтернаціональний рух, який спирається на численні національні організації. Перше гуманістичне то­вариство Нью-Йорка було створене якраз у 1929 р. (засновник — Чарльз Френсіс Поттер). Того ж року було створене Голлівудське гуманістичне товариство (заснов­ник Теодор Куртис Абель). У 1930 р. Г. Буш-ман і Е. X. Уілсон заснували в Чикаго жур­нал «Новий гуманіст». Саме в ньому було надруковано 1933 р. «Гуманістичний ма-ніфест-І». У 1973 р. було прийнято «Гума­ністичний маніфест-П», який суттєво роз­винув теорію гуманізму. Його підписали сотні відомих науковців, митців, літерато­рів, зокрема три радянських учених (А. Са­харов, А. Єсенін-Вольпін і Ж. Медведев). А в 1999 р. було прийнято «Гуманістичний маніфест-2000: Заклик до нового плане­тарного гуманізму», який увібрав у себе оцінку нової історичної ситуації після роз­валу соціалістичного табору і формування нової Глобальної цивілізації. Нині існує Міжнародний етичний і гуманістичний со­юз (МЕГС), який об'єднує понад 5 міль­йонів членів із 90 громадських організацій з більш ніж 30 країн. В Україні діє декілька гуманістичних організацій, а в Росії в травні 1995 р. створено Російське гумані­стичне товариство, яке тісно співпрацює з МЕГС.

       Таким чином, сучасний гуманізм, як­що не зачіпати його організаційних прин­ципів, є, в першу чергу, гуманістичним сві­тоглядом, на якому грунтується наукова, освітньо-виховна, культурно-просвітниць­ка і організаційна діяльність. Це також сві­тоглядна позиція, яка пропонує людині усвідомлення людського життя як цінно­сті й самоцінності, установка на людяність без меж.

      А що ж таке гуманітаризм, чим він від­різняється від гуманізму та що між ними спільного?

       Гуманітаризм, гуманітарне мислення, гуманітарна наука — усі ці поняття пов'я­зані з поняттям гуманізму, але тільки як один з напрямів реалізації гуманістичного світогляду і гуманістичної діяльності, че­рез засвоєння, розвиток, використання гу­манітарного знання як засобу освіти, ви­ховання людини, розвитку специфічного комплексу гуманітарної науки. Гуманітаризм, гуманітарне мислення — найважли­віша сторона гуманізму, яка спирається на гуманітарні (часто говорять — на соціаль­ні) науки, на науки про суспільство. Якщо гуманізм — це сукупність усіх поглядів, скерованих на людину і людство, то гума­нітаризм орієнтований на людиноведення, на утвердження соціального знання не тіль­ки на противагу природничому, а й як за­собу творення людини як особистості.

        Безумовно, є ще багато проблем у за­стосуванні понять «гуманітарні науки» і «соціальні науки» як синонімів.

          Науковцям варто приділяти більше ува­ги розведенню цих понять, чіткішому їх трактуванню. І така робота ведеться. В цій статті поняття «гуманітарні науки» тракту­ється як більш широке, проте є й інші точ­ки зору. Головне, на наш погляд, бачити, що гуманітарні науки мають предметом пе­редусім людину та її розвиток у суспільстві, а соціальні науки — суспільство, а вже по­тім людину як соціального індивіда. Але дискусій щодо трикутника «природничі — гуманітарні — соціальні науки» буде ще ба­гато, і ми не претендуємо на останнє сло­во в них. Для нас важливою є класифіка­ція наук на природничі та гуманітарні за предметом дослідження. Перші досліджу­ють природу, другі — людину. Це досить умовна класифікація, оскільки людина є частиною природи. Але така класифікація широковідома, і ми нею користуватимемося.

         Гуманітарна наука не тільки продукує гуманітарні знання, а й прагне гуманітаризувати всю науку через насичення негуманітарної (природничої) науки принци­пами і висновками гуманітарного мислен­ня задля того, щоб не зашкодити людині. Отже, гуманітаризація будь-якої науки скла­дається з двох елементів: а) теоретичного обгрунтування і практичного творення не­обхідних і достатніх умов, при яких будуть виключені можливості свідомого зловжи­вання науковими досягненнями; б) мо­ральне забезпечення розвитку природни­чих наук для блага людини, доповнення цих наук емоційно-естетичним осягнен­ням людства, щоб подолати однобічність технократизму і абсолютизацію раціональ­но-експериментальних способів пізнання (в тому числі — у сфері експериментів над людиною, її мозком і тілом, генотипом і навколишнім середовищем).

       В ідеалі потрібна цілісність знання, взаємопроникність природничого та гумані­тарного знання за принципом сполучених посудин. Але з об'єктивних і суб'єктивних причин природничі й гуманітарні знання розірвані і розвиваються відносно само­стійними шляхами. Науковий універсалізм (енциклопедизм) — у минулому. Ниніш­ній обсяг знань і способів їх отримання по­роджує диференціацію не тільки в науці як соціальному інституті, а й усередині кож­ної природничої й гуманітарної науки. Ця диференціація виступає як усе вужча спе­ціалізація, інколи веде до протиставлення природничих і гуманітарних наук як «точ­них» і «неточних», що приносять прибу­ток або ні і т. д. Однак прискіпливіший аналіз показує умовність критеріїв проти­ставлення і штовхає до тісного зв'язку цих наук, до творчої співпраці природнични-ків і гуманітаріїв. Крім того, відбувається взаємопроникнення природничих і гума­нітарних наук за рахунок обміну техноло­гіями та методами пізнання: математиза­ція й моделювання, застосування спільних технологій інформатики, синтез знань про природу і людину, діалогізм наук і т. ін.

      Усередині гуманітарних наук теж спо­стерігається динамічний процес спеціалі­зації. Так, в Інституті вищої освіти АПН України, де працюють філософи, педаго­ги, психологи, історики, філологи та ін., окремі групи дослідників починають гово­рити своїми «мовами» досліджень, які ма­лозрозумілі для інших груп. Що вже гово­рити про класичні університети, де ведуть дослідження природничники і гуманітарії (хоч призначай двох ректорів, кожного зі свого напряму досліджень), де існує реаль­на суперечність дослідницьких інтересів, а формувати потрібно широко освічених фахівців. Навіть у гуманітарних ВНЗ прин­цип професіоналізму, що розуміється вузь­ко, штовхає до чимдалі більшої спеціалі­зації кадрів педагогів, аспірантів і студентів.

      Досвід проведення комплексних дослі­джень в Інституті вищої освіти АПН Ук­раїни засвідчує, що можливе поєднання зусиль спеціалістів різного профілю, за­стосування принципу компаративізму в широкоформатних дослідженнях, орієнто­ваних на цілісне розуміння людини та її взаємозв'язків з природою і суспільством, що потрібно шукати основи синхронізації економічного, політичного, культурного, етнічного і духовного процесів суспільно­го розвитку та координації різних напря­мів наукової думки заради системного, ком­плексного дослідження природи, суспіль­ства, людини.

      Крім того, реалізація принципу компа­ративізму передбачає розв'язання проблем синтезу знань у двох напрямах: а) поєд­нання досягнень вітчизняної і зарубіжної науки (це потрібне і природничникам, і гу­манітаріям); б) підготовка спеціалістів з методології наукового пізнання, які б во­лоділи широким комплексом гуманітарних знань (хоч і менш ґрунтовних, ніж у вузь­ких спеціалістів), долали недоліки вузь­копрофесійної підготовки. Може, це і не вдасться повною мірою, але допомагати­ме реалізації комплексного і системного підходів до предмету дослідження.

     Важливим сьогодні, коли робляться спроби ввести в освіту і науку ірраціональ­ні знання (релігійні, астрологічні, «теле­патичні» і т. д.), є збереження раціоналіз­му як основного, надійного методу науки і освіти. Може здатися дивним, що в XXI ст. доводиться спеціально звертати увагу ук­раїнської наукової громадськості на про­цеси, які були подолані в західній науці ще в XVIII — XIX століттях. У нас у XX ст. так багато говорилося про епоху панування ра­ціоналістичної науки, епоху розуму, що це перетворилось у штамп. При цьому СРСР та його союзники віддавали значну частину ресурсів, інтелекту на обслуговування ірраціональних, утопічних ідей і цілей. Ко­ли ж було скинуто кайдани тоталітаризму, вождізму і моноідеологічності, розум ба­гатьох громадян зажадав нових стереоти­пів ірраціоналізму й утопій, до яких він звик. Замість однієї віри стали запозича­тися інші віри, замість одних утопій — ін­ші. В умовах, коли раціоналізм науки і ос­віти виявився незахищеним з боку держа­ви і громадянського суспільства, на науку, освіту, громадську думку було здійснено широкомасштабну атаку ірраціоналістів, яку підтримала «нова мода» політичного бомонду — ходити в церкви, які перед тим десятиліттями знищували ті ж партократи радянської доби, оголошувати себе пост-модерністами не тільки в житті, а й у на­слідуванні нетрадиційних релігій, «глибо­кодумно» розмірковувати про ауру, астрал, спілкування з потойбічним світом, з во­рожками і т. ін.

      З одного боку, це зрозуміло. В кризо­вих соціальних ситуаціях громадська дум­ка шукає нових орієнтирів, цінностей у нетрадиційних сферах мислення, втікаю­чи в ірраціональний світ віри, пророцтв, шаманства. Але чекати цього від людей, які здобули освіту в раціоналістичному XX ст., освоюють космос, використовують технології розщеплення атомного ядра і ядерного синтезу, бачать об'єктивні зако­ни розвитку економіки та глобалізації, спо­стерігають за інформатизацією суспільно­го життя і дослідницько-освітянських про­цесів, є свідками клонування живих тварин тощо, — це виходить за межі норми, свід­чить про соціальне та інтелектуальне бе­зумство. При цьому не тільки в середови­щі малоосвічених громадян, а й у середо­вищі тих, хто вважає себе інтелектуальною елітою українського суспільства, — полі­тиків, діячів науки і культури, викладачів і т. д. Передбачити наслідки поширення ірраціоналізму (своєрідного соціального та інтелектуального безуму) важко, особливо коли державні діячі заявляють, що вони не можуть плідно працювати в будівлях, де «негативна аура». Усе — приїхали в XXI сто­ліття, століття розуму, освіти, науки?!

       Грані між раціональним та ірраціональ­ним, науковим та утопічним, реальним та ірреальним в українському соціумі настіль­ки хиткі, що інколи нелегко визначити: в перспективу чи ретроспективу (в Середньо­віччя, козаччину) спрямований історичний рух України, раціональним чи утопічним розумом керуються можновладці при роз­в'язанні найпрагматичніших питань — енер­гетичних, економічних і політичних сою­зів, напрямів модернізації в промисловості і сільському господарстві, науці й освіті. Як­що в школах та університетах почнуть зно­ву вчити молодь, що Земля і людина ство­рені за шість днів, що Земля тримається на трьох китах, що не треба працювати, до­сліджувати, а треба покладатися на проми­сел Божий — то шлях у Середньовіччя Ук­раїні забезпечений. Одна справа — дослі­джувати історію і вплив релігій, інша — вносити релігійне (ірраціональне, позана-укове) знання в розум студентів XXI— від церкви. сто­ліття. Можуть бути релігійні навчальні за­клади, свобода віросповідання. Але не може бути повернення до середньовічної схола­стики, не може бути ігнорований принцип відокремлення церкви від держави, а світ­ської освіти і науки

       Раціоналізм як один з найважливіших принципів сучасного гуманітарного знан­ня зобов'язує нас будувати гуманітарну на­уку й освіту в інститутах, університетах, коледжах на реальних основах науковості. Держава і громадянське суспільство зобо­в'язані не дозволити перетворити систему освіти і науки в плацдарм діяльності нової хвилі ірраціоналістів, хай це і будуть уто­пії найвищого «постмодерністського, де­мократичного» гатунку. Раціоналізм орі­єнтує і на подолання ізоляціонізму у пред­ставників гуманітарного знання, снобізму національного чи елітарного. Підкреслю­ючи значущість принципу раціоналізму, ми не закликаємо до переслідування ірра­ціоналістів. Ми закликаємо прямувати до­рогами сучасної світової цивілізації і ви­конувати вимоги Конституції України що­до сутності нашої держави, напрямів розвитку науки та освіти і засобів регулю­вання діяльності в цих сферах. Наука має вивчати ірраціональне й використовувати те, що поступово стає раціональним, але не суперечить науковому пізнанню і тен­денціям світового розвитку.

  

                                                     Резюме

•  Поставлено актуальну проблему вдосконалення методології окреслення спільного і спе­цифічного в поняттях гуманізму і гуманітаризму. На думку авторів, гуманізація суспіль­ного життя і гуманітаризація науки й освіти мають бути дієвими засобами прогресивно­го поступу України.

•  Поставлена актуальная проблема усовершенствования методологии определения об­щего и специфического в понятиях гуманизма и гуманитаризма. Как считают авторы ста­тьи, гуманизация общественной жизни и гуманитаризация науки и образования должны быть действенными средствами прогресса Украины.

•  This is defined an actual problem of methodology of common and specific describing on hu­manism and humanitarism. It is proved, that humanization of social life and humanitarisation of science and education are active means of the progress development of Ukraine.

 



Віктор АНДРУЩЕНКО     Микола МИХАЛЬЧЕНКО


 


© Українська педагогіка