ЕТНОКУЛЬТУРНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЯК КОНСОЛІДУЮЧИЙ ЧИННИК СУЧАСНОГО ДЕРЖАВОТВОРЧОГО ПРОЦЕСУ

ЕТНОКУЛЬТУРНИЙ ПОТЕНЦІАЛ ЯК КОНСОЛІДУЮЧИЙ ЧИННИК СУЧАСНОГО ДЕРЖАВОТВОРЧОГО ПРОЦЕСУКонкретно-психологічне явище етнонаціонального потенціалу людини як теоретико-вжиткова проблема набуває особливої ваги у сучасних непростих державотворчих процесах, передусім з огляду на потужні глобалізаційні домагання. Для виведення будь-якої держави з загальнонаціональної кризи потрібні потужні й синергічні зусилля колективної потуги народу, що зводяться до творчо-продуктивного вивільнення й втілення його потенціалу.

Як самодостатнє поняття «потенціал» перебував у полі зору дослідників щез античних часів. Так, «акт і потенція» як дійсність (реальність) та можливість належать до вагомих, ключових понять філософії Арістотеля. У нього потенція є здатністю речі бути не тим, чим вона є, тобто нести заряд прихованої енергії, здатної при її вивільненні, розкритті являти нові можливості, властивості, риси тощо [120, с. 19]. Підходи до змістовного його означення були здійснені М. Кузапським, Г. Сковородою, С. Франком, П. Юркевичем та ін. Порушена проблема не обходить увагою і сучасних дослідників. Зокрема психологічному вивченню, вимірюванню та розвиткові потенціалу індивідуального буття людини присвячено працю І. Манохи [73], богословські, філософські та психологічні підходи у вивченні духовного потенціалу особистості, з'ясування умов його становлення розглядається М. Савчиним у монографії «Духовний потенціал людини» [104]. Проте у наведених дослідженнях, всупереч очевидній тезі про означеність кожної людини етнічними рисами, етпонаціональні чинники залишаються поза увагою. Водночас інші дослідники наголошують на гострій потребі незадіяності феномену етнопсихологічного, національного потенціалу у визначальних особистісно-суспільних проблемах; стверджується нерозуміння й недооцінка в українських реаліях творчих і рушійних можливостей національного потенціалу як для окремого індивіда, так і загалом для суспільства, держави.

Визначення цього непростого поняття може розглядатися за чотирикомпонентною схемою:

● Національно-вольовий дух народу — всепроникна трансцендентна, трансперсональна енергія потягу до життя: вміння ставити завдання, віднаходити методи та механізми їхнього вирішення, доводити намічене до конкретного результату тощо;

● Морально-етичний потенціал, душа народу — етико-естетична енергетика, спрямованість якої виважена за віссю «добро-зло»;

● Інтелектуальний потенціал — сума знань та досвіду щодо технології політичної, соціальної, економічної, інженерно-технічної й екологічної життєдіяльності народу;

● Матеріально-трудовий потенціал — ресурси трудові, техніко-технологічні, природні.

У такий спосіб формулює поняття Ю. Саєнко, аналізуючи потенційні інтелектуальні можливості нашої нації на межі тисячоліть [115, с. 74].

Звичайно, така характеристика не є вичерпною. У контексті порушеної тут проблеми необхідно виділити окремо чинник традиційності як, можливо, провідний компонент задіяння фактору етнічного потенціалу. Йдеться про малодосліджений феномен стану, форми буття, що детермінує поведінку людини, її життєві настановлення, спонукає до життєвої активності, визначає діяльнісний образ особистості.

У свою чергу усвідомлення традиційності в особистісній картині світу передбачає наявність розвиненої самосвідомості як складної системи духовних феноменів та їхніх результатуючих, що сформувалися у процесі історичного розвитку нації, відображаються її основні засади буття та розвитку. Вміщуючи у собі теоретичні, буденні, масові та елітні, власне національні та запозичені й асимільовані внаслідок акультураційних процесів ідеї, прагнення, життєві настанови, культурні надбання, систему вірувань і світоглядних уявлень, вони складають духовний універсум нації. Етнічна ж свідомість як складний спосіб інтерпретації соціальних подій, специфічна налаштованість для індивіда щодо соціальних явищ і процесів є надважливою у розумінні соціальної реальності. Етнічно означуваний світ зовсім не є ілюзією, бо реальним є все те, що є реальним у наслідках, результатах діяльності.

Актуалізація національної самосвідомості має різні форми прояву, одна з таких опосередкованих форм в етнокультурній сфері об'єктивується в уявленнях про можливість розвитку власних культури та мови. Соціологічні дослідження показують [108], що в Україні існують певні обмеження щодо оцінок умов розвитку власної культури та мови свого стосу (нації). Супутній подібним спотворенням комплекс меншовартості, пригніченості не сприяє оптимізації психічного стану людини, реалізації її потенціалу.

Істотно послабити негативні прояви подібних психічних чинників у розв'язанні проблеми можливо шляхом активації етнонаціональної компоненти у структурі його самосвідомості. Етнонаціональна самосвідомість людини є сумою уявлень, знань, настанов, спрямувань, засвоєних і виявлених у процесі етнізації, накопичених з досвіду власного життя чи своєї етнічної групи про культуру, життєві цінності, усвідомлення себе членом етносу, а також бачення місця свого народу серед інших народів. До структури етнічної свідомості належать ідеологічні та психологічні, раціональні й емоційні, буденні та наукові, усталені та динамічні моменти; її характер загалом і через окремі елементи істотно впливає на соціальну поведінку людини та можливості її пристосування.

Необхідність окремого дослідження адаптивного типу етносу та його ментальності у контексті можливості їхнього впливу на поведінку, спосіб життя та діяльність людей вбачає відомий фахівець у цій царині В.С. Крисаченко, стверджуючи, що «...обидва ці явища закорінені в генетичну спадковість, а отже, є вродженими. Функція соціокультурного світу при цьому полягає у створенні оптимальних умов для створення потенцій етносу... адаптивний тип і ментальність українського народу в цілому та його окремих антропологічних груп у принципі можуть впливати на його соціальну самореалізацію» [56, с. 90].

Наведені тут окремі чинники етнонаціонального потенціалу лише частково окреслюють складність та глибину проблеми, яка у повнім своїм обширі може бути вписана у всеосяжний феномен національної ідеї. Розкрита й спопуляризована переважно в політологічному аспекті вона залишається «річчю в собі», як щось абстрактне і малодоступне для сприйняття широким загалом. Саме її визначальні характеристики є надскладними для розуміння і тлумачення — (ідея — початок, основа, першообраз, духовний Першопочаток, що становить сутність та першооснову усіх речей), самобутня картина, образ світу, система світовідчуття, світорозуміння, що визначають життєві настанови, спосіб життя і буття, найконцентрованіший вияв ментальності, що забезпечує найвищий стан гармонізації людини у довкіллі, а тому є найбільшою життєвою цінністю. Вони у свою чергу формуються на ґрунті історичної пам'яті, етнічного самоусвідомлення.

Її психологічний аспект поширюється на малодосліджені питання науки у тому числі на понятійну пару «архетипічне-етнічне», «онтологія-психологія» сутність міфу, міфологічну свідомість як субстрат буття сучасної людини, етнопсихогенези та природу історичної пам'яті, формування етнічних уявлень, особливості їхньої об'єктивації та опредметнення, втілення їх у артефактах культури, етичних та естетичних нормативах, загалом у системі світовідчуття та світорозуміння. Певною мірою це питання порушувалося ще у працях І. Франка, М. Костомарова, М. Максимовича, В. Щербаківського, О. Лосєва, Ж. Дюмезіля, Т. Григор'євої, Н. Гусєвої, О. Братка, В. Панова, Я. Голосовкера, М. Желнова, О. Знойка, К. Сосенка, М. Чмихова, К. Леві-Строса, М. Брайчевського, І. Кресіної, Г. Касьянова, Н. Яковенко та ін.

Основним завданням слід вважати з'ясування детермінованості психологічних закономірностей формування взаємозв'язку у системі «людина-довкілля», йдеться насамперед про «культурне довкілля» як своєрідну буферну інформаційно-контактну зону забезпечення людині умов гармонійного перебування в лоні природи, при тому йдеться про часовий діапазон від Першопочатку до сучасних психічних реалій, психологічних вимірів того субстрату, що становить потенціал, джерела пробудження повноцінної національної свідомості на ґрунті національної ідеї. Питання не з простих, тому вимагає проникнення в глибини архетипічних надр, відстеження сучасних процесів і станів суспільної свідомості.

Вихідним положенням тут є розширене уявлення про призначення другої сигнальної системи не як суто психічного субстрату створення вербалізованої знакової системи (мови), а значно ширшого й передуючого мові поняття — сформованої на засадах світовідчуття системи символів у найширшому значенні цього терміна, яка й виявляє себе у складній системі культури, становить етнопсихологічний ґрунт формування сучасної мови [110].

Варто уточнити, що йдеться не просто про артефакти культури чи культурне довкілля, а не менше про саму людину як носія поведінкової моделі — складної системи усталених традиціоналізованих етичних норм, селекціонованих на засадах доцільності у задоволенні життєвих потреб. Сформовані у систему звичаєвості, вони об'єктивують саму мораль (лат. moralis — моральний, від mores — звичаї), тому є втіленням поглядів і уявлень, норм і оцінок, що регулюють поведінку людей і становлять основну форму суспільної свідомості. З цього погляду все звичне (тобто освячене звичаєм, піднесене й утверджене у статусі звичаю) для етнічного середовища є моральним, відхилення, нехтування - аморальним. Мова, як вершинна складова символічної системи світу, традиційної символіки, належить до найвищих життєвих цінностей, відповідно, нехтування нею в етнічному середовищі — аморальне. Це положення не стільки розуміється, скільки відчувається людиною, мотивуючи її ставлення до святощів на ґрунті схильностей, спокус, симпатій, неусвідомленої готовності до певної дії, джерела якої часто можуть видаватися навіть химерними. Часто вони виявляються настільки прихованими, що здаються безнадійними для пояснення чи розкодування, однак саме такі чинники здатні визначати життєвий вектор людини, докорінно міняти ціннісні орієнтації, настанови.

Показовими тут можуть бути спостереження американського (!) психолога Л. Демоза, за його твердженням автора нової самостійної науки про історичну мотивацію — психоісторії, до яких ми повернемося далі. На доказ важливості емоційного моменту (мається на увазі вагомість інтуїції дослідника) він засвідчує таке: «Багато років я не міг зрозуміти, чому мене, радикала й анти націоналіста (виділення моє — В.К.) майже до сліз зворушує видовище загонів, які марширують, коли ми з сином стоїмо на параді. Була спокуса знехтувати цими почуттями й начепити заспокійливий ярлик, але мене так зацікавило це відчуття, — коли військова музика підносить мене й піднеблює, — що я набув звички вставати з-за свого столу в Нью-Йоркській публічній бібліотеці та бігти до вікна щоразу..., коли проходив військовий оркестр: я намагався вхопити мережу відчуттів і визначити, що ж за сила впливає на мене... я мусив спробувати відповісти на це за своєю сутністю історичне питання. Лише після відкриття образу війни як народження (це положення вимагає окремого коментаря — В.К.) я повернувся до питання, чому мене так зворушують військові оркестри — тепер у мене було передчуття, що я знаю відповідь» [68, с. 132]. Л. Демоз прохронометрував ритм оркестру (110-130 ударів на хв.), потім — заспокійливі мелодії з популярної музики (70-80 ударів на хв.), порівнявши показники нормального серцебиття (75 ударів на хв.) і під час пологових потуг (110-150 ударів за хв.). Застосовані автором методи привели до висновку, що переживаючи парад, він «ставав народжуваною дитиною, яку підхопило й понесло биття серця матері, а сльози в очах були з приводу приреченого відриву від матері! При цьому я навіть не міг відчувати себе дитиною» [там само, с. 133].

Автор ставиться до описаної ним психологічної колізії як до індивідуального відкриття суто психоісторичного характеру, яке було доступне лише психоісторикові зі специфічною моделлю особистості і навіть стилем життя, необхідними для використання власних емоцій як інструменту дослідження психологічної сутності колективного світовідчуття та латентних світоглядних уявлень. Формулюючи парадигму війни як пологів, народження, Л. Демоз стверджує окреслення нової проблеми — складової частини нової теоретичної структури, яка буде продуктивною і піддається емпіричній перевірці.

Це дало авторові підстави сформулювати низку принципово нових питань, наприклад: чому національні проекти в одні моменти історії викликають у лідерів почуття, пов'язані з народженням, а в інші моменти не викликають? Які механізми передавання цих проекцій? Чи є образи, пов'язані з народженням, захистом від інших психічних станів керівних груп чи націй?

Така поширена ілюстрація-відступ знадобилася для проведення певних паралелей з проявами міфологічної свідомості, які є тотожними з вищевикладеними психічними проявами, у яких коріння часових меж не піддаються вимірові. Адже питання «про яке саме народження йдеться — онтологічне чи, може, філогенетичне?» залишається відкритим і мотивує численні методологічні роздуми особливо з огляду на відсутність наукових досліджень подібного характеру, які б сягали меж започаткування міфологічної свідомості та мислення, їхніх проекцій у сьогодення.

Не лише символи міміки, жестів, рухів, постави, фізичної динаміки, антропологічних відмінностей, манер тощо, а й специфічні реакції на символи-образи довкілля (навіть тактильні відчуття, звукові й смакові подразники, не кажучи вже про зорові картини) є символіко-інформативними, промовистими. Образ різдвяного чи великоднього столу, гама запахів, властивих власне цим подіям, періодично поновлює потаємний архетиповий зв'язок людини з глибинними пластами міфологічної свідомості, ілюструючи одну з поширених серед обрядознавців аксіому: «обряд — це місток від Першопочатку до прийдешнього».

Істотним тут є одна з провідних характеристик звичаєвості — здатність забезпечувати найвищий рівень доцільності застосування зусиль у задоволенні життєвих потреб, а отже, вивільнення потенціалу для самовідтворення, самореалізації у межах окремо узятого етносу. Ця обставина дає підстави віднести традиційність, систему звичаєвості як стрижнів національної ідеї до найвищих життєвих цінностей, що містять у собі досі непізнаний гуртуючий потенціал.

У сучасній українській реальності спостерігається стан притлумлення етнонаціонального потенціалу. Термін «притлумлення» розуміється як: припиняти, ліквідовувати або послаблювати що-небудь; не давати можливості чому-небудь виявлятися,розвиватися; глушити, заглушувати; морально пригнічувати кого-небудь, виявляти свою зверхність [112, с. 65].

Джерела й спрямування впливів, що призводять до стану притлумлення, є неоднорідними й, на перший погляд, можуть сприйматися як наслідок хаотичних процесів. Не заперечуючи останнього, розглянемо такий приклад з царини задіяння історичної пам'яті. Мало хто, навіть з істориків, знає про одну з наймасштабніших військових операцій XVII сторіччя навіть на тлі світових баталій, у якій брали участь близько 300 тисяч вояків. У липні 1659 року козацьке військо під проводом гетьмана Івана Виговського чисельністю 40 тис. спільно з 15-ма тисячами татар вщент розгромили військо московських агресорів чисельністю (за різними відомостями) від 200 до 300 тисяч, у складі якого була найдобірніша за всю історію московської держави кіннота чисельністю за 100 тис. [531. Одним з двох керівників московської орди був князь Пожарський, відомий українському загалові як славний патріот Москви, що разом з Мініним очолив народне ополчення. Забезпечення такого обкрадення історичної пам'яті можна було б списати на тривалу бездержавність. Проте ситуація зовсім не змінилася за роки Незалежності. Більше того, під тиском патріотичних сил у с. Шаповалівка під Конотопом, де, між іншим, не було бойових дій, традиційно проводиться фестиваль «Козацький родослав». З 118 опитаних осіб, учасників цього заходу та мешканців м. Конотопа, лише 4 відповіли, що фестиваль вшановує «якусь битву козаків... здається з татарами...»

На місці проведення фестивалю від імені Київського патріархату встановлено пам'ятний знак на честь всіх полеглих у битві під Конотопом, тобто загарбників і героїв-оборонців поставлено в один ряд.
У с. Соснівка, де відбувалися основні бойові дії, ледве вдалося відшукати порослі бур'янами козацькі могили. Логічно поставити низку питань на зразок: чи від байдужості це забуття? Що було б з національною самосвідомістю пересічного українця, якби він з дитинства знав про таку сторінку своєї історії? Які сили забезпечують такий антидержавний статус описаної знакової події?

Подальше формулювання питань до повного всебічного розкриття всього спектра причин підводить до висновку про сутність ситуації як наслідок впливу певної прихованої системи протидії успішній реалізації державотворчих процесів. Аналіз психотехнологій у політиці наводить на думку про доцільність аналізу не лише описаного прикладу, а й загалом стану реалізації національної ідеї як найвищої цінності у контексті інформаційно-психологічної війни. Видається продуктивним, зокрема, аналіз таких положень її теорії, викладеної у статті В. Шейка [130].

Під інформаційною розуміється війна психологічна за формою, цивілізаційна за змістом та інформаційна за засобами, у якій об'єктом руйнації та перетворення є ціннісні настановлення народу супротивника, у результаті чого первинні цілі замінюються вторинними, третинними і більш низького рівня з певним збільшенням імовірності їхнього досягнення причому ця ймовірність забезпечується за рахунок економічних та інших матеріальних важелів впливу і варіюється таким чином, що досягнення змінюваних цілей сприймається людиною як благо.

Пояснюючими засобами тут є накидання думки про звільнення від «надуманих» догм моральності, ідеології, від «державного поневолення особистості». З огляду на безпосередній зв'язок ціннісних настановлень і цілей людини з культурою народу, можна твердити, що об'єктом руйнації в інформаційній війні є духовна культура супротивника. Далеко не всі належно усвідомлюють, наскільки сильно здатні впливати інформаційні віруси на нашу ментальність, перетворившись не стільки на засіб інформування, скільки па засіб «промивання мозку», зміни свідомості як високоефективну технологію маніпулювання нею з метою реформування, що допускає зміну процесу мислення та переконань.

Автор стверджує, що технологія «промивання мозку» аж ніяк не обмежується лише рамками тоталітарного суспільства і, можливо, набагато успішніше реалізується в суспільстві перехідного типу, наприклад па стадії демократизації. Зазначається, що в тоталітарному суспільстві переважає, мабуть, така форма опрацювання свідомості, як пропаганда, що являє собою поширення яких-небудь ідей, учень, поглядів, знань для ідейного впливу на широкі маси. Що ж до «промивання мозку», то ця методика пройшла і стадію прямого впливу па раціональне мислення, і стадію психологічного тиску, зосередившись нарешті на так званій «методиці хитрощів», заснованій на використанні таємних, облудних прийомів. Основними характеристиками «методики хитрощів» є: неочевидність, невідпорність, незворотність.

Викладається також і схема ведення сучасної інформаційної війни за такими етапами:

1. На етапі початку ведення військових дій: завдання керування — посіяти у свідомості об'єктів інтервенції актуальні цілі, на перший погляд легко досяжні, але потенційно з малою імовірністю досягнення чи в процесі проведення операції зі зниженням імовірності.

2. Другий попередній етап полягає в індукуванні чекання досягнення цілі.

3. Як правило, у цьому типі війн найважливіший третій етап — ініціювання чекання близькості реальних змін. Розробляються різні варіанти зсуву ціннісних настанов прав і свобод людини, ідеї соціальної справедливості, побудови демократичного суспільства і реалізації швидких економічних перетворень. Без рекомендацій аборигенів вибір найчастіше далеко не очевидний. Програма дій на цьому етапі — інформаційне забезпечення очікування близькості змін. За наявності фінансових ресурсів у розробників інформаційної війни проблем зі ЗМІ не виникає.

4. Етап помилкового проектування практично збігається в часі з ініціюванням чекання близькості змін. Звичайно, розробляються програми створення в суспільстві ілюзії реальності швидкого підвищення життєвого рівня.

5. П'ятий етап — «помилкових реформ» припускає найчастіше рішучість і жорстокість у виконанні, утілені в особах державних керівників у різних хворобливих варіантах. Нарешті найістотніше здійснюється на останньому етапі військових дій — це процес зрушення ціннісних орієнтирів. Якщо на перших етапах «інформаційної» війни перетворення відбуваються немовби в ім'я людини, то на наступних етапах вихідні настанови і матеріальні умови життя, по суті, змінюються на нові, такі, що ламають існуюче світорозуміння людини й підводять її до прийняття нової реальності буття.

Власне, йдеться про інтенсивну ресоціалізацію особистості, тобто прискорену реадаптацію людини до нових політичних, економічних і моральних реалій, що не збігаються чи суперечать попереднім настановам.

Процес ресоціалізації особистості передбачає:

● різке протиставлення інтересів держави і прав людини;

● нігілізм у ставленні до закону;

● зневажливе ставлення до праці;

● повний зсув моральних орієнтирів;

● презирливе ставлення до патріотизму;

● забуття минулого як ознака політкоректності;

● зміщення естетичних уявлень;

● романтизація кримінального способу життя;

● звикання до непристойності та вульгарності;

● природність неуцтва.

Отже, йдеться про формування нової соціально-культурної парадигми, носієм, суб'єктом якої, мабуть, повинен стати представник насамперед молодого покоління.

З огляду на сутність етнонаціонального потенціалу, викладеного тут розуміння психологічної природи національної ідеї як стрижня державотворчих процесів, особливо на початку формування держави, неабиякий науковий інтерес становить аналіз задіяння у практиці державного будівництва цих феноменів. Історія розвитку людства не знає інших консолідуючих чинників окрім етнічного, національного. Навіть у таких неприродно створених людських спільнотах як американська, де мешкають десятки народів, а кореневі фактично винищені, для створення держави необхідно було сформувати національну ідею, національні інтереси, гімн та герб. Глибинна етноісторія українського народу є унікальною культурною етномоделлю, що сформувала такий могутній потенціал, який здатен подолати всі бар'єри, вистояти всі війни на шляху будівництва власної держави. Отже, національна ідея як спосіб життя і найвища цінність народу чекає свого широкомасштабного й ефективного задіяння.
 
 
Володимир Куєвда,
Тетяна Ковтунович,
за редакцією М.-Л. А. Чепи
Психологічні ретроспекції української
етнокультурної моделі,
Інститут психології імені Г.С.Костюка
НАПН України

Останні статті