СТЕРЕОТИПІЗОВАНІ УЯВЛЕННЯ ЯК ПЕРЕДУМОВА ФОРМУВАННЯ ТА ВТІЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

СТЕРЕОТИПІЗОВАНІ УЯВЛЕННЯ ЯК ПЕРЕДУМОВА ФОРМУВАННЯ ТА ВТІЛЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ПОТЕНЦІАЛУПозасвідомі реалії зі сфери відчуттів, інтуїції, вгадувань, почуттів природно проникають до практичної діяльності людини, усталюються (стереотипізуються), стають звичними поведінковими автоматизмами, через свою психосоматичну природу сприймаються людиною органічною, невід'ємною часткою себе, своєї етнічностті. Це складає зміст поведінкового образу, зовнішності людини.

За сукупністю етнічних ознак як характерних спільноті символів, навіть за наявності невиразних антропологічних характеристик, та ще подібних описаним вище, можливо вирізнити представника певної спільноти серед інших. Гіпотетично, психологічна природа подібного ототожнення часто становить таємницю відчування свого, етнічно, національно спорідненого.

Зрозуміло, що неможливо відстежити часові межі архетипічного коріння формування сукупного образа-символу, що виявляє етнічно означена людина у процесі психічної активності, проте можна припустити, що шукати його слід у глибинах міфологічної свідомості, в часі творення самих міфів, починаючи з первородних. Адже детермінанти функціонування генетичної пам'яті, а також її психологічна природа формують матриці наших глибинних життєвих настановлень, світовідчувань, світорозуміння, загалом ментальності.

Сучасні суспільно-політичні, глобалізаційні процеси, буттєві реалії витісняють на периферію свідомості, життєвих ідеалів традиційні системи цінностей, а з ними — систему усталеної символіки як первинної мови, відповідно й моралі, тобто девальвується підвалинна частина психічної сутності людини. Але її чуттєвий світ, вступаючи в конфлікт з «розумним» раціоналізмом, прагматизмом, все більше примушує рахуватися з собою, погрожуючи глибинним втручанням у фізіологічні процеси, виявляючись у психоневрологічних розладах і незнаних донедавна недугах.

Похідними від такого формату проблеми виявляються психосоматична стійкість, рівновага, а отже, загальне почування, стан здоров'я. З'ясування й донесення її глибинної психологічної сутності до широкого загалу може істотно впливати на розуміння сенсу життя, провідні ціннісні орієнтації, формування етнонаціональної, громадянської свідомості як запоруки успішної реалізації державотворчих програм.

До складних, досі не опрацьованих наукою проблем відноситься методика декодифікації джерел формування сучасної традиційно-побутової моделі поведінки людини, як акумулятора детермінованого психофізіологічного досвіду, втіленого у стереотипізованих поведінкових моделях. Вони становлять стрижень психологічної структури етнопси- хотипу. Узвичаєні поведінкові норми корелюють з архетипічними системами, відтворюючи сферу несвідомого, виявляючи себе артефактами культури, здійснюючи нормативну і типізуючу функцію, стереотипи підтримують існування людини як представника соціуму в часі, здійснюють програму неспадкової передачі досвіду у процесі етнізації. Як віддзеркалення етносоціальних уявлень вони служать засобом етнічної ідентифікації та самоідентифікації людини, концентрують у собі вищі життєві цінності та ідеали.

Вибудовані в систему стереотипи поведінки мають складну етносоціальну структуру, одна частина елементів якої виявляє себе переважно у буденних ситуаціях (звичка, звичай), а друга — у випадках означення (обряжання) важливих життєвих подій урочистого, піднесеного, чи жа¬лобного характеру (обряд, свято). Така система може бути результатом, вінцем філогенетичного розвитку, а розуміння її можливе лише через формотворчу дію традиції як соціально-психологічної закономірності, що забезпечує міжпоколінне успадкування сепарованого життєвого досвіду для забезпечення життєдіяльності людини. Виступаючи генератором активності, спрямованої на усунення вищеназваної невідповідності, вона визначає тип традиційності як способу, форми буття людини.

Виражаючи взаємозв'язок людини — суб'єкта психічної активності та об'єктивної реальності, у якій вона самореалізується, потреба належності до традиційності виявляє себе у неусвідомлюваних схильностях, звабах, симпатіях, пристрастях, а також в усвідомлених мотивах поведінки. Маючи предметну спрямованість на випробуваний колективний досвід, потреба співпричетності до традиційності та опанування нею як способом буття, стимулює пошук певних способів і шляхів її задоволення. Визначальною особливістю потреби традиційності є її динамічний характер, пошук нових методів, шляхів її досягнення, що інколи створюють парадоксальні ситуації — для досягнення й утримання традиційності вдаватися до використання надмодерних, сучасних здобутків науки й технологій.
Спостерігається діалектичне поєднання вимог статичності, усталеності, незглибності та неперервності з включенням особистості у різноманітні нові форми і сфери діяльності, опанування методів задоволення низки нових, досі невідомих потреб.

У процесі психічної діяльності людина підпорядковується вимогам усталених настанов за належністю, не завжди розуміючи практичну доцільність успадкованого досвіду. В опанованому інформаційному масиві свідомість розрізняє усталену частину, більшою мірою захищену від побіжних хаотичних впливів, побутово-технологічних та інших інноваційних втручань. Це складає основу в системі вартісних орієнтацій особистості. Сюди слід віднести надбання індивідуального родинного побуту, лексико-інтонаційне, емоційно-вжиткове мовлення та різні метамовні комунікації, автостереотипи й індивідуалізовані норми міжетнічних стосунків, значну частину декоративно-вжиткового, побутового начиння тощо.

Зародження, функціонування та відмирання усталених стереотипів часто супроводжується втратою ними актуально практичного значення і набуттям ознак архаїзмів. У контексті досліджуваної проблеми окремий інтерес становить процес усвідомлення людиною основних закономірностей засвоєння й перебігу узвичаєних поведінкових стандартів.

Самотворення як визначальна функція психічної діяльності відбувається в межах певного психологічного простору. В уявленні суб'єкта психічної дії він (суб'єкт) виформовується своєрідним діяльнісним відтинком між минулим (досягнутим, опанованим або вивченим і не прийнятим, відкинутим), а також постійними новотворами, пошуками нових доцільних форм, засобів досягнення життєвих цілей. Зрозуміло, що у цьому просторі виявляються повною мірою всі найскладніші процеси психічного життя особистості.

Межі такого простору можна умовно окреслити за семантико-рольовими ознаками як психолого-семантичне середовище буферної зони між опанованим і майбутнім. Один бік такого інформаційно-психологічного простору як усталеного досвіду сприймається суб'єктом психічної дії стабілізуючим чинником, доцільність і надійність якого приймається безсумнівно, вводиться до практичного обігу беззастережно. Сюди відноситься насамперед звичаєвість, та й вся традиційна культура загалом. Це стосується тієї її частини, яка прийнята особистістю до практичного вжитку, хоча і вона постійно перебуває у стані перевірки на доцільність, не завжди витримує звабливі впливи інновацій. Вони (інновації) складають другий, протилежний бік психологічного простору, орієнтований на оновлення засобів задоволення життєвих потреб. У цій ситуації суб'єкт пізнання і засвоєння опиняється перед потребою вибору, тобто задіюється у творчий процес, який кінцевою метою має залучення у практичний вжиток інноваційного інформаційного масиву. Це є помітною частиною процесу етнізації — складової соціалізації особистості, яка, усвідомлюючи себе, проходить шлях від набуття ознак об'єкту когнітивно-адаптивних зусиль, стану саморозвитку до повноцінного суб'єкта пізнавально-відтворювальної діяльності.

Таким чином, серед істотних особливостей психології саморозвитку і розвитку, «народження себе» ми спостерігаємо наявність складного інтроспективного процесу, де рефлексуюча особистість у процесі самоаналізу своєї діяльності оцінює, переживає, піддає сумніву та утверджує стан досягнення окремих етапів чи життєвих цілей загалом, використані для цього певні знання, методи, формує новий ступінь інтересів, домагань. Одночасно у суб'єкта психологічної дії по відношенню до свого «Я» як об'єкта когнітивно-адаптивних зусиль виникає потреба пошуків нових пізнавально-освоювальних можливостей, окремих їх моделей з паралельною індивідуальною адаптацією, ранжуванням їх за доцільністю, актуальністю, досконалістю тощо.

Опрацьовувана в означеному психологічному просторі інформація поділяється на умовно нову (досі невідому конкретній особистості, але традиціоналізовану, тобто схвалену колективним досвідом, яка має, як правило, коротший період адаптації) та абсолютно нову. Ця друга частина сприймається людиною з не меншим інтересом, зате рівень індивідуального засвоєння, прийняття її значно нижчий.

Засвоєний інформаційний пласт озвичаюється, набуває у свідомості ознак традиціоналізованого і поповнює індивідуальний набуток для здійснення життєвих програм. Такий психологічний досвід є переважаючим у означеному просторі й, тяжіючи до статусу панівного, виконує роль захисної буферної зони між звабливо бомбардуючими інноваціями та перевіреними (традиціоналізованими) надбаннями, не пропускаючи до лона останньої поповнень сумнівної вартості.

Селекціонований досвід і життєві цінності складають основу, на якій виформовується психологія поведінки, вчинку, система важливих психологічних настанов, рис характеру (впевненість у своїх силах, готовність і здатність долати перепони, формувати складні завдання і розв'язувати їх, вміння екстраполювати опановані зразки поведінки та діяльності на розв'язання нових проблем тощо). Людина як віддзеркалення матриці етнічного середовища об'єктивує свою поведінку під його визначальним впливом у вигляді стереотипізованих стандартів, у такий спосіб обумовлюючи її особливостями етносоціальної організації, соціокультурних механізмів. Знаково-символічний засіб формування й функціонування стереотипів поведінки має складну структуру, виявляючи себе як акти свідомості, результати певного переживання й розуміння об'єктивної реальності, мисленнєві процеси.

Стереотипи поведінки корелюються з архетипічними системами, відтворюючи сферу несвідомого, а також маючи тенденцію до виявлення себе як артефактів культури. Здійснюючи нормативну і типізуючу функцію, стереотипи підтримують існування людини як представника соціуму в часі, здійснюють програму неспадкової передачі досвіду у процесі етнізації. Як віддзеркалення етносоціальних уявлень вони служать засобом етнічної ідентифікації та самоідентифікації людини, концентрують у собі вищі життєві цінності та ідеали.

Порушена проблема належить до мало дослідженої психологічної теми імплікації світоглядних, етносоціальних уявлень, динаміки формування та змісту емоційного й раціонального досвіду, що нині обумовило активне утвердження у психології досі, здається, неприйнятного поєднання у вигляді словосполучення «емоційний інтелект». Він ґрунтується на відчутті методу, шляху осягнення істинного, прийняття оптимальних ситуативних рішень, вибору життєвих стратегій, забезпечує особистості ознаки мудрості як властивості, яка містить у своїй компоненті крім належного розуму наявність значного життєвого досвіду, глибоких (не обов'язково наукових) знань, насамперед високорозвинутого світовідчуття, чутливого ставлення до природного довкілля, суспільності, наділеність інтуїтивною здатністю глибокої проникливості в сутність речей і явищ [113], делікатністю, охайністю у міжособистісних стосунках.

У традиційному тлумаченні ці останні риси пов'язується з провідною ознакою шляхетної людини, інтелігента. Такий вектор психологічних характеристик веде до найвищого ступеня гармонізації людини й Природи, вчування в неї себе, забезпечує людині належне усвідомлення органічної єдності з Природою, яка, за влучним висловом А. Ейнштейна, є складовою семантичного гнізда «Бог, Гармонія, Порядок». Поняття природовідповідності належить до тих психологічних феноменів, які своєю імперативністю цілком затінюють власну демонстративність, і тому часто залишаються непоміченими, хоч владно диктують свої умови не лише поведінки людини, а й загалом її способу буття та життя. У цьому сутність цього поняття чимось споріднена з традиційністю як формою, способом буття, що забезпечує неперервність якісного відбору й часово-просторової трансляції життєвого досвіду, підтримує та розвиває життєдіяльність людини. За метафоричним визначенням японської народної мудрості традиційність забезпечує народові дихання, а життя неможливо зберегти, зупинивши дихання.

Ідея природовідповідності є провідним життєвим настановленням, опредмеченою ментальною спонукою, сукупністю уявлень, образом, що ґрунтуються на прагненні людини досягати найвищої гармонії з довкіллям, Природою, вибудовуючи своє світорозуміння на системі світовідчуття, формувати модель своєї поведінки на органічній єдності з Природою. Така директивна засада організації людиною своєї життєвої діяльності забезпечує їй найвищу ступінь власної самореалізації, а тому щасливого життя.

Власне це явище віддавна посідало у науці помітне місце й складало сутність натурфілософії (від лат. natura — природа), філософії природи, покликаної забезпечувати умоглядне тлумачення природи як органічної цільності, що впродовж історії займало певні ніші також у природознавчій науці. Саме натурфілософія фактично стала першою історичною формою філософії, а її представники, натурфілософи («фісіологи») висунули низку провідних в історії науки гіпотез, що відіграли помітну роль в її становленні, наприклад, атомістична гіпотеза.

Чимало тогочасних світотворчих та світоглядних положень, відсунутих на узбіччя пізнавального процесу, сьогодні переосмислюються і набувають нового звучання. Так, очевидний платонівський гілозоїзм у «Тімеї» (космос як живий організм), його ж твердження про додекаедрову модель Землі, яке є суголосним з найновішими уявленнями про будову Всесвіту; сюди слід віднести низку інших положень, (певною мірою підхоплених і Гегелем), наприклад «все сповнене богами» з покликаннями на одухотвореність магніту й бурштина. Суто гілозоїзм, як правило, вимагає послідовного монізму й виключає необхідність деміурга, що значно зближує його з пантеїзмом, а послідовний логічний розвиток світобудовчих передумов гілозоїзму до кінця призводить до послідовного паралелізму мікрокосмосу та макрокосмосу, що є чи не провідною методологічною засадою сучасного осягнення світу.

«Парадоксально, але факт, стверджують сучасні дослідники проблеми, — що творці фізики мікросвіту, вивчаючи за допомогою найпотужніших прискорювачів ті процеси, що протікають нині у надрах елементарної частинки, тобто процеси, що відбуваються у фізичній системі, коли її розміри вкрай малі, а компактність надзвичайно велика, наблизилися до розуміння того, що відбувалося з речовиною на початку «творення Всесвіту», тобто Першопочатку [71, с. 33]. Саме таким шляхом (при чому не астрономами, а творцями фізики елементарних частинок) були створені новітні фундаментальні «єдині теорії», нові типи концептуалістик, які дали можливість вченим зрозуміти специфіку фізичних процесів, що породили 15 мільярдів років тому наш Всесвіт, стверджують автори. Слідом за принципом тотожності мікро- і макрокосмосу; був висунутий принцип цілісного розгляду природи та низка глибоких діалектичних положень (наприклад вчення про боротьбу протилежних первенів як джерела зміни та ін.). Варто ще раз замислитися над тим, що натурфілософія на попередньому етапі ще мала назву фізики, тобто вчення про природу.

Прикметним є те, що натурфілософія цілковито зникає з філософського обрію у середні віки, в міру зближення філософії з теологією. Зрозуміло, що богослов'я, як сукупність релігійних доктрин про сутність і діяльність Бога, побудована на підставі текстів, що приймаються як божественне одкровення. У межах теології філософське мислення підпорядковане гетерономним підставам, а розумові відводиться герменевтична, тлумачна роль, він лише приймає, роз'яснює Слово Боже. Такими теологічними постулатами слід пояснювати витіснення синтетичної універсальної науки натурфілософії.

Епоха Відродження дала їй новий поштовх переважно на ґрунті пантеїзму та гілозоїзму. У ХVІІ-ХVІІІ ст., в епоху бурхливого прогресу механістичного природознавства, коли взяли гору аналітичні методи і метафізичний спосіб розгляду Природи, натурфілософія, а з нею й домінанта ідеї природовідповідності відступає на другий план, у німецькій класичній філософії вона знову висувається однією з основних філософських дисциплін, особливо у Шеллінга, який намагався на основі об'єктивного ідеалізму узагальнити досягнення природознавства: він висунув діалектичну ідею про полярність як принцип диференціації первісної єдності Природи і про те, що вищі форми є ніби виведенням у ступінь більш нижчих.

Таким чином, залишається очевидним факт нового витка актуалізації проблеми природовідповідності і не лише у теоретико-пізнавальному аспекті, але й у розв'язанні суто практичних, вжиткових завдань. Крім екології та їй подібних напрямів домінанти природовідповідності владно заявляють про себе у сфері нормування суспільно-політичних процесів, безпосередньо у політології. Так, загроза глобалізації як потужного протиприродного «уніфікуючого катка» викликала до життя ідею тубілізації, спрямовану на збереження самості, етнічної органічності буття людини, організованого на засадах природовідповідності.

У процесі саморозвитку й переходу людини від відчуттів до понять, розумного відображення дійсності виникає нова психічна здатність, якій під силу створювати опосередковуючі розумово-наочні уявлення, образи завдяки емоційно насиченим актам інтуїтивного осяяння, здогаду, продуктивного уявлення, інсайту та інше. Породжені синтезом чуттєвого і надчуттєвого такі уявлення вибудовуються у цілісну картину світу у всіх його протилежностях (добро-зло, світло-пітьма, життя-смерть та ін.). Так постає єдність уяви і розуму, вияв якої втілюється у суспільно-історичному досвіді, у колективній пам'яті людства і уможливлює культурну діяльність.

Через складну систему психофізіологічних чинників набутий досвід накопичується і передається у процесі філогепези. Так формується психічна і духовна сутність кожного індивіда — представника соціуму, виявляючись так чи інакше у кожному поколінні. Явища, об'єкти, уявлення про довколишній світ формують систему цінностей, життєві ідеали як уособлення Бога (Творця, Першопричини, Мудрості, Любові та ін.), Добра і Зла, Життя і Смерті, Красивого і Потворного і т. ін. Психічна діяльність перебуває у гармонійному погодженні з цими і подібними визначальними складниками духового життя. Вибудовуються правила, норми поведінки як основи звичаїв, звичаєво-обрядової культури.

Маючи на меті зрозуміти загадки поведінки окремої людини й спільноти (народу), що постійно перебувають у стані обміну і взаємовпливу, зупинимося на деяких ще малодосліджених закономірностях. Насамперед, йдеться про неусвідомлену підпорядкованість людини успадкованим настановам, складникам соціального чуття, проявленого на практиці у суспільних стереотипах поведінки, найближчих і найзрозуміліших цілях, тобто у звичному способі життя. Така чуттєва близькість світу як «божествене соціальне» камертонно-чутливо торкається тієї «язичницької струни» у Душі людини, що ніколи повністю не переставала звучати в народі» [75].

Заслуговують особливої уваги зразки психічного несвідомого, своєрідних кліше, що перебувають у генетичному зв'язку із символами як первиними проявами другої сигнальної системи, які з різних причин витіснені з функціональної масової свідомості і, відповідно, з мовного вжитку. Вони здатні за певних умов повернутися до активного суспільного вжитку як вагома частка системи символів. Зауважимо, що у процесі десимволізації окремих об'єктів і явищ втрачається можливість зчитування з них людиною певних відомостей про довкілля і про самих себе. Перетворення символу на беззмістовне кліше породжує порожні, позбавлені емоційного змісту знаки. Тайнопис великодніх писанок е для нас радше красивістю, ніж образом, чи інформаційним кодом. Втрачено символічно-охоронне розуміння рушника, воно виродилося до функції «полотєнца» (втиральника). Диктат фігур і знаків з декоративними функціями, що втратили життєвий сенс, спричинює хибне, спотворене уявлення людини і суспільства про самих себе, руйнує зворотні зв'язки [39, с. 11].

Розуміння психічної природи несвідомого, особливо «колективного несвідомого», може прислужитися поясненню сучасних суспільних процесів і багатьох історичних колізій. За К. Г. Юнгом, гармонійна взаємодія свідомого і несвідомого є головною умовою психічного здоров'я. Започатковане і сформоване ним вчення про архетипи, розглядає несвідоме й свідоме як різні прояви однієї системи, а не різні системи. Колективне несвідоме не є індивідуальним надбанням, а проявом біологічної, психічної спадковості, що визначає індивідуальний досвід і поведінку.

Архетипи формуються в інстинктах, і «людина не може позбавитися свого архетиппого фундаменту, не заплативши за це неврозом» (К. Г. Юнг), оскільки слугує своєрідним психологічним захистом, творчим розумним принципом, що зв'язує окрему людину з усім людством, природою і космосом, забезпечує її проективні, прогностичні потреби. Під впливом природжених програм, універсальних зразків ідей, поглядів, переконань перебувають не лише елементарні поведінкові реакції на зразок безумовних рефлексів, але й наші сприйняття, мислення, уявлення, тобто схильність до поведінки певного зразка. Складна система таких знань, відомостей, проявлюваних у свідомості людини, побутує у своєрідній, притаманній певній етнічній спільноті знаковій системі (символіці), яка складає ядро традиційної культури. Невідповідність «порядку знаків» у суспільстві й «порядку людини» призводить до зникнення самої людини (М. Фуко), і навпаки — гармонія між ними є запорукою успішного розвитку людини і суспільства, розвиненої культури.

Саме знаковий «символічний лад культури дає можливість через своє сутніспе поле об'єкти візувати архетипні структури свідомості» [58, с. 50]. Духова культура як прояв психічної діяльності соціуму, етносу містить у собі своєрідну інформацію про поведінку людей та особливості стосунків між ними, про різноманітні способи сприйняття, перероблення і передавання інформації, на яких базуються поведінкові настанови. Такі опредмечені в елементах культури відомості з часом підлягають доброякісній і адекватній науковій розшифровці (наприклад, колористичну гаму трипільських орнаментів чи українського малярства сьогодні можна розшифрувати за допомогою психологічних тестів кольорових значень і т.п.).

Можна припустити, що у формуванні базових психокультурних матриць, підвалин етноспільнот первинними були інформаційні потоки, створені алогічним, іраціональним, неопосередкованим способом сприйняття світу. «Ідеї зобов'язані надходженням чомусь більшому, величнішому, ніж окремій людині. Не ми їх робимо, а навпаки, ми зроблені ними», стверджує К. Г. Юнг [139, с. 132]. Можливо, тому ми приречені підпорядковуватися їм? У такий спосіб закладаються підвалини етнічної віри, яка є адекватна етнічній релігії.

Неврози як наслідок нехтування архетипами є делікатним попередженням людині. Якщо це відбувається у масовій свідомості, якщо культ свідомості пригнічує «колективне несвідоме», тоді воно вривається у вигляді архетипних образів до свідомості у найпримітивніших формах і спричинює колективні психози, найабсурдніші псевдопророцтва, масові нерегульовані рухи і навіть війни.

Об'єктивізуючи, оформлюючи архетипні прояви, ментальність може виявити стан нервової системи, окремих елементів філогенетичної спадковості, свідомості, готовність до реакції на зовнішній і внутрішній світ людини, а також організацію такої готовності, зв'язок її з попереднім індивідуальним досвідом, спрямовуючий і динамічний вплив готовності на вчинкову активність, поведінку та ін. Ментальність означує стан або рівень психічного, де завершується сфера несвідомого, архітипних проявів і формуються певні дотики, грані на межі зі свідомістю, межа контакту уможливленого до вираження з ще «недозрілим» до усвідомлення, вираження, висловлення, а також сукупність позараціональних констант світобачення. Ментальність означує також рамки етнічного, національного у їхніх мовних і культурних сферах.

Звісно, такий побіжний огляд сутнісних ознак природи психічного не розкриває, а лише дає побіжні уявлення про це складне явище. У досягненні нашої мети такі відомості є мінімальні і здатні слугувати своєрідною призмою, системою координат, поглядом на нас самих — структурованих, пояснюваних, дещо наближених у розумінні себе. Виходячи .ч цього, спробуймо поглянути на себе — «опредмечених» носіїв українського психотипу у процесі етногенези, відстежити у собі «нормальне», те, що відповідає прийнятим життєвим цінностям і нормам. Отож, як ми поставали і як та постава співвідноситься з викладеними теоретичними засадами.

Крізь призму викладених міркувань доцільно поглянути на сучасну традиційно-побутову культуру українців як джерело реальної віросповідності, яка вже знаходить своє висвітлення у спеціальних дослідженнях [47] і може стати плідним розмислом щодо формування психологічної сутності національної ідеї.

З'ясовано, що самосвідомость у контексті національного конкретизує змістовний стрижень, довкола якого «наживлюється» увесь національно означений семантичний простір, характеристики самоуподібнення у цьому просторі, аксіологічний, ціннісний системокомплекс, у якому виявляється вибірковість свідомості, що все разом зводиться до поняття етнічного, національного.

Фольклорні джерела забезпечують функціонування в життєвому просторі членів комунітету духовних продуктів культури: мови, міфів, моралі, як передумови єдності психічних процесів індивідів: волі, відчуттів, уявлень. Діалоговий режим «сприйняття-відтворення» фольклорних пластів складає саму сутність сомоусвідомлення через складну згармонізовану мережу архетипів-символів, у якій виявляє себе етнофор у процесі психічної діяльності. Образна система картини світу, ґрунтуючись на міфологемах, утворених метасимволами, у культуротворчій практиці опредмечується і стає об'єктом художньо-фантазійного осмислення. Імперативи архаїчної символіки безпосередньо співвідносяться з основами словотвору, народно-мистецької образної системи, що знаходять своє вираження у звичаєвості й, насамперед, в обрядових побудовах, тому людина не може самореалізуватися поза етнічними впливами.
 
 
Володимир Куєвда,
Тетяна Ковтунович,
за редакцією М.-Л. А. Чепи
Психологічні ретроспекції української
етнокультурної моделі,
Інститут психології імені Г.С.Костюка
НАПН України

Останні статті

Нові виховні заходи