ОСОБЛИВОСТІ ОПРЕДМЕЧЕННЯ СВІТОГЛЯДНИХ УЯВЛЕНЬ

ОСОБЛИВОСТІ ОПРЕДМЕЧЕННЯ СВІТОГЛЯДНИХ УЯВЛЕНЬКожна культура має свій набір прихованих механізмів, які забезпечують їй існування як органічному доповненню природного довкілля. Ці механізми називаються «прихованими» внаслідок того, що сторонній споглядач не зможе про них дізнатись шляхом вивчення мови даної культури і, що найважливіше, ці механізми не виявляють себе через мовні засоби (точніше, через лише мовні способи). Причетність до цих «інтимних» механізмів забезпечується тим дуже складним комплексом внутрішніх уявлень і зовнішніх оптико-акустичних засобів, які можна умовно назвати «символічним апаратом» [5]. Дешифровка даного «апарату» пов'язана саме з розкриттям семантики закодованих у тканину культури певних символів. Символ триєдиної космотворчої та життєтворчої сили став підвалиною формування мислення і світогляду пращурів, об'єктивізувавшись у мові, обрядових піснях, народних звичаях.

Образ Світового древа є універсальним [45]. Протягом тривалого часу він визначав модель світу в руслі багатьох культурних традицій всіх материків світу, від епохи бронзи до нашого часу [129; 134]. Цей образ — одна з головних тем українського національного мистецтва. Триярусна вертикальна структура Світового дерева відповідає триєдиній просторовій моделі світу, за допомогою якої здійснюється поєднання Всесвіту (макрокосму) і людини (мікрокосму) і яка є місцем їхнього перетину; крім того, горизонтальна площина з деревом посередині відтворює конкретні часові структури (ранок, день, вечір, ніч; весна, літо, осінь, зима), але також і загальну ідею часу і його руху по горизонтальній площині. Наведемо приклад фольклорного джерела, в якому оспівується Світове дерево посеред первісного моря, тобто посеред хаосу, коли «не було неба, ні землі». Тут доречно нагадати походження міфологічної жінки- змії, матері першого сколота. «Що ж нам було з світа початка? //Не було нічого, їдна водонька, // На той водоньці їдне деревенько. // На тім деревеньку шовкове гніздо, // А в тім гніздечку три голубоньки, — //Не три голубоньки — три ангелоньки. // Юж ся впустила в глубокоє море - //В глубокоє море, на самоє дно, // Винесли там три пожитоньки: // Перший пожиток — возимо жито, // Возимо жито людям на хлібець, // Другий пожиток — яру пшеничку, // Яру пшеничку на проскіроньки // До служби божей до цєрквоньки; // Третій пожиток — зелену траву, // Зелену траву для худобоньки». Все в цій поезії сповнене високим сенсом, все взаємодіє з людиною, все озивається до людини і вводить людину у великий космічний взаємозв'язок.

Образ упорядкованого Всесвіту — «Дерево життя» або «Райське деревце», або «Світове древо», що плине в невпорядкованому Всесвіті і має своїм вершечком Трійцю, відбито в одній з найдавніших колядок: «Ой долів, долі в луженьки, // Ідуть долів ними бистрі річеньки. // Ой плине ж, плине райськоє древце, // Райськоє древце з трьома вершечки: // В однім вершечку — сив соколонько, //В другім вершечку — сива кунонька, //В третім вершечку — сиві ластовлята. // Ой є ж тот бо й газдиненька; // О не є ж того сив соколонько, // Але не є ж того сив ластовлята, // Але ж є тото господаренько: // Ой не є ж тото сива кунонька, // Але є ж тото єї дитятко».

Вершечок дерева, тобто точка його росту як центродійна і консолідуюча, символізує здатність Всесвіту до подальшого впорядкування хаосу, до свого розширення. Вершечок дерева — триєдиний і символізує життєтворчу Трійцю — вогненну чоловічу енергію («господаренько»), вологу жіночу («газдиненька») та їх поєднання — енергію тяжіння, любові, життя («дитя»). Ототожнення сокола з «господареньком», тобто з вогненною чоловічою енергією, має в основі асоціацію сокола з небесним вогнем — блискавкою, оскільки з усіх живих істот лише сокіл та орел здатні до блискавичного падіння (звідси й поширене звертання до коханого — соколе, орле). У назвах птахів також криються імена сонця: «Ор», «Ур», «Ра» і «Коло» («Ор» + «ел», «со»+ «кол») [ 134].
Доцільним і переконливим є метод декодифікації образу триєдиності світобудови, мислення і світогляду етносу шляхом аналізу мови і народних звичаїв. У них усе поляризовано щодо світла-вогню, життєдайної води та мороку й смерті, котрі зумовлені відсутністю чи надміром вогню і води.

Вогонь і Вода — чоловіча (батьківська) і жіноча (материнська) сила світотворення панують в уявленні українця в усіх виявах життя, творять його, регулюють і поглинають. «Якби ми не знали, що божествам вогню-світла належало важливе місце в язичницьких віруваннях, — писав свого часу О. Потебня, — то могли б переконатися в цьому з численності слів, в основі яких лежать уявлення воппо і світла» [94]. Звертає па себе увагу означення небесного світила Бояном у «Плачі Ярославни». XII століття було ще періодом двоєвір'я, коли язичницькі цінності як вияв природного пантеїстичного світогляду ще залишалися панівними, проте контроль державної і духовної влади за писаним словом був незаперечний. Тому «трисвітле сонце», безсумнівний символ космогонічних дохристиянських уявлень, не міг залишитися поза увагою творця поеми. «В умілому поєднанні пародно-ноетичного образу сонця, яке може і згубити, і захистити людину, образу, що виріс ще на ґрунті язицькому, з «книжковим епітетом», створеним у християнській літературі, виявився художній такт автора «Слова про похід Ігорів», що майстерно володів обома системами поетичної мови свого часу — народної та літературної [76]. Не менше лексичних понять утворено і на основі уявлення про воду. На цих двох іпостасях Трійці будувалося не лише уявлення про життя як третю іпостась, а й про його конкретні вияви: голод, спрагу, бажання, кохання, сум, радість, гнів.

Самобутня архаїчна лексика української мови насичена семантикою космогонічних виявів вогненної чи вологої енергії. Наприклад, слова «талан», «поталанити», «талий», «потала» (звіру на поталу, тобто на жертву), як дослідив Потебня, утворені від слова «танути», що первісне означало «горіти». Аналогічне походження й слів «жертва», «жрець», «жерти». В їхній основі лежить давня назва небесного вогню — «жар» (Стожари, Волосожар). Звідси ж і слова, що виражають почуття, переживання: «журба» (пекуча), «жадати» (горіти від внутрішнього вогню), «жаліти» (горіти від співчуття). Відповідно й слово «горіти» вживалося в значенні «жадати», «бажати». Як у мові, так і в народній поезії поняття бажання, кохання, журби споріднені між собою, бо виражені в одних і тих самих образах внутрішнього й зовнішнього вогню [94]. Вогнем є й гнів, він палить серце. З поняттям гніву як горіння пов'язані слова «ґніт» (у каганці, свічці); «загнівка» (місце у печі, куди згрібають вугілля); «загніт» (жевріючі вуглини, солома, тріски, вживані для «загнічування» хліба); «гнітити» (поволі горіти без полум'я).

Для формування українського національного мислення й мови не менше значення, ніж світло й вогонь, тобто перша іпостась, має друга іпостась Трійці — волога енергія, вода, дівчина, жінка. Хотіти напитися - прагнути кохання: «Добрий вечір, удівонько! // Дай води напиться. // Хорошу дочку маєш, // Дай хоч подивиться! // Стоїть вода на відпочинку, // Так ти і напийся. // Сидить дочка в віконечку, // Так ти й подивися». Або: «Що утята-лебедята // летять до криниці. // Прилетіли до криниці — //не пили водиці: // Ішов козак до дівчини, // зайшов до вдовиці». У народній свідомості символ певної сили чи явища сприймається як засіб або причина реалізації цієї сили чи явища. Пити воду - спосіб викликати кохання. Відмова від води — відмова від кохання. Непошана до джерела — непошана до людського почуття: «Так мені добре проміж ворогами, // Як тій криниченці поміж дорогами: // Хто йде або їде — водиці нап'ється, // З мене молодої хто схоче сміється».

Вода — символ здоров'я. Молодій бажають: «Будь здорова, як вода, а багата, як земля, а пригожа, як рожа» [94]. Схожі побажання й на вербне свято: б'ючи одне одного свяченою вербою, вигукують: «Будь високий, як верба, а здоровий, як вода». Знатися з водою — значить набиратися не лише здоров'я, а й краси. Разом з тим, вода є символом руху часу й долі: «Не дав мені Господь пари, та дав мені таку долю, та й та пішла за водою. Іди, доле, за водою, а я піду за тобою». Вода — магічна сила для передавання магічних дій, вона «знає» людську долю. Про свого судженого можна довідатись у неї, пускаючи у воду вінки [50]. Каламутна вода символізує тугу: «Чому в ставу вода руда? Мабуть, хвиля збила. Чом дівчина невесела? Мабуть, мати била».

Вогонь і вода є неодмінними атрибутами, символами більшості свят. На Різдво біля куті ставлять горнятко зі свяченою водою (або узваром), до якого притуляють запалену свічку.

У кінці свята на городі спалюють усі ритуальні предмети з соломи, трав і очищаються, перестрибуючи через вогнище і переводячи через нього худобу [63]. На Щедрий вечір перед тим, як подати хліб на стіл, його тричі кладуть до криниці. На Водосвяття п'ють свячену воду: перед тим свічкою, запаленою від священного вогню Трійці (ритуального трисвічника), викопчують три хрести на покуті. На чистий четвер обливають хату водою (за Сонцем), а на зорі палять солому; на Великдень обливають водою лице і виливають її у вогонь; на Зелені Свята ллють воду на вогонь [24]. Наші пращури, знаючи про триєдиність світобудови і намагаючись гармонізувати себе з нею для полегшення свого життя і своєї діяльності, не могли не зображати світотворчі сили у своїх ритуальних дійствах.

На весіллі молодим переливають дорогу до церкви, молоду переводять через вогонь на шляху до комори. Після комори обоє очищаються, вмиваючи одне одного біля криниці або перепливаючи річку (став).
Вогонь і вода проводжають українця і в потойбіччя. Покійника обливають водою, дають в пучки запалену свічку, а біля хати запалюють вогнище (вогнище запалюють також на дев'ятий, сороковий день і через рік). Під час похорону моляться над водою й вогнем (свічка приліплена чи притулена до горнятка з водою).

Символіка третьої (синівської) іпостасі Святої Трійці — Життя, розгорнена в українській традиції відображення світобудови якнайповніше. Всі прояви життя — людський, тваринний, рослинний і мінеральний світи — мають у народній свідомості своє містичне значення. Владно заявляють про себе, корегуючи поведінку людини, магія пшениці, жита, проса, ячменю, маку, бобів, цибулі, часнику, м'яти, любистку, чебрецю, споришу, папороті, верби, калини тощо. Магічні зв'язки з потойбічним мають свиня, коза, кінь, вівця, корова, олень, вовк та ряд інших тварин, риб, птахів, а також метали і мінерали [113].

Символами астрального вогню в нашій сонячній системі наші предки вважали Сонце, Зорю (Венеру) і Місяць. У свою чергу Сонце пов'язувалось із півнем, орлом, соколом та вепрем (свинею), Зоря — з лелекою, а Місяць — з козою. Первинний субстрат, з якого складався український етнос, що пізніше сформувався в українську націю, уявлявся пращурам як і все живе у Всесвіті як породження астрального вогню, отже, їхніми предками є Сонце, Зоря, Місяць. У думах і піснях відображене глибоке переконання наших предків-росів у тому, що вони є онуками Дажбога, тобто Сонця; про це свідчить дивовижна живучість на Україні прадавньої сонячної символіки. Давно вже забуті, здавалось би, символи й назви виринають з темряви віків, живуть новим життям і сяють новим світлом. Яскравим прикладом до цього є слово «колій», яке увійшло до української мови багато тисяч років тому. Воно успадкувалося від тих часів, коли Сонце було астральним Богом — праотцем і називалося «Коло».

Ширше тлумачення кола — геометрична форма, якій споконвіку надається магічного значення. Вона безпосередньо пов'язана з головними небесними світилами (у колядках співається «Ой колом, колом до гори сонце іде», «Ой зійди, зійди, ясний місяцю, як млиновеє коло»). Коло Свароже знаменує зодіакальний сонячний рік. За прадавніми віруваннями, бог небесного вогню Сварог живе у цьому зоряному царстві дванадцяти зодій. Коло Свароже — найбільше його творіння, над яким йому найдовше довелося потрудитися, щоби здолати непроникний морок хаосу й пітьми. Там, серед прекрасних зодій, високо в небі стоїть розкішний храм, на вершині якого обертається Вогонь-Сварга. Звідти бог Сварог пильнує господарський рік на землі та в небі, бо то є його Свароже Коло (нагадаємо давнє прислів'я «Помагай, Дажбоже, і Коло Свароже»). Саме за рік Сонце обходить усі дванадцять сузір'їв у своєму видимому русі. Ось чому на Свят-вечір заготовляють із найкращого дерева дванадцять полін і запалюють їх Живим вогнем та готують дванадцять жертовних страв дванадцяти сузір'ям Сварога, тому що протягом року «місяць оббігає землю дванадцять разів». Весняно-літні хороводи відбуваються лише в колі. Коло — символ єдності, цілісності, безкінечності, завершеності, захист від зовнішньої стихії мислився у вигляді магічного кола, яким обводили себе і житло так, як Хома Брут у повісті М. Гоголя «Вій». Аналогічна роль приписувалася поясу, перев'язі, ланцюгу, персню, вінку тощо [25, с. 236].

Сварог, Сварожич у слов'янській міфології Бог вогню, паралель грецького Гефеста. У балтійських слов'ян Сварожич вшановувався в культовому центрі редаріїв Ретре-Радгості як один з головних богів, атрибутами якого були кінь і списи, а також величезний вепр, який за легендою виходив з моря (порівняйте вепра, як зооморфний символ сонця) [79, с. 431].

Ім'я жреця кола — «колій», жертовний ніж, яким цей сонячний жрець виконує ритуал жертвування, — теж називається «колій». У незросійщених селах України й досі є люди — колії, здатні одним ритуальним ударом ножа-колія в серце свині заколоти тварину. Зауважимо, що «колють» лише свиней. Інших тварин «забивають» або «ріжуть». У селах, де збережено традиції, свиню колять лише на Різдво, тобто на язичницький день народження Кола-Сонця [19].

Символом сонця на Україні є також знаменитий український круглий хліб, ритуальна назва якого — «паляниця». Як і назва ритуального ножа — колія вона теж пов'язана з атрибутом сонячного Бога — «Палом». На Різдво паляницю як символ Сонця господар дому виносить з хати й, імітуючи річний рух Сонця через дванадцять сузір'їв Зодіаку, обертається з нею проти годинникової стрілки або обходить у тому ж напрямку хату. Оточення Сонця — інші зорі і планети Чумацького Шляху — символізують пшеничні й макові зерна в ритуальній різдвяній страві — куті.

Місяць, як і Сонце, також має свою символіку і в тваринах, і у стравах. Ритуальною стравою Місяця є українські вареники (стара назва «пироги» — «пи»+«роги», так тлумачать походження цього слова деякі автори). Якщо паляниця і свиня за своїми контурами найближчі до форми кола, то роги кози і вареники нагадують традиційне зображення Місяця.

Так само як паляниця, кутя і свинина — неодмінні страви в день народження Сонця — Різдва, вареники і містерії з козою — обов'язкові учасники Щедрого вечора — свята народження Місяця. Традиційно святкування Щедрого вечора започаткували на Україні пастуші племена, які вважали, що походять від Місяця, якого вони іменували Дідом (Дідухом). Пам'ять про тотем своїх пастуших предків український народ зберіг у ритуалі святкування Щедрого вечора. Обов'язковим учасником святкування верте¬пу є Коза зі своєю означеною роллю, в якій, очевидно, закодовано певні історичні події з життя пастуших (козиних) племен. Козою був вигадуваний і бог вівчарів Перун (пізніше бог мисливців і воїнів), який від того мав козині ноги. Не виключено, що саме посилення ролі пастуших племен в етногенезі української нації привело до піднесення Перуна і витіснення ним Дажбога. Не виключено також, що тотемну назву воїнів пастуших племен — «козацтво», «козаки» — взяли за середньовіччя як самоназву українського народу, який утворювався і активізувався у Дикому Степу на споконвічних землях пастуших племен України [19].

Хліборобські племена трипільців шанували Зорю. Птах лелека для них був земним втіленням Зорі. Ці племена створили кульг Зорі і називали себе «лелеками» («лелегами», «лазгами», «перелазгами»). Сучасні українці, нащадки сонцепоклонників, шанувальників Місяця і Зорі-Лелеки, і досі з повагою та любов'ю ставляться до граціозного білого птаха з чорпою позначкою, який протягом тисячоліть перебуває в нас під охороною народних звичаїв і з усіх птахів має чи не найбільше імен: «гайстер», «бузько», «боцюн», «бусел» («Гайстер», «Астер», «Асистра» — давня назва Зорі. Звідси слова: «астральний», «астрономія», «астрологія» тощо. «Бузько», «Буцюн», «Бусел» — імена, утворені від слів «Бог», «Божий син») [19].

Сонячна вогненна чоловіча енергія (священний вогонь), волога материнська енергія (священна вода) та породжувана ними синівська енергія (життя) стали наріжними каменями ідеологічних, мовотворчих і соціальних структур українського етносу, сформували його українську традицію. З плином часу змінювалися форми шанування триєдності, зазнавали трансформування образи її іпостасей, їх імена і трактування. Але незмінним лишалось розуміння її сутності, її спрямування до небесного світла, божественного (космічного) порядку, до ствердження культури, ідеології та всього життя відповідно до божественного (космічного) закону. Це глибинне, внутрішнє спрямування нації дожило майже недоторканим аж до сов'єтизації (а фактично нищівної руйнації) українського села.

Однією з визначальних ознак міфологічного мислення є «уявлення про космос в зооантропоморфних термінах, ототожнення мікро- і макрокосму (зокрема, ізоморфізм просторових відношень і частин людського тіла» [78], яскравим виявом чого є композиції архаїчних поховань і їхніх структурних елементів [103].

Така сталість співвідношень і семантики провідних уявлень відбита в пам'ятках культури, починаючи від III тисячоліття до н. е., і може бути представлена зразками пізньотрипільського керамічного розпису. З погляду космологем варто зупинитися на трьох мотивах, що є унаочненнями міфологічних розумінь першотворення. Перший — домінування по всьому тлу системи парних «сварожих» знаків, або «вертунів» у вигляді прописної «г», кожен з яких символізує полярну за значенням світотворчу субстанцію, а перехресне поєднання їх творить центральний елемент найпоширенішого солярного знака (типової моделі космогонічної системи), відомий під назвою «свастя». Другий мотив — динамічна графема процесу космотворення як логічний продукт співдії двох світотворчих субстанцій у вигляді кола, від якого за дотичними розноситься у двох протилежних напрямах «проявлений світ».

Третє — кожен спектр (напрям «проявленого» світу) розвивається на засадах дихотомії — поділу Єдиного на двоєдине, що творить третє. Варто згадати погляди східних вчень про Дао, яке не має часових і просторових означень, проте за певних умов воно породжує Друге (у сучасних уявленнях енерго-інформаційну космічну субстанцію); обоє разом творять Третє, і вже ці троє творять усі речі. Ці речі несуть у собі у свою чергу ознаки двох полярно протилежних іпостасей (за східним вченням відомих як «інь» та «янь») і разом з вихідною субстанцією творять гармонію. Зауважимо, що автори вчення зовсім не задавалися метою збагнути сутність кожного з елементів трисутної формули, розуміючи марність таких зусиль, їх більше цікавили принципи дії, закон світових змін: як, а не чому відбуваються зміни. Усе розвивається згідно зі знайденим законом: одне породжує два, два знову породжує одне — третє. Інь та Янь універсальні. Кожне одне містить у потенції два: два, поєднуючись, творять одне; одне знову народжує два; два знову народжують одне і т.д., тобто йдеться про двосторонній рух (туди і назад) (чи, радше, коливний, пульсаційно-гармонійний — прим. ред.).

З огляду на актуальність поглибленого розуміння світоглядних основ вітчизняної етнопсихогенези доцільно звернути увагу ще на декілька положень вчення, що за всіма ознаками має багато тотожного і, головне, упорядкованого й сформульованого із засадничими положеннями першотворення у слов'янському світі. Насамперед, увесь матеріальний світ у піднебессі народжується з буття, а буття народжується з небуття.

Безіменна субстанція — початок неба і землі. Те, що має ім'я — мати всіх речей [34]. Таке уявлення про значущість імені як об'єктивізованої сутності надзвичайно укорінене в українській традиції. «Одне не має форми». Це Небуття. «Одне» вміщує «два» — інь та янь, що можуть означати «небо» (вогненну стихію) та «землю» (холодну стихію води). «Третє» — коли інь і янь поєднуються в «одне». «Одне» може означати першопочаткове «ці». Воно розділяється на «інь-ці» і «янь-ці». Взаємодіючи, вони знову утворюють одне гармонійне «ці», яке породжує всі речі. Воно і є «три» або «триєдине», оскільки включає три елементи [34, с. 243]. Звернімо увагу також на триетапність творення всіх речей з трьох сутностей.

Таким чином, якщо запозичити деякі аналоги тлумачення, то можна припустити композицію розпису як певний код, графічну міфологему із сучасним філософсько-психологічним тлумаченням. Тут перше виступає як субстантивована закономірність усього сущого, закон спонтанного буття космосу, людини і суспільства, генеруючий початок універсуму («мати піднебесся»), що передує світові оформлених речей. Ним визначається принцип циклічності часу, а також виявляється благородна потуга, добродійність, через яку він виявляє себе у світі [41]. Підставою проведення семантичних аналогій, положень східних віровчень та сутності архаїчних композицій можуть служити символи чисел у етнічній українській культурі. «Два» — число-знак непроявленості, нежиттєвості, стану позажиттєвого спокою, що знаходить своє відображення у стереотипах поведінки, пов'язаних з відходженням до іншого світу небуття - поховання, поминальні траурні урочистості. І навпаки, «три» — число, що вживається на означення життєствердності психічних станів, індивідуальних чи колективних дій, утвердження ідеї гармонії і розвитку. Система таких базових, підвалинних кодів-символів виступає у свідомості і психічному житті людини як одна з незаперечних самоцінностей, навіть коли втрачається її адекватне розуміння. На кераміці трипільської культури схема трисуття, яка у традиційному орнаменті має назву «трилистник», виразно простежується у всій композиції. Стереотип ставлення до таких символів, як і значимість його у культуротворчому обігові, може служити засобом етнічної ідентифікації, підставою проведення паралелей і визначення спорідненості культурних моделей не лише у просторі, але й у часі. З цього погляду слід простежити наявність та активність обігу знакової системи у зразках культури в історичній динаміці.

Сколотська доба як своєрідна спадкоємиця культурної моделі мала б проявити кореневі світоглядні знаки. Навіть побіжний аналіз знакової системи, що дійшла до нас у предметах матеріальної культури, підтверджує реальність такого припущення.
 
14.08.2014-1-1
 
Вони можуть читатися як двочленний елемент меандра — знака безконечності, споконвічності світотворчого процесу, який поширений у багатьох індоєвропейських культурах. Істотним є розміщення цих символів на раменах. Не вдаючись до додаткових тлумачень символу рамена у чоловіка, відзначимо, що традиція розміщення символів відзнаки або ієрархічної, національної та іншої належностей збереглася донині у вигляді погонів військовиків. На правій і лівій частині грудей сколота чітко простежується трисуття (трилистник). Можна припустити, що правостороннє розміщення виконано швидше за вимогою симетрії, а лівостороннє має аналог у схемах антропоморфних поховань, коли могильникам-святилищам надавався вигляд людини, а в зоні серця (з лівого боку наземного зображення людини) відводилося місце для жертовного вогнища.

Не менш переконливими в плані нерозривності етнопсихогенних процесів є принципи національної орнаментики, що збереглися у зразках традиційної архітектури, одягу, дворового і хатнього начиння, витворах декоративно-ужиткового мистецтва і сприймаються як обереги. На фронтоні сучасних будинків розміщуються композиції, в основу яких покладено сварожі знаки; за аналогами з трипільськими розписами вони подані не сухо схематично, а як декоративна композиція, елементи якої промовисто символізують процес відгалуження — творення за аналогом з трипільськими розписами.

Триярусне оздоблення фасаду будинків як трисферний світ є і досі звичайним у Галичині. Карнизову частину будинків вінчає фриз у вигляді системи (низки) сварожих знаків. Пілястра оздоблена «двозмійником», семантика якого тлумачиться як циклічність світотворчих процесів. Вона декорується системою знаків, яка називається «зоране поле» і також має космогонічне походження (кожен елемент являє собою своєрідне поєднання двох сварожих знаків).

Центральна композиція рушника складається з трьох пар сварожих знаків, кожна пара — з червоного і синього кольору. Верхні і нижні композиції — так само три пари такої ж системи забарвлення, проте кожна з них має у рядку з п'яти елементів один знак протилежного кольору. Якщо зовнішні чотири елементи знака сині, то середній — червоний, і навпаки. Так само попарно розміщено зображення зірок у такій же забарвленості.

Опредмечення світотворчих уявлень простежується у культових конструктах, творах монументального та декоративно-вжиткового мистецтва у численних обрядових символічних атрибутах.

З викладеного вище стає зрозумілим, що образна система картини світу, ґрунтуючись на міфологемах, утворених метасимволами, у культуротворчій практиці опредмечується і стає об'єктом художньо-фантазійного осмислення. Імперативи архаїчної символіки безпосередньо співвідносяться з основами словотвору, формуванням образної системи, що знаходить своє вираження у звичаєвості й, насамперед, обрядових побудовах. Однією з визначальних ознак процесу опредмечення сенсоформ є втілення їх у зооантропоморфних термінах та образах, ототожнення мікро- і макрокосмосу. До них належать зокрема ізоморфізм просторових відношень і частин людського тіла, що знаходить своє відображення в археологічних джерелах. Неперервність етнопсихогенези втілена в етноорнаментиці, засадах архітектурних вирішень, вбрання, дворового і хатнього начиння, організації довколишнього простору та в інших етнопсихічних проявах.

Навіть викладені тут незначні приклади зразків традиційної культури засвідчують неперервність процесу етнопсихогенези і диференціації міфологічних уявлень. Проте їх поглиблений психологічний аналіз має бути предметом спеціального дослідження насамперед психологічної семантики.
 
 
Володимир Куєвда,
Тетяна Ковтунович,
за редакцією М.-Л. А. Чепи
Психологічні ретроспекції української
етнокультурної моделі,
Інститут психології імені Г.С.Костюка
НАПН України

Останні статті

Нові виховні заходи