СТЕРЕОТИПИ ПОВЕДІНКИ ЯК ФЕНОМЕН КУЛЬТУРОГЕНЕЗИ


СТЕРЕОТИПИ ПОВЕДІНКИ ЯК ФЕНОМЕН КУЛЬТУРОГЕНЕЗИРозглядаючи функції та структуру вищих психічних функцій Л С. Виготський відзначав, що в плані філогенези вони виникли як продукт по біологічної еволюції, а історичного розвитку поведінки, рівно як і в плані онтогенези вони також мають свою особливу соціальну історію [26]. Щодо структури, то їхня особливість зводиться до того, що, на відміну під безпосередньої реактивної структури елементарних процесів, вони побудовані на основі використання символів-засобів (знаків) і залежно від цього мають непрямий (опосередкований) характер. Нарешті у функціональному відношенні їх характеризує те, що вони «виконують у поведінці нову й істотно іншу з елементарними функціями роль, здійснюючи організоване пристосування до ситуації з попереднім оволодінням власною поведінкою» [27]. Логічним наслідком з визнання першочергової важливості використання знаків у історії розвитку всіх вищих психічних функцій є введення до системи психологічних понять тих .зовнішніх символічних форм діяльності, що зазвичай розглядаються як щось стороннє і додаткове по відношенню до внутрішніх психічних процесів і які входять до системи вищих психічних функцій на рівних з усіма іншими вищими психічними процесами. У сучасній семіотичній науці визнана думка про те, що розвиток знаку як такого і його систем, які використовуються у людському суспільстві, та інших систем обміну (у тому числі економічної системи, що регулює обмін матеріальними благами і послугами, соціальної системи, що регулюють шлюбні обміни) здійснюються шляхом їхньої диференціації з єдиної синкретичної знакової системи, що поєднувала такі й інші подібні функції [46]. У свою чергу подібна диференціація розвивала і поглиблювала психічні функції людини.

Виходячи з постулату про сигніфікативну основу поведінки, необхідно розглянути сутність знака як символу та поведінкового стереотипу у взаємозв'язку, виходячи з того, що завдання ускладнюється, передусім, необхідністю оперувати найабстрактнішими виявами цих понять, починаючи з рівня уявлень. Для спрощення логічних міркувань приймемо тезу проте, що кожні стереотипи поведінки мають знаковий, тобто умовний, символічний характер. Ступінь знаковості (семіотичності) різних стереотипів може істотно варіюватися, проте знаковість є їхньою загальною і невід'ємною властивістю. Семіотичність поведінки, здатність тих інших дій бути знаками інших, особливо соціальних, відносин дозволяє розглядати їх як етносеміотичні об'єкти. Стереотипи поведінки як соціальні феномени обумовлюють дії людини особливостями етносоціальної організації, соціокультурних механізмів та з урахуванням поведінкової варіативності людини як у синхронії, так і в діахронії, тобто в історичному й етнічному просторах. Крім того стереотипи поведінки корелюються з реальною етносоціальною стратифікацією (етнічною, фаховою, статевовіковою, конфесійною тощо). Як ідеальні конструкти (елементи свідомості) стереотипи закорінюються у сфері буденної (побутової) свідомості та складають ядро традиційно-побутової культури.

Ще у 20-х роках Г. Г. Шпет, формулюючи завдання розшифровки, розкодування народних звичаїв як стереотипізованих знакових систем, зазначав, що «сфера етнічної психології апріорно намічається як сфера доступного нам через розуміння певної системи знаків, відповідно її предмет осягається лише шляхом розшифровки та інтерпретації цих знаків. Що ці знаки є не лише прикметами речей, а й повідомленнями про них, видно з того, що буття відповідних речей не обмежується чистим явищем знаків» [133]. Показати, у чому полягає значення цих знаків, розкрити предмет з його змістом — це і є, на думку автора, шлях точної, предметної фіксації етнічної психології.

Власне семантика поняття знака є досить складною й неоднозначною у наукових тлумаченнях. О. Ф. Лосєв, відомий фахівець з теорії знакових систем, зазначав, що навіть досить конкретизований лінгвістичний знак для його розуміння потребує величезних зусиль теоретичної думки, а різноманіття вирішення цієї проблеми призводить до того, що мовознавці поступово втрачають чітке уявлення про зміст знака [69; 116]. У наш час лише непосвячений у сутність проблеми може вважати питання про знаки простим і зрозумілим, «фахівці вже давно втратили точне й однозначне розуміння знака» [70, с. 42]. Зі складної системи означень поняття знака, розробленої дослідником, наведемо лише деякі, що мають тісний стосунок до розуміння традиційності. Це передусім розуміння знака як сенсового відображення предмета; все означуване є тим, на чому сенсовим чином відбився певний знак; співвідношення між знаком і тим, що означується, крім їхнього фактичного співвідношення, перебуває у стані змістового взаємного самовідображення: кожен знак можливий лише як сфера чистого сенсу, звільнена від будь- якої матерії й будь-якої субстанції; семантично знак може розглядатися лише у своєму контексті. Нарешті, кожен знак може мати безкінечну кількість значень, тобто бути символом [там само, с. 64]. Разом з тим слід виходити з того, що кожен знак є актом свідомості людини, результатом певного переживання і розуміння тієї чи іншої предметності, мислен- нєвим процесом. Складність та багатомірність знака як психологічної, філософської, семіотичної, лінгвістичної та інших категорій неодмінно веде до переобтяжених і слабооперабельних теоретичних моделей, що змушує вдаватись до узагальнень на зразок синтетичних концепцій знака [116].

У контексті етнопсихологічних підходів, у т. ч. традиційності, вимагає певних обумовлень сутність поняття символу як образу, взятого її аспекті знаковості. Якщо для суто утилітарної знакової системи багатозначність змісту виступає перешкодою, що заважає раціональному функціонуванню знака, то символ виграє у змістові від свої багатозначності. Що прекрасніше, грандіозніше принесений традиційно образ, тим далі він опиняється від впливу пригнічення, застрахування й трепету перед «нуменозним» (застосовуваний В. К. Юнгом вираз на означення досвіду страху перед всемогутньою владою, силою). Образ-символ відкриває людині сакральне і водночас захищає її від безпосереднього контакту з колосальною психічною енергією архетипів [102]. Осібний вигляд мало розуміння психологічної природи символу відомого французького мислителя-традиціоналіста Рене Генона, дослідника архаїчної сакральної символіки та її проявів у різних релігійно-культурних вченнях. Справжньою сутністю символіки, на його думку, є відповідність, що зв'язує разом усі рівні реальності, приєднує їх один до одного й відповідно таке, що розташовується від природного порядку загалом до надприродного порядку. Завдяки такій відповідності, зазначає дослідник, вся Природа є не що інше як символ, тобто її справжнє значення стає очевидним лише тоді, коли вона розглядається як вказівник, здатний примусити нас усвідомити надприродні, метафізичні істини метафізичні у справжньому значенні слова; саме у цьому і полягає справжня сугнісна функція символіки. Символ обов'язково стоїть нижче того явища чи предмета, який символізує, і тим самим усуваються всі натуралістичні уявлення про символіку [30]. Таким чином, будь-яке явище чи предмет як уособлювач вищої реальності може символізувати цю реальність самим фактом свого буття. Тут символ і символічна реальність співвідносяться один з одним як проявлене і непроявлене, тому вище ніколи не може символізувати, хоча зворотнє є вірним [30].

Незважаючи на різку й нищівну критику Р. Геноном К. Г. Юнга, у їхніх поглядах є чимало спільного. Швейцарському мислителеві вдалося створити оригінальну систему символів, особливо проникливу психологічно. Вдало доповнюючи метафізичну символіку Р. Генона, К. Г. Юнг переконливо розкрив природжену психологічну схильність людини до сприйняття певних символів і їхню закоріненість у глибинах індивідуального і колективного несвідомого, що знаходить своє підтвердження у практиках трансперсональної психології [35; 137; 138]. Слід відзначити наявність поглядів, що не синонімізують поняття «знак» і «символ» за низкою певних відмінностей, представником яких був ще Г. Гегель. «Знак відрізняється від символа: останній є певне споглядання, власна визначеність якого за своєю сутністю і поняттям є більш-менш тим самим змістом, який він як символ виражає. Навпаки, коли йдеться про власне знак, то зміст споглядання і те, знаком чого воно є, не мають між собою нічого спільного» [29]. Численні спроби класифікації цих понять і вироблення методологічних засад до їхнього аналізу все ж залишаються суперечливими [11; 42; 111; 123; 132], тому доцільно зупинитися на усередненому понятті «знаково-символічний засіб», що здатне ввібрати у себе розмаїття підходів, а також без особливих напружень універсалізувати синтетичне поняття стереотипу як знаково-символічного прояву поведінки.

Відомо, що поведінка людини є типізованою й нормованою, хоча разом з тим виявляє дві розбіжні тенденції: центробіжну як вияв індивідуальної варіативності та поліфонічності, а також орієнтацію на дотримування соціальних імперативів як суспільно-стабілізуючих чинників. Вони є фундаментом, на якому утримується існування людської спільноти у часі, здійснюючи програму неспадкової передачі досвіду в процесі соціалізації [74]. Стереотипізація найвагомішої інформації дозволяє не лише здійснювати відбір, але й зберігати її робочий обсяг за обставин постійного оновлення, компенсуючи ентропійні втрати, а також протидіючи ентропії 174].

Консолідуюча та структуруюча роль стереотипів пов'язана з доцентровою інтровертною спрямованістю, тобто орієнтована на внутрішні ме¬ханізми самоорганізації. Чим складніша система, тим вагоміше місце у її життєдіяльності посідає самоорганізація, координація дій, що складають її підсистеми, узгодження внутрішніх процесів тощо, і збереження цього досвіду забезпечує системі її цілість та ідентичність. Саме інтровертний, регулятивний характер стереотипів виявляє їх соціальною нормою, що складає за сутністю значну дискусійну проблему [43; 90]. Стереотипізація поширюється на всю поведінку людини у будь-якій сфері людської діяльності, а норма регулює суспільну поведінку людини, тому зіставлення стандартів поведінки з нормою не є коректним, бо істотно розширюються семантичні межі норми.

У контексті сказаного стереотип поведінки є етнопсихологічним поняттям, що співвідноситься зі звичкою, індивідуалізованим стандартом, а норма оформлюється як звичай — елемент структури суспільної моралі. Стереотипи поведінки існують не лише для вираження норми, а для оформлення порушень, відхилень, які теж стандартизуються (наприклад, поведінкові матриці представників кримінального світу, нелегалізованих морально способів життя і поведінки тощо). Норма і її порушення не протиставляються як мертві даності, а постійно переходять одне в одне, виникають правила для порушення правил та аномалії, необхідні для норми. Суспільна норма ставить людину у ситуацію протиріччя з індивідуальними уявленнями про нормальне, утверджуючи у такий спосіб суспільно неунормований острівець власних внутрішніх норм. До них належать, як згадувалось у попередньому параграфі, сповідування цінностей, правил, навичок, що ґрунтуються на позанаукових знаннях і потребують подолання часто непереборних бар'єрів для їхньої суспільної легалізації та утвердження [65; 105].

Поведінкові стереотипи є чітким віддзеркаленням етнічних уявлень, навіть у тих випадках, коли, здається, стандартизуються природні, загальні для будь-якого народу дії, якщо лише вони мають соціальну значущість. Як зауважує С. А. Арутюнов, «навіть такі суто біологічні явища як статевий акт або пологи здійснюються у людини різними прийомами, у яких спостерігаються певні, і досить істотні, етнічні розбіжності, що виявляються у тому, як люди одягаються, як їдять, хоча усі люди на землі і одягаються, і їдять, і сидять» [8]. Не лише у наукових дослідженнях, але й у побутово-психологічних описах ситуацій, як правило. виявляється відмінність одного народу від іншого, при тому насамперед наводяться «чудернацькі» обряди, звичаї, звички. Ось які спостереження наводить М. Монтень про країни, де «... вітаються, приклавши палець до землі, а потім піднявши до неба. Де чоловіки переносять тягарі на голові, а жінки — на плечах... Де на знак дружби посилають трохи своєї крові й палять благовоння, ніби на честь богів перед людьми, яких бажають вшанувати. Де в шлюбах неприпустимі родинні зв'язки не лише дії четвертого коліна, а й до будь-якого, яким би далеким він не був... Де батькам належить карати хлопчиків, а матерям — дівчат; покарання ж у них полягає у тому, що винуватця злегка підкопчують, підвісивши ні ноги над багаттям» [80]. Чимало етнічних стереотипів мають настільки глибоку психофізіологічну природу, що навіть вольовими зусиллями непросто наслідувати їх представникові іншого етнопсихотипу. Достатньо на собі випробувати, скажімо, звичай болгар кивати головою зверху донизу на знак незгоди, заперечення (так, як це у протилежному випадку робимо ми) або відбувати обряд вінчання у декоративних оздобах, де переважаючим кольором є чорний, що є нормою для традиційної культури гагаузів як представників культурологічних орієнтацій тюркського спрямування.

Система стереотипізованої поведінки акумулює у собі найвищі життєві цінності, ідеали, вірування, складаючи основу способу життя і форми буття людини, тому відступитися від усталених поведінкових норм є рівнозначним найвищій зраді, тобто перетином крайньої межі на грані життя. Геродот оповідає про Камбіса, керманича персів, що лише перейнятість його «небезпечним шалом» припустила можливість «знущатися зі святилищ і звичаїв», бо якби запропонувати усім людям вибрати найкращі з усіх звичаїв і добре розглянути всі їх по черзі, то кожен віддав би перевагу перед іншими своїм звичаям, адже кожна людина вважає, що її звичаї кращі за всі інші. Отже, все це цілком природно, і лише божевільний може знущатися з чужих звичаїв і ніхто інший [31, с. 146]. Далі Геродот наводить такий приклад: «Дарій, коли він був царем, запросив до себе еллінів, що були в його країні, і запитав їх, скільки грошей вони хотіли б, щоб він їм дав, якщо вони з'їдять тіло свого померлого батька. Вони відповіли йому, що цього вони ніяк не можуть зробити. Тоді Дарій запросив до себе індусів..., знаючи, що вони їдять своїх померлих батьків, і спитав їх у присутності еллінів..., скільки грошей вони хотіли б одержати, коли помре їх батько і вони спалять його тіло. Всі вони голосно закричали і попросили його про це не казати. Отака є сила звичаю, і, гадаю, добре сказав Піндар..., що звичай — це цар над усім» [там само].

Розглядаючи психологічну природу стереотипу поведінки, не можна обійти особливостей започаткуванпя усталеностей поведінки, тобто стереотипізації та впливу її на оточення. Майкл Коул [54, с. 214-217], розглядаючи зв'язок дитини з соціокультурним середовищем, послуговується поняттям «ніша розвитку» дитини у рамках щоденних практик її оточення. Під нею розуміється система фізичних і соціальних компонентів, у якій живе дитина, етнокультурні звичаї догляду та уявлення батьків про дітей. Культурні практики є видами діяльності, стосовно яких існує нормативне очікування, повторювані або звичні дії. Всередині культурної практики всі об'єкти є соціальними, оскільки вони соціально встановлені. Хоч дорослі за власного ініціативою і можуть створювати ніші розвитку і своєю владою обмежувати організацію поведінки в них, проте події, що відбуваються в процесі культурно організованих видів діяльності є сумісними звершеннями. Активними агентами процесу розвитку є і дитина, і її соціокультурне оточення. «Навіть коли ми концентруємо увагу окремо на ролях індивіда і соціального середовища, то ці ролі визначаються у поняттях, що враховують одне одного», тлумачить і коментує таку витончену ситуацію Б. Рогов [146, с. 28]. У цьому контексті звичайна заміна пелюшок розглядається як найранніший прототип міжіндивідних шаблонів, як регулярно повторюваних послідовностей міжіндивідних взаємодій, що відбуваються схожим чином у різних випадках. Ці шаблони-стандарти повторюються часто і ритмічно, координують організовані зразки взаємодії між дітьми і дорослими й синхронізують їхні поведінкові та емоційні стани. Шаблон порушується за умови недотримання його кимось з учасників. Викладена модель формування первинного стереотипу може слугувати основою для розуміння психологічного механізму стереотипізації або узвичаєння поведінки, тобто приведення її у стан узгодженості зі звичаєвістю довкілля.

Кожен стереотип поведінки як знак здійснює відповідний психологічний вплив, що є предметом наукових зацікавлень [21; 93; 96]. З досліджуваних моделей варто виділити трикомпонентну (форма сприйняття знаку-стереотипу, інваріантна для всіх учасників спілкування; соціальна вагомість з предметною співвіднесеністю й означеним сенсом; особистісний сенс з розрізненням в ньому оцінкового ставлення й особистісного переживання). Розвиток розуміння знака від першого компонента до третього показує проходження свідомості від ідентифікації знака через, соціальне значення до все глибшого занурення у структуру змісту, до розуміння особистісних сенсів та інтимних переживань. Зворотній рух - рівні втілення, об'єктивізації сенсової структури думки, що завжди є поглибленим розумінням себе.
Вплив і прочитання стереотипу значною мірою залежить від поведінкового контексту. Кожна етнокультура виробляє свої стандарти обов'язковості, суворості і терпимості до порушень у різних сферах поведінки. Вони у свою чергу формують внутрішні регулятори поведінки (сором, провина, страх, честь, гідність з відповідними релігійними, етичними, естетичними та іншими мотиваціями).

Класифікація структурних елементів системи стереотипізованої поведінки становить окрему проблему, що тривалий час дискутується етнологами і лише інколи фрагментарно висвітлюється у психологічній літературі. У загальнонауковому обігові на означення явища поведінкових стереотипів вживають такі терміни: звичка, етикет, звичай, обряд, свято, а також ритуал, церемонія. У контексті цього дослідження малопродуктивним видається оперування «ритуалом» і навіть «церемонією» як ключовими поняттями, оскільки вони дублюють семантику узвичаєних термінів лише в іншомовному написанні. Так, «Словник іншомовних слів» тлумачить, що «ритуал (від латинського ritualis - обрядовий) — 1) Сукупність обрядів, що супроводять релігійну церемонію, їх зовнішнє оформлення. 2) Церемонія, церемоніал, термін «ритуальний» має за синонім крім «обряду» ще й «звичай» [109, с. 591]; «церемонія» (від лат. Caeremonia — благоговіння, культовий обряд, торжества) — 1) Урочистий офіційний акт за встановленим порядком (церемоніалом). 2) Переносно-зовнішні умовності, манірність» [там само, с. 738]. «Філософський енциклопедичний словник» на розвиток сказаного розширює поняття «ритуалу» як одну з форм символічної дії, що виражає зв'язок суб'єкта з системою соціальних відносин і цінностей й не має жодного утилітарного та самоцінного значення» [120. с. 97, 560, 757]. Це ж видання взагалі не подає тлумачення «обряду», можливо, маючи на увазі його як синонім до «ритуалу», або як складову «звичаю». В окремих етнологів заведено, наприклад, вбачати різницю між ритуалом і звичаєм у сфері прагматики. Так, у матеріалах дискусії про сутність культурної традиції повідомляється, що «під звичаєм слід розуміти такі стереотипізовані форми поведінки, що пов'язані з діяльністю і мають практичне значення. Ритуал же обіймає лише ті форми поведінки, які є суто знаковими і самі по собі практичного значення не мають, хоч і можуть опосередковано бути вико¬ристані з практичною метою (комунікації, психотерапія та ін.)» [7]. У такій моделі ритуал подається складовою звичаю, проте подібне співвідношення аргументується слабко, так само як і розведення семантики обох понять на засадах прагматизму. Як зазначалося на початку параграфа, звичай як стереотип поведінки за своїм означенням від сформування мав практичний сенс й, відповідно, за сигніфікативною природою наділявся символічним значенням. З іншого боку, неправомірно відбирати у ритуалу практичну цінність, адже прагматизм первісної людини був більшою мірою «орієнтований на цінності знакового порядку, ніж на матеріальні цінності хоча б тому, що останні визначаються першими, а не навпаки» [ 114). Подібні аргументи висувають й інші дослідники проблеми [127, с. 18]. Нашому часу властиві розмитість кордонів, відсутність чітких уявлень про природу тепер уже етикету й ритуалу за наявності синонімічних «звичай», «обряд», «церемонія», зазначає А. М. Решетов. «Ми буквально потонемо, якщо будемо розуміти під ритуалом кожну символічну дію, що не має безпосереднього практичного значення і є символом певних соціальних відносин (а саме так ритуал найчастіше визначається)» [100].

Такий стан з розробленням дефініцій не дає звести цільної системи понять, а особливо таких, що розкривали б їх природу з психологічного погляду. Тому з урахуванням викладених та інших підходів зупинимося на такій структурі, ієрархії та характеристиці понять. Насамперед, співвідношення традиції як соціально-психологічної закономірності та аналізованих вище термінів на означення стереотипів поведінки будемо розглядати як родове і видове. Традиція творить психологічне поле із зазначеною орієнтацією впливу на поведінку людини, а механізмами реалізації дії традиції виступають звичка, звичай, етикет, обряд, свято, що загалом, як сукупність, утворюють систему звичаєвості.

Звичка у системі звичаєвості має статус первинного елементу, що задовольняє найпростіші потреби. Вона розглядається як засіб накопичення досвіду (індивідуального та соціального), що бере початок від умовних рефлексів [14, с. 252]. Спонукальною силою вироблення звичок є сукупність потреб, мотивів і пошук засобів їх задоволення за рахунок власного емпіричного відпрацювання або шляхом запозичення (успадкування) колективного досвіду. Рамки застосування його поширюються на всі сфери діяльності особистості, не обмежуючись духовною, варіюючись у вигляді навичок, умінь. Єдність уміння і знання зафіксована у звичці як відлагодженому автоматизмі дій, утверджує стійкість інших звичаєвих форм ускладненого типу. Звичка характеризується високим ступенем консерватизму, що у своїй двоєдиності забезпечує стабільність досвіду, але й виступає перешкодою. Її стереотипи поведінки відзначаються переважанням індивідуальних ознак і в сукупності можуть складати істотні властивості характеру людини.

Сукупність звичок на задоволення вітальних потреб містить і такі, що окремо чи в поєднанні відбивають потреби соціокомунікативного характеру (ролеві, ієрархічні тощо), які виступають своєрідною базою суспільних зв'язків взагалі. Кожна з них, узята окремо, може не виконувати певних соціальних функцій, а, об'єднані в конкретну ланку, вони складають основу цілком визначених правил поведінки, особистої гігієни, норм ввічливості тощо. Концентруючи кращий досвід через механізм спадковості, вони виконують всередині етносу функції соціального контролю й інтеграції, активно долучають особистість до соціальних зв'язків, цінностей, доводячи спілкування до рівня своєрідного мистецтва. Таким чином, з простих елементів задоволення первинних потреб утворюються первинні ознаки для задоволення потреб вищого порядку етичних, естетичних та інших, що й становить сутність етикету. З психологічного погляду такий стандарт спілкування може розглядатися як спосіб організації взаємодії, а з іншого боку — як готовність до такого виду активності, тобто установка. Етикет як вища форма фіксованого досвіду особистісно-соціальної орієнтації має вищі характеристики стабільності й обов'язковості виконання, хоча відзначається меншим поширенням і варіативністю. Кожна поведінка прагне стати комунікативною, як і «кожна комунікативна поведінка має тенденцію стати етикетною (особливо у випадку ритуалізації певного типу поведінки)» 1126]. Б.Х. Бгажноков зауважує, що «етикет — це зразок, ідеал комунікативної поведінки, а культура спілкування — його реальність» [10]. Етикет можна характеризувати за різними ознаками — функціональних, психологічних проявів тощо. Однією з відомих є семикомпонентна структура, де виділяються такі класи соціальної техніки поведінки: дотик (безпосередній фізичний контакт), фізична дистанція і поза, жести, вираз обличчя, нелінгвістичні аспекти мовлення (темп, ритм, інтонація тощо), власне мова. Більшість з них виконують роль символу, що відображає характеристичні ознаки особистості [10]. Етикет може розглядатися як перехідна ланка ієрархічного ланцюга звичаєвості до звичаю, хоча очевидною є умовність такого поділу.

На рівні буденного спілкування, а також задоволення широкого спектра й різного рівня потреб, звичаю належить незаперечно провідне місце. Цей елемент традиційної культури певною мірою визначає спосіб буття етносу, відбивається в національному образі й прирівнюється в народній уяві до найвищих життєвих цінностей. Він селекціонує й акумулює колективний досвід, визнаний доцільним у суспільстві, якщо навіть він ґрунтується на ірраціональній основі. Цікавою в цьому контексті є етимологія звичаю, що вказує на орієнтацію індивіда на соціальні норми, еталони: «Я» з «Ви», тобто я з колективом, я підпорядковуюся його правилам. Займенник другої особи множини «Ви» уособлює множинність, сумарність поняття, явища, тому й застосовується на означення старших за віком, шанованих людей як носіїв колективної мудрості. Цей звичай величання, до речі, виконує надскладні функції збереження й утвердження суспільних цінностей, підтримує поширений віддавна в Україні культ предків-батьків, забезпечує ефективність передавання міжпоколінного досвіду. Звичай є соціально-психологічним засобом об'єктивації сприйняття і засвоєння особистістю світоглядної картини абстрактних ідей, їхнього упорядкування у складній системі життєвих реалій. Звичай розглядається як засіб втілення кодексу етичних законів, моралі. Словник Б. Грінченка дає переклад на російську, наголошуючи на етичних значеннях поняття (рос. — «обычай, приличие, нрав»). Символом-формулою розуміння ролі звичаю у народній філософії є слова відомої пісні, де козак зібрався у похід «...за свій рідний край, за вкраїнський звичай». Звичаї обслуговують цілі масиви суспільного життя. Наприклад, розвинута звичаєва мережа, що охоплює юридичну сферу діяльності, становить основу так званого звичаєвого права, засобу регуляції, нормування суспільних процесів [64; 140]. Відступ від вимог звичаю у громадській моралі є гріховним і тягне за собою тяжкі покарання [28, с. 98].

Таким чином, звичаї виробляють і утверджують по відношенню до попередніх елементів звичаєвості новий рівень соціальних цінностей і відрізняються високим рівнем обов'язковості у їх дотриманні, більшою поширеністю, ціннісним статусом й обов'язковістю виконання. Структурно вони можуть складатися з етикетних норм, правил, звичних форм задоволення потреб. Звичай гостинності [117], наприклад, передбачає виконання цілої низки етикетних приписів у вигляді стереотипізованих дій, рухів, звичок. Така тричленна структура традиційної комунікації функціонує на рівні задоволення побутових потреб в умовах буденного спілкування.

На рівні урочистого спілкування виділяються такі два основні поняття як структурні елементи (обряд і свято), істотна відмінність яких від розглянутих звичаєвих форм полягає в тому, що вони утворилися й можуть існувати лише на основі життєво важливої події у житті окремої людини, групи чи суспільства. Можна припустити, що слово «обряд» походить від значення дії «обряжати», тобто обставляти, упорядковувати, розміщувати у визначеному порядку, послідовності. Характерною ознакою обряду є його синкретична природа. Кожний обряд є завершеним мистецьким твором, що вміщує у собі майже всі жанри народного мистецтва. Обряд справляє різнобічний вплив на формування і розвиток особистості, оскільки несе згусток життєво визначальних ідей, ідо сприймаються, як правило, у високоемоційній атмосфері. Обряд є сукупністю символічних дій (звичаїв), організованих за конкретними сценарно-композиційними основами задля вираження основної ідеї.

Передумовою успішного функціонування обряду є забезпечення психологічного стану обрядності як сукупності потреб, знань, умінь, практичних навичок, що забезпечують особистості можливість виконувати рольові функції в обряді, святі. Суспільна практика передбачає активне залучення людини до обрядодійства з раннього віку, що забезпечує постійну готовність бути задіяним у циклічному обігу обрядів і свят. Формуванню особистості сприяє продиктована правилами здійснення обряду часта зміна соціально-психологічного оточення, перевтілення н рольові образи персонажів, виявлення творчої мистецької активності як чинника творчої дії і створення загалом особливої психологічної атмосфери обряду, вироблення в людини засобів подолання комунікаційних бар'єрів, утвердження гармонійних міжособистісних стосунків, платності образного перевтілення, емоційної чутливості, уміння бути учасником колективних дій, тобто творення колективного образу. Етпопедагогіка засобами обрядів учить людину орієнтуватися у складних формах суспільних стосунків з урахуванням родових, ієрархічних, особистісно-громадських взаємин [62].

До функціональної спрямованості обряду належить також: комунікативність, обмін різноманітними цінностями; психотерапевтичний пилив; відтворення світу та його оновлення; засіб медитації між сакральним та профанічним; підтримання природного порядку; утвердження та розвиток соціальних зв'язків; культове узаконення міфів, забезпечення їхнього статусу вищого імперативу, святенності, належності як орієнтиру в поведінкових моделях; стимулювання та утвердження ігрової діяльності; шаблонізація зовнішніх форм поведінки; символічне вираження певних почуттів; пристосування до певного середовища; соціалізація індивідів і прийняття ними колективних норм; диференціація соціальних ролей, статусів, вартостей; стимулювання і розвиток творчого потенціалу людини; набуття мистецьких задатків, майстерності персоніфікації; утвердження почуття самостійності, впевненості у своїх силах тощо [9].

Однією з функцій обряду є співвіднесення обрядодій чи обрядових сюжетів із сакральним прецедентом для виявлення (точніше, підтвердження) відповідності даної ситуації сакральним зразкам. У обряді відтворюється те, і таким чином, як це було на Початку (Споконвіку). Обряд прагне ототожнити перший і останній прецеденти, причому останній (в ідеалі) має бути ідентичним першому. Тут часовий відтинок ніби нехтується — обряд функціонує лише у «початковому» часі [100].

Визначальною ознакою обряду є те, що людина в ньому не перебуває в ролі глядача ні в прямому, ні в переносному значенні. Тут адресат і адресант злиті воєдино. В обряді здійснюється автокомунікація — один з найважливіших механізмів традиції. Сутність їх полягає в тому, що культура виробляє певні еталони (і обряд, безумовно, посідає серед них центральне місце), які вона посилає собі для перевірки своєї стійкості у часі, тобто очевидною є система зворотного зв'язку. При тому «традиційна інформація зовсім не має бути істиною. Головне, щоб вона виконувала інтровертну функцію» [12]. І хоч обряд у цьому значенні — теж діалог, проте його діалогічність належить швидше до плану змісту, а не плану вираження, як в етикеті, тобто діалогічність обряду виявляється на глибинних рівнях, для дослідження яких необхідні спеціальні методи і прийоми.

Обряд ґрунтується на вірі й сповідує її концепти. Він насичений віруваннями, міфологічними образами, фантастичними художньо-магічними сюжетами, що створюють особливу атмосферу втаємниченості, піднесеності, святості. Ускладнене розуміння, тлумачення й сприймання досі стримують вироблення їхньої об'єктивної оцінки, наукового обґрунтування багатьох фактів і явищ. Народна практика долає подібні бар'єри, прищеплюючи навички і знання дитині на узвичаєних релігійно-міфологічних засадах (образи богів, космогонічні символи, персоніфіковані сили добра і зла, красивого й потворного, низка демонологічних постатей, що виконують суспільно-профілактичні функції тощо).

Обрядодійність є передумовою набуття таких знань і відпрацювання відповідних навичок, чим забезпечується можливість повноцінного обрядодіяння, отже, засвоєння й відтворення в обрядових формах кращого суспільного досвіду. На відзначення подій, що є вагомими для народу, держави, інших суспільних інституцій, народна практика виробила особливий засіб їх обряжання, оформлення — свята. Свято, святий, священний — ці слова вживаються і традиційно усвідомлюються людиною на означення знань, явищ, життєво важливих для народу. Чинниками внутрішньої структури свята, як правило, є всі попередньо розглянуті форми й компоненти звичаєвості чотирьох рівнів — звичка, етикет, звичай, обряд, що функціонують за властивими святу конкретними сценарно-композиційними основами. З погляду сприйняття і переживання свята людиною його етнопсихологічна характеристика нічим істотним не відрізняється від обряду.

Така схематична модель звичаєвості, як правило, не усвідомлюється людиною, сприймається нею неструктурованим інформаційним масивом, що виформувався на рівні традиціоналізованого досвіду з паралельним виробленням необхідних психологічних настанов, які орієнтують людину майже на безумовне їх дотримання й виконання передбачених приписів. Психологічні механізми творення й функціонування етностереотипів у діяльності особистості складають особливу проблему, розв'язання якої у літературі лише намітилося.

Таким чином, стереотипи поведінки як етнокультурні феномени обумовлюють дії людини особливостями етносоціальної організації, і соціокультурних механізмів, а самі поведінкові моделі мають сигніфікативну основу. Знаково-символічний психологічний засіб формування й функціонування стереотипів поведінки має складну структуру, виявляючи себе як акти свідомості, результати певного переживання й розуміння об'єктивної реальності, мисленнєві процеси. Стереотипи поведінки корелюють з архетипічними системами, відтворюючи сферу несвідомого, а також прагнучи до виявлення себе як артефактів культури. Здійснюючи нормативну і типізуючу функцію, стереотипи підтримують існування людини як представника соціуму в часі, здійснюють програму неспадкового передавання досвіду у процесі соціалізації і особливо етнізації. Поведінкові стереотипи є віддзеркаленням етносоціальних уявлень і служать засобом етнічної ідентифікації та самоідентифікації людини, концентрують у собі вищі життєві цінності та ідеали. Система стереотипів поведінки має складну етнокультурну та соціопсихологічну структуру.
 
 
Володимир Куєвда,
Тетяна Ковтунович,
за редакцією М.-Л. А. Чепи
Психологічні ретроспекції української
етнокультурної моделі,
Інститут психології імені Г.С.Костюка
НАПН України

Коментарі:

blog comments powered by Disqus