ОБ’ЄКТИВАЦІЯ ГЕНЕЗИ ЕТНОКУЛЬТУРНОЇ МОДЕЛІ

ОБ’ЄКТИВАЦІЯ ГЕНЕЗИ ЕТНОКУЛЬТУРНОЇ МОДЕЛІПід об'єктивацією у широкому значенні прийнято розуміти процес втілення суб'єктивного. Залежно від форми втілення процес може поділятися на предметний (переважно продукти практичної діяльності людини, мистецтва тощо) та образно-знаковий (слово як завершене поняття, що несе відповідне семантичне навантаження, найрізноманітніші знаки, символи та ін.) [82; 83; 84]. Говорячи про умови об'єктивації, ми маємо на увазі, насамперед, кореляційні залежності між «відчуттям та розумом», з одного боку, та емпіричним і теоретичним — з іншого. Попри очевидну різницю між елементами пар, їм властива певна спільність. Вона визначається вже тим, що раціональне пізнання генетично виростає з чуттєвого, а взаємозв'язок «чуттєве — раціональне» є передумовою подальшого виникнення взаємозв'язку «емпіричне — теоретичне» [124]. Спроби аргументувати достовірність наукового знання за рахунок відмови від непіддатливих чуттєвому, сприйняттю примар, і разом з тим витіснення зі сфери науки «метафізичних» підходів, що лежать по той бік досліду, не спростили ситуацію, і є звичним спостерігати діяльність астрологів, пророків, чаклунів та ін., що, здається, вже мали б втратити вплив на людину ще після закінчення середньовіччя.

Автори численних психологічних праць дотримуються поглядів про несумісність логічного мислення і сукупності безпосередніх чуттєвих даних [23; 57]. Розв'язання поставленого завдання слід шукати у психічній природі творення й розвитку уяви та уявлень як передуючих у творенні оформлених понять.

Сучасне наукове розуміння поняття «уявлення» зводиться до чуттєво-наочного образу предметів чи явищ дійсності, який зберігається та відтворюється у свідомості без безпосереднього впливу самих предметів на органи чуття. Основою уявлення є минулий досвід людини, її попередні сприймання й відчуття. Подібно до сприймання, що також дає чуттєво-наочні образи світу, уявлення є, крім того, новим утворенням — узагальненими образами дійсності, а також найвищою формою чуттєвого відображення світу, що забезпечує своєрідне психологічне «посередництво» між чуттєвістю і мисленням [72]. Саме в уявленні здійснюється необхідний крок на шляху до абстракції й узагальнення як передостання інстанція у перетворенні всіх чуттєвих форм на шляху до поняття [95, с. 200]. Як різновид психічної діяльності уявлення охоплює понятійні межі фантазії у створенні образів та мисленнєвих ситуацій, що раніше ніколи не сприймалися людиною у дійсності. Це досягається на підставі оперування конкретними чуттєвими образами чи наочними моделями дійсності, але при цьому виявляє риси опосередкованого узагальненого пізнання, що об'єднує його з мисленням. Властивий уявленню відхід від реальності дозволяє визначити його як процес перетворюючого продуктивного відображення дійсності [119].

У контексті уявлень про буття в етносоціальному зрізі цікавим є висвітлення проблеми в екзистенціалізмі. Тут буття розглядається як щось безпосереднє, що не є ні емпіричною реальністю, даною нам у зовнішньому сприйнятті, ні раціональною конструкцією, пропонованою науковим мисленням, ні «розумом збагненною сутністю». Воно, буття, має осягатися інтуїтивно. Головним в уявленні про буття є питання про його відкритість до людини, тобто його незамкненість, відкритість трансценденції. За екзистенціальністю історичність людського існування полягає в тому, що воно завжди знаходить себе у певній визначеній ситуації, у яку воно закинуте і з якою воно змушене рахуватися. Належність до певного народу, суспільного прошарку, наявність у індивіда тих чи інших біологічних, психологічних та інших якостей, все це — емпіричне вираження первинно-ситуаційного характеру екзистенції, того, що вона є «буття-у-світі».

З огляду на зміст досліджуваної проблеми варто відзначити ще одне таке істотне визначення екзистенції як трансцендіювання, тобто вихід за свої межі. З погляду релігійної екзистенції трансцендентне — це Бог, за уявленнями інших представників течій цього вчення воно означує загадкову сутність [99], приховану надутаємниченою завісою екзистенції. Можна зустріти визнання реальності трансцендентного, у якому переважають моменти символічні та навіть міфопоетичні, оскільки трансцендентне неможливо раціонально пізнати, а лише натякнути на нього тощо. Необхідність часткових висвітлень екзистенційних підходів до уявлень про буття допомагає повніше збагнути психологічну природу уявлень, особливо її етносоціальних різновидів.

Уявлення як вияв психічної дії уяви має розглядатися крізь призму останньої, оскільки саме уява тісно пов'язана з абстрагуючою діяльністю мислення. Необхідність цього актуалізується ще й тому, що в окремих ґрунтовних дослідженнях, серед яких особливе місце посідає праця Я. Е. Голосовкера, здійснюються досить продуктивні спроби розглядати уяву як пізнавальну здатність [32]. Вони ґрунтуються на критичному переосмисленні погляду класичної науки про уяву як перешкоду до пізнання. Хоча представники тієї ж класичної науки припускалися прикрої помилки, ототожнюючи афективний стан з діяльністю уяви; вони ставили знак рівності між іmaginato та аfftctus і будь-які спотворення істини під впливом адективного збудження пояснювали вадами уяви. У той же час навіть з погляду будь-якого позитивізму уява визначалася як сублімація афектів, як їхнє подолання, заміщення, їхня метаморфоза. Власне ж уява виявляє себе як форма пізнання, що мас найдавніші досвід і мову, розшифрування яких, щоправда, ускладнено відомими, часто нездоланними, кодами [135]. Нездатність їх розшифрування часто підміняється прочитанням тексту як малюнку з відповідним залюбуванням ним і таким же довільним тлумаченням, хоча він і так уже є явною алегорією. «Недовіра наукової філософії та психології до уяви викликала недбале ставлення до проблеми логіки і психології уяви загалом і в науці» [6; 32].

Подібним підходом значною мірою пояснюється погляд на міфологічне мислення, де панівною є уява як певний антипод знанню, сказати б, мислення за панування «переляканої», або такої, що лякає, фантазії. Це міфологічне мислення сприймається лише як мислення первісне й примітивне, притому власне уява знижується до мислення інфантильного, що є дуже прикрим непорозумінням. У той же час діяльність уяви слід розглядати як вищу форму, як діяльність одночасно і творчу, і пізнавальну, при тому уява тут виконує роль середньої ланки у схемі «відчуття — уява — розум».

Чи не вперше ця думка була розвинута в роботах І. Канта, який стверджував, що переворот у розумінні проблеми йому вдалося здійснити завдяки виявленню третьої форми пізнання — продуктивної уяви, що породжує змістовний апріорний синтез. Продуктивна здатність уяви була покладена дослідником в основу побудови його трансцендентної схеми. «...Оскільки будь-яке явище містить у собі щось різноманітне, а різні сприйняття зустрічаються у душі розсіяно і розрізнено, то необхідне з'єднання їх, якого немає у них у самому чутті. Відповідно ми маємо діяльну здатність синтезу цього багатоманітного, що ми називаємо уявою; його діяльність, спрямовану безпосередньо на сприйняття, я називаю схоплюванням» [49]. Вводячи поняття «схоплювання» і розкриваючи його як процес, І. Кант відводить у ньому місце репродуктивній здібності уяви та асоціативному зв'язку конкретизованих уявлень. Проте зміст кантівського «схоплювання» докорінно відрізняється від уявлень сенсуалістів про утворення загальних понять із суми чуттєвих даних. Загальні поняття утворюються, за І. Кантом, не шляхом безпосереднього додавання чуттєвих даних, а методом упорядкування їх у людському розумі, що надає продуктивної здатності уяві. Завдяки властивій розумові активності кінцевий результат оформлення одиничних і багатоманітних сприйняттів якісно відрізняється від вихідного початкового матеріалу, оскільки упорядкування чуттєвих сприймань відбувається не довільно, а за певними правилами, заданими продукованою уявою розсудковою схемою [4; 15; 87]. У такий спосіб численні розсіяні й розрізнені сприйняття зводяться у систему, набувають єдності у визначенні чутливості [13; 23; 44].

Продуктивна уява забезпечує поняття образом, хоч він і відрізняється від власне чуттєвого образу. Діяльність продуктивної уяви є джерелом тієї даної властивості, що має загальні поняття-категорії на відміну від окремо узятих та суперечливих даних чуттєвого досвіду. І. Кант рішуче заперечує можливість виведення змістовного знання з принципів логіки. Прагнення використовувати дані логіки як знаряддя для розширення своїх знань, стверджує дослідник, «призводить лише до балаканини, до розумування про що завгодно з певного ілюзорністю (правоти) або до суперечки про що завгодно» [49]. Тут же ґрунтовній критиці піддається висунуте представниками раціоналізму припущення про існування інтелектуальної інтуїції, що буцім осягає істину безпосередньо, поза органами чуття як бінарний полюс емоційного інтелекту.

Опосередковуюча форма пізнання людини між чуттєвою і раціональною сходинками є суб'єктивною властивістю власне розуму, що виступає як здатність продуктивної уяви і безпосередньо співвідноситься з чуттєвими даними, які у свою чергу стають фактами свідомості, тому уява, за І. Кантом, не виходить і не може вийти за межі світу явищ. Таким чином, усезагальність і необхідність, властива категоріям, не відбиває об'єктивно існуючих внутрішніх взаємозв'язків явищ. Активна, творча роль пізнання полягає не в тому, що люди пізнають об'єктивні, незалежні від свідомості закони і застосовують їх для перетворення об'єктивного світу в своїй практичній діяльності, а в тому, що свідомість сама, на власний розсуд творить закономірності й привносить їх у природу. «Відповідно, — розмірковує І. Кант, — ми самі привносимо порядок і закономірності в явища, що ми звемо їх природою, і їх не можна було б знайти в явищах, якби ми чи природа нашої душі не вклали їх на самому початку» [49, с. 716]. Таким чином, свідомість та об'єктивний світ розділені нездоланним бар'єром, за межі якого свідомість принципово не може вийти. Якщо й можна припустити, що стрибок через цей бар'єр може все ж здійснитися, то здатність до його здійснення належить не свідомості, а вірі. Таке надчуттєве «осяяння», за допомогою якого віра «схоплює» сутність «речі-у-собі», що лежить по той бік непроникної для свідомості стіни, не пояснюється логікою, і тому не належить до предмета науки. Сам І. Кант відзначав, що йому довелося обмежити знання, щоб звільнити місце вірі, зазначаючи при тому можливість припущення того, що ця здатність передує будь-якому емпіричному пізнанню, і дана вона людині заздалегідь. Отже, здатність уявляти є природженою властивістю людської душі. Відповідно до своїх висновків про непізнаність «речі-у-собі» дослідник висловлюється вкрай песимістично про можливість розкрити колись у майбутньому механізм здатності до утворення загальних понять і оперування ними. «Цей схематизм нашого розсудку щодо явищ і їхньої чистої форми — є приховане в глибині мистецтво, справжні прийоми якого навряд чи колись вдасться відгадати у природи і розкрити сутність» [49].

Ідея І. Канта про необхідність уведення третьої ланки-посередника між чуттєвим та раціональним залишилася актуальною і донині, оскільки лежить в основі усіх наступних пошуків у розв'язанні проблеми. Такі спроби належать, наприклад, Б. Раселу [98].

Ідея пошуку середньої ланки між чуттєвим досвідом і логічним мисленням розроблялася й іншими дослідниками [66; 67; 77; 144]. Одна з них зводилася до середньої ланки як схожості пам'яті. Оскільки чуттєвий досвід сам по собі не може бути включений до логічної системи, то має бути знайдене відношення, що виражається у термінах досвіду і одночасно підходить цілям логіки. Таким відношенням є відношення схожості в пам'яті, що полягає у близькій схожості елементів досвіду. На цьому відношенні має Ґрунтуватися уся система знань і побудованого на ній аналізу. Побудова гіпотез як особлива здатність суб'єкта пізнання розглядалася прихильниками гіпотетико-дедуктивного методу як розв'язання протиріччя між сенсуалізмом і раціоналізмом. У одному з досліджень знаходимо твердження, що гіпотеза є «стрибком, тривалість якого неможливо гарантувати наперед, які б заходи не вживалися» [145]. Процес народження гіпотез не піддається контролю і залежить від особливостей мислення, одночасно заповзятливого і обережного, у тому числі від відбору і упорядкування конкретних фактів. Тут спостерігається спроба відмежуватися від суб'єктивістських процесів, різні форми пізнання автор відносить до знаряддя, через які невизначені і незадовільні ситуації перетворюються на певні (визначені) й задовільні.

Те, що теоретичне знання однозначно не витікає з емпіричного, неспіввідносність їх стали перешкодою у поясненні механізму народження нового знання не меншою мірою, ніж несумісність вихідних постулатів сенсуалізму та раціоналізму. Здійснювалася спроба обійти прикрий дуалізм чуттєвого і раціонального, емпіричного і теоретичного [101, с. 4-15].

Такі та подібні концепції не містили у собі важливого моменту про те, що, якщо понятійне мислення не може бути безпосередньо виведене з чуттєвого досвіду, то слід шукати якусь третю ланку, яка з'єднує чуттєве і раціональне. У той же час спільним є те, що у всіх випадках визнається неспроможність використовувати для посередницької ролі інструменти, знаряддя, прилади тощо. Визнається також здатність переходити від життєвих сприйняттів до логічного мислення як психічна властивість індивіда незалежно від того, у який спосіб це здійснюється (продуктивна уява, творення гіпотез, відношення схожості в пам'яті тощо).

Ще одне істотне спільне — суб'єкт пізнання пов'язаний з об'єктом пізнання завдяки наявності органів чуття як неодмінної ознаки того, хто пізнає. Коли навіть дані чуття є звичайним посередником між логічним мисленням і об'єктом пізнання, то загальні засади взаємовідносин між об'єктом і суб'єктом пізнання не змінюються, бо відмінність між чуттям і розумом внутрішньо властива суб'єкту пізнання. Припустимо, що причина нерозв'язаності завдання на цьому етапі крилася в тому, що посередник не виносився за межі внутрішнього світу суб'єкта. Тут свідомість знову розглядається як така, що за своєю психічною природою вже містить різницю чуттєвих і раціональних проявів. Опосередковуюча уява подається тут як певна сув'язь чуттєвого і раціонального, властивого людині від народження, апріорною її ознакою.

Певну міру оптимізму було привнесено з розробленням О. М. Леонтьєвим положень про діяльнісний підхід, де діяльність суб'єкта розглядається не як реакція чи сукупність реакцій, а як система, що має свою будову, свої внутрішні переходи і перетворення, свій розвиток» [67]. Істотним тут є введена ним різниця між поняттям дій, співвідносних з метою і поняттям операцій, що співвідносяться з умовами. Далі автор розвиває думку: «Переходи суб'єкт-діяльність-предмет утворюють своєрідний колообіг..., але це не є рух зачаклованого кола. Це коло розмикається саме у чуттєво-практичній діяльності» [66]. Разом з тим, така тричленна схема не є вільною від вад двочленної (суб'єкт-предмет), оскільки залишається відкритим питання про належність посередника, чия діяльність перебуває між суб'єктом і об'єктом. Якщо він, як ми розуміємо, тяжіє до суб'єкта, то необхідно погодитися з фактом присутності складеного поняття суб'єкта у вигляді «діяльність суб'єкта» як цільного елемента двочленної формули.

Спроби подолати вади двочленної схеми суб'єкт-об'єктних відносин спостерігаються у положенні про те, що праця і суспільство, взаємообумовлюючи одне одного, є не чим іншим, як коловим замкненим утворенням, і що у самому змісті свідомості виділяється певний центр (фокус), виходячи з якого і довкола якого вибудовується все поле свідомості як взаємовіднесене замкнене ціле. Оскільки вирішальним чинником переходу від безпосереднього чуттєвого відображення, властивого тваринному світові, до понятійного мислення людини є трудова діяльність, то виділяється роль продукту праці як предметного посередника у стосунках між суб'єктом і природою, а також між суб'єктом та іншими суб'єктами [77]. Тут роль посередника виконує вже не діяльність суб'єкта, а продукти праці. Оскільки у суб'єкта немає інших джерел інформації про події, крім чуттєвих (сенсибілій), а розум оперує загальними поняттями (універсаліями), що не зводяться безпосередньо до сенсибілій, то перехід від сенсибілій до універсалій дійсно може бути пов'язаним з наявністю певної опосередковуючої ланки, що виконує роль логічного еквівалента у цьому переході. У раніше наведених положеннях І. Канта про необхідність привнесення опосередковуючого уявлення, спорідненого, з одного боку, з інтелектом, а з іншого — з чуттєвими даними, як бачимо, є глибокі підстави.

Уявлення як суб'єктивний образ об'єкта пізнання може з'явитися за умови, що об'єкт цей мусить мати опосередковуючий характер. Оскільки суб'єктивний образ несе на собі об'єктивний, незалежний від суб'єкта, зміст, опосередковуючий предмет, що відображається в опосередкованому уявленні, має бути предметом, що існує об'єктивно незалежним від суб'єкта предметом довкілля. Проте уявлення є суб'єктивним образом об'єктивного предмета, тому цей предмет має належати суб'єкту й включати в себе момент суб'єктивності. Відповідно, опосередковуючий характер предмета має виконувати роль посередника між суб'єктом і об'єктом й мати щось спільне як з одного, так і з іншого боку, у такий спосіб закладаючи основи опосередковуючого уявлення, що обумовлено об'єктивним процесом переходу до опосередкованої знаряддям праці діяльності й означає, що у суб'єкта діяльності виникає нова психологічна здатність — суб'єктивна здатність до створення опосередковуючих уявлень.

Це уявлення з'явилося як бачення певного об'єктивно існуючого посередника, який пов'язує різні події, що спостерігаються та відображаються чуттєво, у цілість, завдяки суб'єктивному наділенню цього посередника дійсними чи уявними властивостями активності, що виходять за межі безпосередньо чуттєвого сприйняття. Воно (уявлення) є первинною здатністю уяви, що у процесі психогенєзи диференціювалася і залежно від конкретної ролі в актах творчого процесу мислення набувала різноманітного означення: продуктивна уява, інтелектуальна інтуїція, фантазія, художній вимисел, інсайт, творче осяяння тощо.

Формування опосередковуючого уявлення означало зародження у нерозвинутій, ембріональній формі першої клітинки логічного мислення, початку схематизму нашого розсудку, таємниця виникнення якого уявлялася недоступною для наукового пізнання. Зрозуміло, що при безпосередньому взаємозв'язку живого організму з довкіллям сприйняття і відчуття спочатку збігалися, і лише потім із цієї цільності відокремились осібні відчуття і сприйняття. Так і при опосередкованому взаємозв'язку людини з довкіллям через знаряддя праці народжена перша думка була чимось цілісним, нерозчленованим, і лише пізніше з цієї цільності виокремилися окремі поняття, судження, все розмаїття форм мислення, підпорядковане певним правилам.

Отже, перенесення власної життєдіяльності людини на застосовувані нею знаряддя стало наслідком того, що її життєдіяльність була об'єктивована у дії знаряддя. Така об'єктивізація знаменувала можливість побачити свою діяльність як «своє друге», втілене у дії зовнішніх об'єктів. Можна узагальнити, що самопізнання почалося з розпізнавання людиною себе у закономірностях зовнішнього середовища, що ставали доступними в ході сумісної діяльності. Відносини людини і довкілля стали визначатися тричленною схемою, у якій середньою ланкою був «суб'єктивований об'єкт» [89]. Опосередковуюче уявлення, що наділило предмети довкілля властивістю внутрішньої активності, прихованою за їхньою зовнішньою видимістю, дало можливість встановити у наївній формі зв'язок «Я» і «не Я» як двох сторін, що наділені певною якістю спільності, конкретніше — здатністю до саморуху, до активних дій за певними правилами, і в цьому значенні є тотожними. Крім додаткового прирощування до сил самих людей цей перехід, привівши до оформлення «людини розумної», одночасно відкрив безмежну картину дії таких могутніх і незрозумілих сил, прихованою за зримою зовнішністю речей, що власні сили видавалися нікчемними. Очевидно, це породило впевненість, що людина може сподіватися не лише на себе, але й прихильне ставлення до неї утаємничених сил природи, які можуть бути не лише ворожими людині, але й помічниками і заступниками [57; 89].

Виникнення опосередковуючого уявлення як погляду на внутрішні, приховані здатності зовнішніх об'єктів до самодії означало появу принципово нової основи для ототожнення і розрізнення зовнішніх об'єктів, що сприймаються чуттєво. Життєва вагомість предметів довкілля оцінюється не лише у зв'язку з тим, якою мірою їхні форма, колір, запах тощо сигналізують про очікуване безумовне біологічне підкріплення, а й якими здатностями наділені приховані у предметі внутрішні сили, чого очікувати від нього. Уявлення про посередника у руслі психічного відображення дійсності стає тим критерієм, що лягає в основу об'єктивної оцінки чуттєво сприйнятого образу зовнішнього предмета за його роллю як предмета посередника. Основою мисленнєвого виділення такого зовнішнього предмета серед інших стає відображена в опосередкованому уявленні постійність здатності цього предмета здійснювати саме цю, а не іншу дію, тобто дію, що веде до однакових результатів взаємодії цього предмета з іншими зовнішніми предметами, що у свідомості відкриває можливість створення понять про якісну визначеність зовнішнього об'єкта-посередника.

Якісна визначеність предмета виступає як нерозчленована єдність у чуттєвих сприйняттях людиною зовнішнього предмета, у якому міститься думка, вони вже «осяяні» внутрішнім світлом думки тією мірою, якою вони ввібрали у себе опосередковуюче уявлення про внутрішні здатності цього предмета до здійснення певних дій. Такі сприйняття й уявлення вже можна віднести до розумово-наочних (чи раціонально-чуттєвих) образів.

Розглядаючи безпосередньо дану чуттєву інформацію як природно-історичну передумову понятійного мислення, її можна визначити як «досвідоме відображення». Виникнення свідомості, перетворюючої досвідоме відображення, не означає повного усунення останнього. Воно зберігається у підсвідомості тією мірою, якою воно в даний період часу не перебуває у сфері свідомості. Підсвідоме продовжує брати участь у регулюванні поведінки людей, щоразу виявляючи себе у полі свідомої діяльності [89]. Одночасно зазнають якісних змін усі сторони безпосереднього чуттєвого відображення (інстинктивне відчуття самозбереження, сфера емоційних переживань, відчуття потреб, перцепції та аперцепції, кінестетичні відчуття тощо), а також оформляються вольові особливості саморегуляції поведінки. Наведені та інші психічні прояви, орієнтовані на збереження і розвиток своєї цільності, лежать в основі своєрідної настанови, що визначає їхню поведінку. З народженням свідомості характер настанови мав би також змінитися, проте вона не могла зникнути і виявляється у зміні прагнення до збереження життя у людини розумної пошуками сенсу життя, створенням високих ідеалів, заради яких людина готова жертвувати власним життям. Витворений ідеал людини стає внутрішнім переконанням, відіграє роль суб'єктивної настанови, що спрямовує поведінку. Переконання виступає як внутрішнє «Я», повертаючись до сфери підсвідомого, а психологічне настановлення у цій сфері виявляє себе як віра (світоглядна, релігійна). У такий спосіб створюються передумови об'єктивації, опредметнення наочно-образних уявлень і усталення артефактів культури [54]. Саме тут у період «мерехтіння сенсів» формується ментальна культурна обумовленість психіки як власне психічне в рамках конкретної лінгвокультурної спільноти. Малоусвідомлювані ментальні вияви і структури слабко об'єктивізуються, виливаючись у психосемантичне поняття «суб'єктивних семантичних просторів», архетипічних структур і символів [36; 48; 122]. У такий спосіб завершується формування психологічних передумов об'єктивації наочно-образних уявлень як підвалин системи єтносоціальних знань, що складають основу традиційного способу буття людини.

Таким чином, у розкритті структури традиційності як способу буття людини чи не найважливішим є питання взаємозалежності між відчуттями і розумом як передумовою подальшого виникнення зв'язку «емпіричне — теоретичне», розв'язання якого слід шукати у психічній природі творення і розвитку уяви та уявлень як передуючих у творенні оформлених понять. Шлях від чуттєвого відображення до первинного поняття проходить через процес об'єктивації наочно-образних уявлень. Завдяки властивій розумові активності кінцевий результат оформлення одиничних і багатоманітних сприйняттів якісно відрізняється від вихідного, початкового матеріалу, оскільки упорядкування чуттєвих сприймань здійснюється не довільно, а за певними правилами, заданими продуктивною уявою розсудковою схемою.

У такий спосіб численні розсіяні і розрізнені сприйняття зводяться у систему, набувають єдності у визначенні чутливості. Продуктивна уява забезпечує поняття образом, що відрізняється від власне чуттєвого образу. Опосередковуюча форма пізнання людини між чуттєвою і раціональною сходинками є суб'єктивною, властивістю власне розуму, що виступає як здатність продуктивної уяви, співвіднесеної з чуттєвими даними, які згодом стають фактами свідомості. Оформлення опосередковуючого уявлення означає зародження перших проявів логічного мислення, початок схематизму розсудку людини. Самопізнання людини почалося з розпізнавання людиною себе у закономірностях зовнішнього середовища. Опосередковуюче уявлення, що наділило предмети довкілля внутрішньою активністю, дало можливість встановити бодай у наївній формі одухотворення зв'язок людини з довкіллям як вияв певної спільності. Чуттєва інформація як передумова понятійного мислення може розглядатися як «досвідоме відображення», що з виникнення свідомості зберігається у підсвідомості тією мірою, якою воно у даний період часу не перебуває у сфері свідомості. Підсвідомість продовжує брати участь у регулюванні поведінки людини, виявляючись у свідомості. Оформлюється вона як одна з особливостей саморегуляції поведінки. Віра ж виявляє себе як психологічне настановлення, вибудоване на первинних ідеалах, зразках.

У своєрідній «буферній зоні», на межі «мерехтіння сенсів» закладаються основи ментальності та її культурні вияви. Малоусвідомлювані ментальні вияви і структури слабко об'єктивуються і творять суб'єктивні семантичні простори, утверджуючи основи етносоціальних уявлень і знань.
 
 
Володимир Куєвда,
Тетяна Ковтунович,
за редакцією М.-Л. А. Чепи
Психологічні ретроспекції української
етнокультурної моделі,
Інститут психології імені Г.С.Костюка
НАПН України

Останні статті